Ваша електронна бібліотека

Про історію України та всесвітню історію

Крим: шлях крізь віки

Чи відомі приклади мирних взаємин українського населення із мешканцями Кримського ханства у часи російсько-турецьких війн?

Кінець XVII ст. став важливим етапом у протистоянні Росії з Османською імперією. Основною рисою цього протистояння став перехід Москви від оборони до активної наступальної політики. Розпочинаючи в 1686 р. війну з Османською імперією, російське керівництво мало на меті завоювання виходу до Чорного моря. При цьому перший удар завдавався по Кримському ханству. Вже у ході воєнних дій було задекларовано бажання виселити з Кримської держави усіх татар, які повинні були перебратися до Малої Азії.

Війна Російської держави з Османською імперією в 1686-1700 рр. була й війною України зі своїм південним сусідом. Українські війська складали значну частину збройних сил, котрі підпорядковувалися царям. Та й значення їхньої участі у воєнних діях було непересічним. Щоб переконатися в цьому згадаємо їхню важливу, а подекуди й вирішальну роль під час взяття Кизикермена та інших турецьких містечок у пониззі Дніпра в 1695 р., оволодіння Азовом в 1696 р. тощо. А крім цього, було багато й інших масштабних дій, у котрих були задіяні українські війська. Це два походи на Кримське ханство в 1687 та 1689 рр., кількарічне утримання Дніпровського плацдарму, велика кількість інших воєнних та й господарчих заходів по забезпеченню воєнних кампаній. На тлі згаданих подій, здавалося би, немає місця для мирних взаємин між населенням обох воюючих сторін. Утім, факти свідчать, що такі взаємини були і досить інтенсивно розвивалися.

Інтерес до них виявляли представники обох, здавалося б виключно ворогуючих сторін. Найбільшу схильність до мирних стосунків з ханством з українського боку виявляли запорожці. В основі такої зацікавленості лежали традиційні економічні відносини із сусідами. Йшлося про прибутки запорожців від добування солі, рибальства, полювання, а також від перевезення через їхні терени товарів з інших країн. На ті часи через землі Запорожжя два торгові шляхи проходили суходолом, а один Дніпром. Усі ці сторони життєдіяльності вимагали аж ніяк не війни, а добросусідських відносин.

Слід згадати, що існували й причини політичної опозиційності Січі до Батурина та Москви, які породжували ідею зближення з ханством. Найбільший опір з боку запорожців викликали спроби обмежити їхні вольності. В цьому плані надзвичайно грубим кроком було спорудження на запорозьких землях в 1688 і 1689 рр. Новобогородицької та Новосергієвської фортець, які повинні були стати опорними базами для руху Росії на Південь, а водночас пунктами контролю за політичним життям Запорозької Січі.

Кримське ханство також переживало тоді не найкращі часи. Його економіка була малоефективною і не могла повною мірою забезпечити татар необхідними засобами для існування. Все менш прибутковими ставали напади на сусідні землі. Не настільки, як би він хотів, міг розраховувати на підтримку Стамбула Бахчисарай. Всі ці обставини змушували кримську верхівку шукати самостійних шляхів для порятунку своєї держави. Природно, що одним із таких варіантів був пошук союзників серед українців, адже попередня історія мала чимало прикладів такої співпраці. Такими, в короткому формулюванні були мотиви, що підштовхували представників обох політичних утворень, які знаходилися у ворожих таборах — Запорозької Січі та Кримського ханства до пошуку порозуміння і можливості співпраці. І поки Росія і Стамбул залишалися у стані війни, запорожці і татари налагоджували мирний діалог.

Вже в 1687 р., відразу після завершення першого Кримського походу, за пропозицією кизикирменського бея, було встановлено перемир'я Січі з татарами. Тоді козаками рухало прагнення займатися промислами, чому воєнний стан перешкоджав. У липні наступного року приводом до переговорів стали проблеми, пов'язані з викупом полонених. Тим часом для татарської сторони, на відміну від запорожців, основним мотивом було прагнення до політичного союзу з Запорозькою Січчю, що стало особливо актуальним у другій половині 1688 р., коли ханство готувалося до оборони від наступного наступу значних російських та українських сил.

