Крим: шлях крізь віки

Якими були стосунки гетьмана Юрія Хмельницького з Кримом і чому не відбувся українсько-кримський союз кінця 1660 — початку 1661-го р.?

Визвольні змагання українського козацтва середини ХVІІ ст. серед іншого позначалися неабиякою активізацією стосунків Війська Запорозького з Кримським Юртом. Чи не найбільш відомим й успішним проявом українсько-татарського зближення стало «братерство» гетьмана Б. Хмельницького з ханом Іслам Ґереєм ІІІ 1648 р., воєнним наслідком якого стали блискучі перемоги, здобуті під Жовтими Водами, Корсунем і Пилявцями. Укладений навесні 1658 р. українським гетьманом Іваном Виговським та кримським ханом Мухаммед Ґереєм IV військово-політичного союзу між Військом Запорозьким та Кримським Юртом, приніс блискучу перемогу союзників над військами російського царя Олексія Михайловича під Конотопом влітку цього ж року. Утім, відсторонення Виговського від влади вже за декілька місяців після Конотопського тріумфу вкотре розладнало українсько-кримський союз.

Коли влітку 1660 р. керівництво Речі Посполитої чинить чергову спробу повернути Україну під владу короля, на допомогу Варшаві в Україну вступає 40-тисячна татарська Орда. Кримськотатарське військо відіграє важливу роль у блокуванні російської армії воєводи В.Б. Шереметьєва під Чудновом та примушенні гетьмана Юрія Хмельницького до підписання з Річчю Посполитої в жовтні 1660 р. Чуднівської угоди, що передбачала повернення Війська Запорозького під владу короля. Але, зважаючи на політичну слабкість Варшави, кримську еліту вже не влаштовувала роль її помічника в українських справах. Від осені 1660 р. Бахчисарай дедалі гучніше заявляє про свої наміри грати самостійну роль в Україні й навіть спробувати поширити на неї протекторат ханського уряду.

З боку кримського керівництва перші ознаки намірів змінити характер стосунків з Військом Запорозьким простежуються вже наприкінці жовтня 1660 р. під завісу Чуднівської кампанії. Саме тоді до польського короля, котрий разом з двором перебував у Самборі, повернувся з Криму посланець, який і повідомив про наміри Бахчисарая після того, як буде ліквідовано московську присутність в Україні, взяти її безпосередньо під своє покровительство і зверхність. Головним речником такої політики, як доніс королеві посланець, виступав перекопський правитель Карач-бей, який досить вороже ставився до Речі Посполитої. На жаль, документ не містить інформації стосовно причини такого ставлення Карач-бея до свого військово-політичного союзника, а тому можна лише припустити, що перекопська знать, найтісніше з-поміж інших татарських орд пов'язана з козаками, добре пам'ятала приязнь Б. Хмельницького з тодішнім їх зверхником Тугай-беєм і плекала ностальгію за тими часами, багатими на достаток і щедрі воєнні трофеї. Як би там не було, але Карач-бей наполегливо схиляв Мухаммед Ґерея IV до того, аби він взяв козаків під свою протекцію. Причому, найбільше Яна Казимира мала стривожити та деталь, що, згідно інформації, якою оперував посланець, вірний союзник польського короля, котрий дотримався взятих на себе зобов'язань навіть у часи шведського «Потопу», цього разу не доситьактивно й заперечував перекопському мурзі, швидше навпаки — схвалював такий дрейф у зовнішній політиці ханства.

Вочевидь, подвижки кримського керівництва та, передовсім, перекопської знаті в питанні зовнішньополітичної орієнтації були спровоковані до певної міри і діями частини козацької еліти. Адже, не даремно ж, ще взимку 1660 р. уманський полковник М. Ханенко в листі до волинського каштеляна С.К. Бєнєвського, вказуючи на політичне замішання поміж козаків, говорив і про те, що «...чимало козаків бажає приязні татарської...».

Результат Чуднівської кампанії та витіснення з Правобережжя російських військ, а також істотне послаблення позицій Москви і на Задніпров'ї об'єктивно створювали досить сприятливі умови для спроби реалізації задуманого на Перекопі та схваленого в Бахчисараї рішення. Щоправда, війна з Москвою була незавершена і кримське керівництво поки що не наважувалося чинити різкі кроки в цьому напрямі, аби тим самим не спровокувати польсько-кримський розрив та не підштовхнути Варшаву до зближення з Москвою. За таких умов, ханський уряд вдався до розіграшу складної політичної гри, сценарій якої було вже апробовано в першій половині 1648 р. У відповідності з її правилами, Карач-бей повинен був самостійно налагоджувати контакти з урядом гетьмана Ю. Хмельницького, готуючи грунт для козацько-татарського зближення. В разі невдачі задуманого чи витоку інформації, політичні дії перекопського мурзи завжди можна було видати за його приватну ініціативу, яка ні в якій мірі не дискредитує ідею польсько-кримського союзу.

