Ваша електронна бібліотека

По історії України та всесвітній історії

Крим: шлях крізь віки

Яку роль відіграли кримські татари в подіях революції українського народу середини XVII ст.?

Богдан Хмельницький, піднімаючи на початку 1648 р. черговий козацький виступ проти несправедливих владних порядків Речі Посполитої, якому судилось перетворитися на широкомасштабну Визвольну війну українського народу за свої права і вольності, спираючись на досвід попередніх збройних козацьких виступів, що мали місце наприкінці XVІ — 20-30-х роках XVII ст., безперечно, усвідомлював той факт, що шанси на успіх у боротьбі можуть з'явитися лише за умови наступальної стратегії ведення війни та за наявності у Війська Запорозького потужних союзників як усередині Польсько-Литовської держави, так і за її межами.

Враховуючи ж реальний розклад сил у регіоні, а також ту обставину, що у військовому плані для керівництва повстання чи не найбільш пріоритетним завданням було нівелювати очевидну перевагу кавалерії коронного війська, яка по праву вважалась на той час найкращою в Європі, для Хмельницького та його оточення залучення на свій бік Кримського ханства стає справді першочерговим політичним завданням. Адже татари, хоч у військовому вишколі й поступалися добре навченим регулярним підрозділам важкої й легкої кавалерії Речі Посполитої, але завдяки своїй багаточисленності й умінню швидко маневрувати легко могли компенсувати наявні вади і недоліки.

Козацькі літописці (зокрема, і добре знаний в Україні Самійло Величко) стверджували, що Богдан Хмельницький, переслідуючи надзвичайно важливе для нього завдання щодо залучення Криму в стан своїх союзників, вже у лютому 1648 р. особисто вирушив до Бахчисарая і в безпосередніх перемовинах з тогочасним кримським царем Іслам Ґереєм ІІІ переконав кримську еліту надати Війську Запорозькому допомогу в боротьбі з Річчю Посполитою.

Утім, публікація джерел з кримського боку, зокрема хроніки Сенаї, дала підстави думати, що український гетьман перемовини з кримською владою провадив усе ж через своїх послів. Проте, що важливо, це не вплинуло на позитивний результат цих перемовин. Як зазначається з цього приводу в уже згаданій хроніці Сенаї, «той Хмельницький як людина розумна й безстрашний герой викинув зі свого серця давню ворожість до мусульманської релігії», й почав шукати опіки «в найщасливішого його милості володаря (тобто кримського царя. — В.Г.). З цього приводу приїхали від його милості посли, прагнучи допомоги й підтримки». Реагуючи ж на ці заклики Хмельницького, Іслам Ґерей розпорядився «послати на допомогу кількох емірів татар, які влаштували лови на неприятеля, а Тугай-бея, коменданта прикордонної фортеці Ферагкермен, визначати й іменувати вождем і начальником над тим військом».

Українські історики сходяться на думці, що перші спроби Богдана Хмельницького домовитися з представниками кримського хана про надання татарами допомоги повсталим козакам у боротьбі за свої права і вольності датуються ще другою половиною січня 1648 р., тобто навіть ще до обрання його наприкінці січня — початку лютого на козацькій раді на Січі гетьманом Війська Запорозького. Залагодити ж справу про союз із Кримом вдалося вже наприкінці лютого. А на початку березня близький сподвижник Богдана Кіндрат Бурляй, разом із сином гетьмана Тимошем, відбув до визначеного ханом за командира над татарським військом в Україні перекопського коменданта Тугай-бея, аби домовитися про спільні військові дії проти коронних військ.

Десь у середині березня на допомогу Хмельницькому прибувають перші татарські загони, а на початку квітня Тугай-бей приводить близько 4 тис. татарських вершників, які у другій половині місяця спільно з головними силами повсталих і рушили навперейми коронним військам під командою Стефана Потоцького. Саме ці сили 19 квітня блокували коронних жовнірів у таборі на Жовтих Водах, а коли ті спробували вирватись з облоги, то 5 травня в урочищі Княжі Байраки наздогнали їх і «всю лють свою Орда й козаки вилили», здобувши таким чином першу важливу і надзвичайно резонансну перемогу над Річчю Посполитою.

