Ваша електронна бібліотека

По історії України та всесвітній історії

Крим: шлях крізь віки

Що нам відомо про давньоруське Тмутараканське князівство?

Доказом прагнення русів утвердитися в Північному Причорномор'ї ще в Х ст. є повідомлення в пам'ятках про перебування київського князя Ігоря (912-945) після повернення з невдалого походу на Константинополь у 941 р. у Криму, а саме у «Кіммерійському Боспорі». Існує версія, що тоді відбулося підкорення русами територій у Криму, неподалік від візантійського міста Херсона. Іншим аргументом про тодішню присутність Русі в цьому регіоні, на думку дослідника, є інформація арабського письменника аль-Масуді (середина Х ст.) про Чорне море як про «Руське море». Дехто з науковців навіть вважали, що за часів Ігоря вже виникло Тмутараканське князівство, до складу якого входив Східний Крим. Зазначимо, що в науці тривалий час дискутувалося питання про слов'янську присутність у Криму в добу раннього середньовіччя. Дослідження археологів переконливо довели, що, починаючи з Х ст., слов'янський вплив на півострові стає реальним. Зокрема, про це свідчить стаття русько-візантійської угоди між князем Святославом Ігоревичем та імператором Іоанном Цимісхієм 971 р., згідно якої київський володар обіцяє не посягати на візантійські володіння у Криму («...на власт Корсуньскую»).

Незаперечним свідченням прагнення слов'ян зміцнити свої позиції на півдні став вихід на політичну арену Східної Європи в останній чверті Х ст., а згодом зміцнення Тмутараканського князівства. Центр князівства — місто Тмутаракань, яке знаходилось на території сучасної станиці Тамань Темрюкського району Краснодарського краю. «Тмутараканська тема» викликає чимало запитань. Так, не до кінця з'ясовано питання про час виникнення князівства. Чимало дослідників пов'язує його появу з походом Святослава Ігоревича до Криму. Проте, визначаючи це, слід погодитися із думкою істориків, які пишуть про поширення на територію Таманського півострова впливу Русі ще за часів князювання Ігоря. Слов'яни у Криму, вірогідно, допомагали війську Володимира в 988 р. під час облоги Корсуня.

Викликає суперечки у науковців і питання про місце Тмутараканського князівства в державно-політичній структурі Русі. Однозначно некоректними є твердження про Тмутаракань, що це якась глушина, або віддалений і напівзабутий уділ. Дехто з учених розглядають Тмутаракань як місце, куди прибули князі, котрі втратили більш престижні володіння в центральних регіонах Русі. Тут вони збирали сили, наймали хозар, печенігів, половців з метою захоплення якогось іншого князівського столу. Однак, навіть, визнаючи певну непрестижність тмутараканського престолу для представників князівської династії, уявляти Тмутаракань якоюсь давньоруською глушиною не є правильним. Про стратегічне значення Східного Криму та Таманського півострова свідчили запекле протистояння за цей регіон між Хозарським каганатом і Візантією в VII-VIII ст., походи сюди не тільки давньоруських дружин в IX-X ст., а і полків Ярослава та Мстислава Володимировича в першій половині XI ст.

Необхідно зазначити, що після розгрому Xозарського каганату київським князем Святославом хозари не зникли зразу з політичної арени, а продовжували відігравати певну роль у політичному житті півдня Східної Європи. Частина хозар поселилися у північнокавказьких аланів. До володінь Русі відійшли колишні володіння Xозарії — Саркел та західна частина Північного Кавказу. Саркел, який з цього часу носив назву Біла Вежа (буквальний переклад з тюркської мови назви Саркел), входив тривалий час до володінь чернігівських Рюриковичів.

Згідно повідомлень літописів, у Чернігівсько-Тмутараканському князівстві на початку XI ст. правив син Володимира Святославича Мстислав. У 1016 р., за свідоцтвом візантійського історика Іоанна Скіліци, відбувається спільний похід візантійців та русів проти якоїсь країни (^озари». При розгляді питання про місце розташування останньої, можна погодитися з думкою авторів, які вважають, що у джерелі йдеться про адміністративну область, яка виникла на Таманському півострові внаслідок походів Святослава і розвалу Xозарського каганату.