Карач-бей досить енергійно взявся за виконання покладеної на нього місії, яка, до того ж, вповні відповідала його поглядам та інтересам. Імовірно, вже на початку 1661 р. він вислав до українського гетьмана листи, де, як доносив у Варшаву польський лазутчик з Криму, радив Ю. Хмельницькому ані полякам, ані Москві, а лише кримському ханові покоритися і його «обома руками триматися».

Таким чином, українсько-кримське зближення набирало нової динаміки й набувало дедалі виразніших контурів. Вже 14 січня 1661 р. Ю. Хмельницький у листі до Яна Казимира повідомляв про те, що Військо Запорозьке встановило з Кримом «вічну приязнь», яку «нікому не вдасться розірвати». На нашу думку, не останню роль у форсуванні українським керівництвом процесу укладення «вічної приязні» відігравало прагнення Чигирина встановити безпосередні контакти з ханською адміністрацією і в такий спосіб припинити утиски Ордою українського населення, чого не поспішав забезпечити польський уряд.

Варто наголосити на тому, що зав'язування українсько-кримських контактів відбувалося на тлі зростання інтересу з боку керівництва Війська Запорозького до налагодження стосунків з Оттоманською Портою. А саме така конфігурація прикладання зовнішньополітичних зусиль офіційного Чигирина, як свідчив досвід кінця 1640-1650 рр., була найбільш типовою у моменти українсько-кримського зближення. На факти ж налагодження українсько-турецьких контактів вказував добре поінформований у міжнародних справах новий представник Ватикану в Речі Посполитій папський нунцій А. Пігнателлі, котрий у депеші до Риму, відправленій 4 січня 1661 р. з Кракова, повідомляв римську курію про те, що Ю. Хмельницький невдовзі по завершенню Чуднівської кампанії зав'язав стосунки зі Стамбулом. Причому, висока духовна особа робила висновок, що контакти ті провадяться «...очевидно на шкоду Польщі...».

Поза всяким сумнівом, передана до Риму нунцієм інформація походила з цілком надійних джерел при дворі Яна Казимира, де з кінця 1660 р. були дуже занепокоєні можливістю збройного зіткнення зі Східною імперією. З опосередкованих свідчень дослідники доходять висновку, що до рук польського керівництва, очевидно, потрапив якийсь лист, що проливав світло на характер українсько-турецьких контактів. Німецький резидент при дворі польського короля наприкінці 1660 р. доносив главі свого уряду про те, що в оточенні Яна Казимира навіть всерйоз дебатуються плани замирення з Москвою, аби в такий спосіб отримати можливість у разі небезпеки з боку Порти оперативно і без побоювань перекинути свої війська з українського та білоруського театрів бойових дій на Південний Схід, для нейтралізації турецької загрози.

І що цікаво, аналіз тогочасного епістолярію впливових польських політиків засвідчує, що перспектива посилення позицій Кримського ханства в Україні й укладення нового союзу Війська Запорозького з ханом хвилювала офіційну Варшаву значно більше, ніж можливе посилення позицій царя та черговий дрейф козацької старшини в напрямку Москви. Як зазначав луцький біскуп у згаданому вже вище листі до канцлера коронного, «глибоко переконаний, що для вітчизни більш шкідливою є ліга татар з козаками, ніж тих же з Москвою», оскільки, «маючи війну козацько-татарську, завше її в себе в домі проводити мусимо». Крім того, респондент закликав М. Пражмовського не забувати й про те, що «потуга тих двох неприятелів незрівнянно більша буде, ніж московська. Насамперед, стосовно татар варто зважати, що не матимуть браку вояків. Ніколи одними силами татарами не воюють, але одних відпускають, інших приводять». Ще однією, надзвичайно серйозною небезпекою такого розкладу сил є те, що союз козаків з татарами, спрямований проти Речі Посполитої, може відкрити браму республіки для експансії Турецької імперії, звідки «сила східна може ввалитись». Отож, остаточний висновок луцького біскупа зводився до того, що «в інтересах Речі Посполитої генерально мати друзями татар».

Стосовно передумов збереження приязних взаємин з Кримом, луцький біскуп вважав, що то не важко буде зробити, якщо «війну з Москвою матимемо — то є клейстер, який нас з ними утримує». В тому ж випадку, коли «сьогодні з Москвою поєднаємося, вони (татари. — В. Г.) завтра з козаками знову побратаються».