Тим часом 1 травня кримський хан Іслам Ґерей особисто вирушає з Бахчисарая у похід в Україну на допомогу Богдану Хмельницькому. Утім, ще до підходу головних татарських сил 16 травня татарські загони під командою Тугай-бея взяли участь у наступній переможній для повсталих битві, що відбулась неподалік Корсуня, в Гороховій Діброві, куди Хмельницькому вдалося заманити головні сили коронної армії в Україні під командою великого коронного гетьмана Миколая Потоцького і польного коронного гетьмана Мартина Калиновського. Очевидці корсунської ганьби Речі Посполитої з польськогобоку переказували, що після чотирьох годин запеклої битви «опівдні татари купами увірвались в табірні вулиці, били, рубали й, решту табору розгромивши, кинулись на здобич — тоді вже втікав, хто тільки міг».

І хоч сучасні польські історики цілком резонно зауважують, що своїм успіхам біля Жовтих Вод і під Корсунем повсталі козаки, звичайно ж, не завдячували винятково татарській допомозі, оскільки загін Тугай-бея був нечисленним, а до того ж перекопські татари були чи не найбіднішими підданими кримського хана й, відповідно, мали погане озброєння, утім, важко переоцінити психологічне значення появи поруч з гетьманом Хмельницьким кримських союзників. Остання обставина неабияк піднімала моральний дух повсталих козаків, і, навпаки, деморалізувала коронних жовнірів. До того ж не варто забувати й про неабияку стратегічну перевагу від такого союзу для Війська Запорозького. Адже в умовах війни з коронною армією він гарантував повсталим козакам безпеку їхніх тилів на південному напрямку.

Зважаючи на ці обставини, для керівництва Речі Посполитої та польської дипломатії після ганебних поразок біля Жовтих Вод і під Корсунем завдання розірвання українсько-кримського союзу стає одним із першочергових. Аби його досягти офіційна Варшава докладає чимало зусиль як для прямого тиску на Іслам Ґерея, так і шукаючи способи впливу на нього в оточенні спочатку султана Ібрагіма, а згодом його наступника — Мегмеда IV. Одночасно польські дипломати прагнули використати у своїх інтересах й авторитет французького короля у Стамбулі, аби через нього спонукати Високу Порту віддати наказ татарам «повернутися на власні лежі».

Утім, розірвати українсько-кримський союз Речі Посполитій у 1648 р. не вдається. І коли з кінця літа 1648 р. перемовини повсталих козаків з офіційною Варшавою щодо політичного розв'язання конфлікту заходять у глухий кут, а ворогуючі сторони розпочинають активну підготовку до збройного вирішення справи, карта кримської допомоги для Хмельницького виглядає не лише як вельми важливий, а й у певному сенсі вирішальний аргумент.

У битві під Пилявцями, що відбулась 11-13 вересня 1648 р., на допомогу козакам встигло прибути не так уже й багато татарського війська — лише близько 5 тисяч буджацьких татар під орудою Аутимір-мурзи та Аджамет-мурзи. Але у козацькому війську навмисно була пущена чутка про близький підхід з Криму всієї Орди на чолі з самим ханом. А коли в розпал збройного протистояння до козацького табору таки прибув загалом доволі незначний татарський загін, йому було організовано таку гучну і пишну зустріч, що в розташуваннях коронних військ не виникло жодних підозр щодо правдивості розповсюдженої з наказу Хмельницького дезінформації про наближення 30-тисячної Орди. Спровокована цими чутками паніка значною мірою і визначила остаточні результати битви, коли на завершальній фазі якої з коронного табору почали масово втікати не лише рядові жовніри, а й командири найвищого рангу, перетворивши тим самим воєнну кампанію на панічну й ганебну втечу.