Козаки у такій ситуації не пристали на пропозицію татар. Обставини, однак, різко змінилися після провалу другого Кримського походу. І цього разу ініціативу переговорів виявила кримська сторона — до запорожців з пропозицією про мирні відносини було прислано лист від кримського хана. Свою згоду на початок перемовин козаки надіслали після отримання відомостей про розпуск російського війська, яке повернулося з походу. Як і раніше, для запорожців спонукальними мотивами виступала потреба займатися промислами. Разом з тим є свідчення того, що в кінці 1689 — на початку 1690 років різко загострилося невдоволення Січі політикою Москви та Батурина і запорожці схилялися до політичного союзу з татарами. Дійшло до того, що козаки хотіли разом з поляками і татарами «йти війною на Москву». Кримом же насамперед рухала потреба політичної співпраці. Вже після початку перемир'я, коли туди приїхав гетьманський гонець, хан Селім Ґерей І заявляв, що перемир'я з запорожцями недостатньо, а потрібно укласти договір з гетьманом на зразок того, який був укладений з Богданом Хмельницьким.

Гетьманський уряд І. Мазепи, зі свого боку, всілякими способами хотів призвести до розриву мирних відносин запорожців із кримчанами і спрямувати їх на війну, на Січ була відправлена й царська грамота. Та навіть Мазепі часом доводилося йти назустріч вимогам Низовому Війську. Відомі випадки, коли він ставився з розумінням до намагання Січі помиритися з татарами та навіть звертався з необхідними роз'ясненнями до Москви. Приміром, у 1691 р. гетьман писав царям, що вважає можливим дозволити Січі на короткий час укласти перемир'я з татарами, природно, в тому разі, якщо не буде великого походу на Південь. І такий дозвіл було одержано — козаки могли на три місяці помиритися з противником Росії. Правда, мирні відносини затяглися набагато довше. Зазначимо, що на початку 1691 р. проявилися й тенденції до зближення політичних позицій Запорожжя та Криму, коли запорожці були невдоволенні тим, що без їх відома Батуриншукав шляхів до переговорів про мир з татарами.

Відомості про заходи щодо поновлення мирних відносин з Кримом, заняття козаків промислами, функціонування торгівлі, вирішення питань щодо звільнення полонених відносяться до різних місяців 1692 р. Кримчани ж, наприкінці 1692 — на початку 1693 рр. зробили чергову спробу укладення політичної угоди. В листі на Січ від нуреддина йшлося про заклики до підписання «вічного миру», приєднання до татарських військ, котрі мали незабаром прибути на Запорожжя. Але й цього разу запорожці не пішли назустріч далекосяжним політичним пропозиціям Криму.

Навесні 1693 р. за пропозицією татар запорожці поновили мир, укладений у липні 1692 р. у Кам'яному Затоні при П. Іваненку. І хоча, формально, це було поновлення угоди про спільний похід з татарами на Гетьманщину та Російську державу, але, фактично, козаки не прийшли на допомогу П. Іваненку і татарам, коли ті прибули в Україну. Надалі через прикордонні конфлікти відносини між українськими козаками й татарами на певний час погіршилися. Разом з тим з кримського боку пролунав заклик до миру. Українці на це відреагували намаганнями вгамувати кривдників татар, частина з яких була жорстоко покарана. А ще, переконавшись, що жодної допомоги військами для проведення воєнних дій проти Кримського ханства не буде, запорожці наприкінці червня вирішили відправити до хана Селім Ґрея І своїх послів і невдовзі перемир'я було поновлено. На Січі замість кошового отамана Івана Гусака, котрий був противником мирних відносин, обрали прибічника дружби з ханством — Івана Рубана, після чого козаки розійшлися на промисли.

Дещо пізніше, влітку 1693 р., серед Низового Війська спостерігалося зростання негативних настроїв щодо Москви і ходили розмови про спільний виступ проти росіян.

У мирних відносинах з Кримом Низове Військо перебувало і на початку 1694 р., коли було підтверджено Кам'янозатонське перемир'я 1692 р. Однак, на цей раз воно тривало лише до літа, коли розпочалися воєнні дії козаків у Криму.

Останні відомі нам звістки про перемир'я запорожців з татарами відносяться до кінця 1694 — початку 1695 рр. Тоді у відповідь на запрошення з Кизикермена з Січі до Бахчисарая приїжджали запорозькі посланці з листами до хана та кизикерменського бея, в яких південним сусідам пропонувалося укласти перемир'я. Як і раніше, запорожці мали на думці економічні вигоди від цього. Кримська сторона не заперечувала, отож невдовзі перемир'я було укладено.

Варто зауважити, що верхівка запорозького козацтва і рядовий склад по-різному підходили до питання взаємин з татарами. Мирно жити з сусідами у періоди припинення великих походів на ханство хотіла насамперед найбідніша частина запорожців, що могла існувати або за рахунок здобуття трофеїв під час воєнних дій, або за рахунок промислів у мирний час. Ця частина була доволі численною і могла рішуче впливати на політичні рішення Січі. Що ж до старшини, то вона, турбуючись про власне майбутнє, була більш лояльною до вимог гетьманської та царської влади.