Для того, щоб розладнати процес українсько-кримського зближення, а також перешкодити налагодженню стосунків керівництва Війська Запорозького з Портою, польські політики вдалися до давно вже випробуваної тактики дискредитації козацької старшини в очах офіційних осіб Криму та Туреччини. З цією метою уряд Яна Казимира вислав до Стамбула посла, аби той від імені короля нібито передав султанові подяку за татарську допомогу в кампанії 1660 р., а насправді спробував перервати небезпечні для польських інтересів українсько-турецькі контакти. Хоч не збереглося достовірних документів, які б проливали світло на цей дипломатичний хід Варшави, дослідники, враховуючи цілий ряд опосередкованих свідчень, схильні вважати, що місія увінчалася успіхом. Адже саме по її завершенні Бахчисарай офіційно відмежувався від діяльності Карач-бея в Україні, і в січні 1661 р. до Польщі прибув ханський посол Дедеш-ага, котрий передав доволі приязні послання Мухаммед ҐереяIV та його візира королю Яну Казимиру та коронному канцлеру М. Пражмовському. Кримське керівництво запевняло своїх союзників у твердому бажанні зберегти й надалі союзницькі стосунки як у військовій, так і політичній сферах.

Прагнучи розвинути успіх у справі розладнання українсько-татарської приязні, під час спільної аудієнції послів Війська Запорозького та Кримського ханства в короля у другій половині січня 1661 р.М. Пражмовський спеціально оприлюднив кореспонденцію, яка проливала світло на конфіденційні контакти українського гетьмана з російськими воєводами, недвозначно вказувала на готовність козацької старшини знову повернутись під владу царя. Як і розраховував польський канцлер, розсекречена ним інформація справила надзвичайно сильне враження на татарського посла. Він попросив зняти копії з перехоплених поляками листів для того, щоб ознайомити з їх змістом хана, а від себе з роздратуванням говорив, що «...козакам ні в чому вірити не можна, що потрібно постинати всіх старшин, жодного не милуючи».

Аби ще більше розсварити керівництва Війська Запорозького та Кримського ханства, 24 січня М. Пражмовський відрядив до Бахчисарая надвірного хорунжого Владислава Шмелінга, котрий, згідно даного йому посольського наказу, повинен був повідомити Мухаммед Ґерея IV про плани Яна Казимира відновити бойові дії проти Москви, щоб тим самим заохотити кримську еліту до збереження непорушним польсько-кримський військово-політичний альянс. Крім того, в розмовах з татарськими вельможами, передовсім з прихильним до Польщі Сефер-Гази-агою, В. Шмелінг мав наполегливо розкривати «віроломство» козаків, переконуючи співрозмовників у тому, що лише Річ Посполита може належним чином утримувати Україну під своїм контролем. А тому кримське керівництво, в ім'я спільного блага як Польщі, так і Криму, повинно відмовитися від будь-якої прихильності до козаків і в жодному разі не має брати їх під свою протекцію, якби вони того не добивалися.

Тим часом, на початок весни 1661 р. істотно загальмувався процес українсько-кримського зближення. На півострові й надалі тривало суперництво прибічників двох, діаметрально протилежних за змістом, програм розвитку зовнішньополітичної діяльності ханату. Речники однієї з них, найбільш послідовним з-поміж яких був Сефер-Гази-ага, виступали за безумовне збереження попереднього політичного курсу тісної співпраці з Варшавою у політичній та військовій сферах. Апологетам другої ж, а їх безперечним лідером виступав перекопський мурза Карач-бей, котрому «...більше приязнь козацька була до вподоби, аніж польська». За таких, доволі невизначених, перспектив розвитку ідейної боротьби в середовищі кримської еліти, вельми суперечливо виглядала й реальна політика офіційного Бахчисарая в українських справах. Так, з одного боку, Мухаммед Ґерей IV 8 березня вислав до українського гетьмана листа, в якому запевнював його у приязні (що, за великим рахунком, входило в протиріччя з умовами кримсько-польського союзу). З іншого ж боку, ханська адміністрація нічого не робила для того, щоб заборонити татарським чамбулам безперервно сіпати українське прикордоння, винищувати край і місцеву людність, стосовно чого український гетьман неодноразово скаржився польському королю.

Як останній цвях у домовину українсько-кримського союзу 1661 р., мабуть, варто розглядати дипломатичну місію польського посланця Вєнявського до Туреччини. По дорозі до Стамбула посланець відвідав Бахчисарай, де передав Мухаммед Ґерею IV оригінали листів Ю. Хмельницького до Яна Казимира, в яких він просив дозволу вибити татар з України. Перебуваючи в Бахчисараї, за наказом польського керівництва, Вєнявський мав поставити перед ханом питання про відсторонення від влади на Перекопі головного адепта політики кримсько-українського зближення тамтешнього мурзи Карач-бея. Отож, цього разу польська дипломатія перебила карту українсько-кримського зближення власною успішною грою, але, як виявилось згодом, карта ця ще не один раз заявить про свою вагу.