Під час Західного походу Богдана Хмельницького восени 1648 р. допомогу Війську Запорозькому надавало вже доволі велике татарське військо під орудою калги-султана Крим-Ґерея. Особливою ж активністю в кампанії вирізнявся перекопський комендант Тугай-бей, загони якого наганяли жах на оборонців Львова, а після відходу головних сил кримців до Дністра в середині жовтня 1648 р. супроводжували Хмельницького в його поході на власне коронні землі — під Замостя.

Ще більш масовою стає участь кримськотатарського війська у кампаніях 1649 та 1651 рр. Як у першому, так і в другому випадках Орду в цих виправах очолював особисто кримський хан Іслам Ґерей, а це передбачало виступ у похід максимальної кількості спроможних до несення військового обов'язку татарських вояків. Так, напередодні Зборівської битви, за підрахунками Івана Стороженка, уже в середині травня 1649 р. хан надіслав на допомогу своєму союзнику в Україну близько 20 тис. татар під командою свого майбутнього зятя — Ширін-бея, згодом хан прибув з головними силами особисто, а ще через деякий час до нього долучилися татари Буджацької і Білгородської орд, довівши тим самим загальну кількість татарського війська в кампанії до майже 60 тис. За підрахунками інших дослідників, чисельність кримськотатарського війська не перевищувала 40 тис.

Так само й у випадку з участю кримськотатарського війська в битві під Берестечком влітку 1651 р., за підрахунками одних істориків, Орда цього разу налічувала десь близько 28-30 тис., інших — до 40 тис., а ще інші дослідники стверджують, що навіть і така цифра є суттєво заниженою, оскільки гонор хана не дозволяв йому особисто виступати на чолі війська в похід, якщо Орда налічуватиме менше ніж 60 тис. воїнів.

Але як би там не було, військова участь Кримського ханства на боці Української козацької держави в битві під Зборовом і Берестечком стала кульмінацією українсько-татарської військової співпраці в часи війни. Співпраці, на жаль, притлумленої як політичними розходженнями сторін у питанні кінцевої мети визвольних змагань козацтва, так і вмілими діями польської дипломатії, скерованими на розрив українсько-кримського союзу. Результатами ж розвитку цих тенденцій стали дії Іслам Ґерея, що завадили Війську Запорозькому отримати переконливу перемогу над військами Речі Посполитої в ході Зборівської битви 1649 р., а також призвели до тяжкої поразки козаків під Берестечком влітку 1651 р. Черговим підтвердженням актуальності такої політики Кримського ханства щодо України стали результати Жванецької кампанії 1653 р., коли політичне керівництво Криму продемонструвало небажання допустити повного звільнення Козацької держави з-під влади польського короля.

Відповіддю ж Богдана Хмельницького на ці серйозні виклики стало укладення на початку 1654 р. союзного договору з Російською державою. І хоч Хмельницький не розглядав угоду з Москвою як альтернативу військово-політичному союзу з Кримським ханством і намагався будь-що зберегти його чинність, насправді ж зближення з Російською державою унеможливило подальшу військову співпрацю з Кримом, керівництво якого пристало до табору Речі Посполитої. Утім, після кривавих протистоянь 1654 і 1655 років, восени 1655 р., коли козацьке військо зійшлося з кримськотатарським військом на Волині, під Озерною (Кримська Орда якраз прямувала на допомогу своєму союзнику польському королю в його боротьбі зі Швецією), після кількох днів млявих сутичок справжню битву сторони так і не розпочали, обравши за кращий варіант політичне порозуміння. Підґрунтям ж Озерянської угоди Війська Запорозького з Кримським ханством від 12 листопада 1655 р. стало положення щодо відновлення старої приязні сторін, зобов'язання кримського керівництва не нападати на українські землі, обіцянки гетьмана не допускати військових виправ запорозьких і донських козаків на Крим і Туреччину, а «хто був би ворогом Війську Запорозькому, то й хану ворогом буде, й хан нікуди не вирушить зі своїм військом, але туди піде, куди Військо Запорозьке вирушить».