Враховуючи зацікавленість Мстислава Володимировича в посиленні впливу східних слов'ян у причорноморському і північнокавказькому регіонах, більш пізній появі хозар у війську руського володаря можна зробити вірогідне припущення про участь у згаданій війні з хозарами саме чернігово-тмутараканського князя. Через шість років після цього конфлікту, згідно повідомлень «Повісті временних літ», спалахнула війна між Мстиславом і касозьким (адигейським) князем Редедею, внаслідок якої Чернігово-Тмутараканське князівство перемогло сильного суперника і поширило свій вплив на значну частину північного Кавказу. Пізніше, в 30-х роках, слов'яни в союзі з аланами вели велику війну в Дагестані та у Східному Закавказзі. Якщо зважати на те, що у другій половині 20 — на початку 30-х років вся лівобережна Русь належала Мстиславу Володимировичу, можна говорити не тільки про створення потужного державного утворення Русі на чолі із згаданим князем, а і про те, що значна частина колишніх хозарських володінь опинилась під контролем Чернігівсько-Тмутараканського державно-політичного формування.

Літописи повідомляють про те, що в 1023 р. Мстислав Володимирович разом з хозарами та касогами воював проти брата київського князя Ярослава. Отже, у складі населення Тмутараканського князівства хозари займали достатньо помітне місце. Тому не випадково, що вони прагнули відновити свій колишній статус, про що свідчать події другої половини XI ст. Відзначаючи це, хочемо одночасно підкреслити, що джерела не дають якихось підстав вважати, що в XI ст. продовжувалося якесь державно-політичне життя хозар.

У другій половині XI ст. Тмутараканське князівство, яке тримало під своїм контролем західну частину Північного Кавказу, стає об'єктом конфліктів між так званими князями-ізгоями, тобто князями, які були позбавлені влади в головних землях Русі. Князі-ізгої в цей час прагнули повернути собі території батьків, а коли це не вдавалось, намагалися, хоча б, поширити свою владу на віддалені від «Руської землі» території. Зокрема, в 1064 р. за повідомленням літописця, «бежа Ростислава Тмутороканю, сын Володимерь, внук Ярославль, и с ним бежа Порей и Вышата, сын Остромирь, воеводы Новгородьского. И, пришед, выгна Глеба из Тмуторокана, а сам седе в него место». В цьому повідомленні йдеться про нащадка старшого сина київськогокнязя Ярослава Володимировича новгородського князя-намісника Володимира, який помер у 1052 р., князя Ростислава. Наступного року чернігівський князь Святослав відновив владу в Тмутаракані сина —Гліба, але вже через декілька місяців Ростислав знову повернув собі завойоване. На нашу думку, Ростислав до прибуття на південь знаходився у Новгороді, про що говорить і наведена вище інформація «Повісті временних літ» про Порея та Вишату, а перед тим, можливо, мав якесь держання у Прикарпатті. Зазначимо, що за правління Ростислава Володимировича Тмутараканське князівство досягає апогею свого розвитку. Тмутаракані були підкорені народи всього Західного Кавказу. Саме велика сила Ростислава як володаря і стала невдовзі причиною смерті князя, проти якого здійснили змову візантійці. Останні в цей час докладають зусиль для того, щоб підкорити східний Крим і Тамань своїй владі. Їх тут особливо цікавила таманська нафта, яка використовувалася для виготовлення ефективної зброї — відомого «Грецького вогню».

Наприкінці 70-х років на троні в Києві утвердився Всеволод Ярославич (роки правління в Києві 1076-1077, 1078-1093 рр.), який прагнув зміцнити свою владу в цілому на Русі. Але зробити це було вкрай непросто. На місцях у цей час відбувалося підсилення місцевої верхівки, на чолі якої стояли інші представники династії Рюриковичів. Спостерігається процес зміцнення їх влади, а одночасно структуризації політичних формувань у регіонах. Молоді представники династії Рюриковичів висувають свої претензії на отримання власних володінь. Зокрема, в 1081 р., за повідомленням літопису, «бежа Игоревич Давыд с Володаремь Ростиславичемь месяця мая 18 день. И придоста Тмутороканю, и яста Ратибора (воєводу князя Всеволода. — Авт.), и седоста Тмуторокани». Давид Ігоревич — це син колишнього волинського князя-намісника Ігоря Ярославича, а Володар — другий син згаданого вище Ростислава Володимировича. Але в 1083 р. обох князів вибив з Тмутаракані Олег Святославич. Зазначимо, що пізніше Давид і Володар стануть суперниками, оскільки будуть боротися за володіння в Південно-Західній Русі.

Наприкінці ХІ ст. величезну увагу Тмутаракані приділяли візантійці. Вже у 1066 р. вони вбили тут князя Ростислава, а у 1083 р. змусили іншого місцевого володаря Олега Святославича підписати з ними угоду, за якою ця земля після смерті князя (Олег помер у серпні 1115 р.) мала б перейти під владу імперії. Однозначно, що в XII ст. Східний Крим і Таманський півострів належали Візантії.