Крим: шлях крізь віки

Яку роль відіграв Крим у житті українських істориків?

За влучним спостереженням Максима Кирчанова, «першими українськими інтелектуалами, які усвідомили необхідність ідейної і ментальної українізації Криму, були історики, котрі зрозуміли, що довівши історичні права українців на Крим і показавши, що у минулому Крим був українським регіоном, Україна і політично зможе претендувати на Кримський півострів». Однак автор лише у незначній мірі згадав про зв'язок українських істориків з Кримом, зокрема, їх перебування тут, вивчення Криму і т.п.

Передусім, варто згадати про рід Смоленських, один із засновників якого, випускник Харківського університету, Анастасій Іванович Смоленський у 1840-1860-х роках працював інспектором та директором Таврійської Сімферопольської губернської гімназії. А. Смоленський студіював історію Криму, підтримував тісні зв'язки з одеським інтелектуальним середовищем. 23 квітня 1839 р. його обрали одним з перших членів-кореспондентів щойно заснованого Одеського товариства історії та старожитностей. Зацікавлення історією успадкував його син Леонід Смоленський (1844-1905) — один із засновників українського національного руху в Одесі. Син Л. Смоленського Леонід, услід за дідом, залишив слід в історії Криму.

Л. Смоленський-молодший (1869-1924) закінчив третю одеську гімназію. Навчався на медичному та історико-філологічному факультетах університетів Св. Володимира та Новоросійського. Останній вік закінчив у 1894 р. Л. Смоленський співробітничав з «Крымским горным клубом», що діяв в Одесі, та викладав в Одеському кадетському корпусі. У 1900 р. він переїхав до Севастополя, де до кінця життя викладав історію у середніх школах. Користувався повагою серед місцевої інтелігенції. У 1904 р. він опублікував в Одесі «Элементарный курс теории словесности с рисунками». Л. Смоленський також написав під псевдо «Пільченко» історичну п'єсу «Княжа криниця», яка була опублікована у журналі «Кіевская старина» та згодом поставлена на одеській сцені учнем його батька М. Садовським за участі М. Заньковецької. Останні роки Л. Смоленський провів у злиднях та осліп і, зрештою, скінчив життя самогубством. Єдиною історико-науковою працею Л. Смоленського є опублікований під псевдонімом «Львов Л.» у «Записках Крымского горного клуба» 1895 р. нарис історії взаємин між Запорізькою Січчю та Кримським ханством від XVI ст. до кінця XVIII ст. Довгий час ім'я автора залишалося невідомим сучасним історикам. Лише завдяки виявленню листа його брата І. Смоленського до М. Грушевського від 1933 р. вдалося встановити реального автора цієї праці.

Новизна праці полягала у піонерській постановці питання та концептуальній позиції автора у його висвітленні. Історик вважав, що Запорозька Січ вела самостійну політику щодо Кримського ханства. Взаємини між козаками і татарами не зводились лише до ворожнечі, але передбачали розгалужену систему торгівельних, політичних та культурних контактів. Останні автор досить докладно висвітлив у своїй роботі. Анонімний автор рецензії у «Киевской старине» навів розлогі цитати з «обстоятельно составленного очерка», солідаризуючись зі всіма висновками Л. Смоленського. У підсумку, він шкодував, що така цікава праця була надрукована лише у малопоширених «Записках Крымского горного клуба». У тому ж 1895 р. праця Л. Смоленського була видана окремою брошурою. Погляд на взаємини козацтва та Кримського ханства і ширше — українців та кримських татар як багатовимірних набуває все більше число прихильників серед сучасних українських істориків.

Ще одним яскравим прикладом «кримського сліду у біографії» українського історика є постать Хрисанфа Петровича Ящуржинського, одного з провідників українського національного руху в Одесі наприкінці ХІХ — на початку ХХ ст. Але перед тим як опинитися в Одесі, уродженець Уманщини у 1884 — на початку 1890-х рр. жив і працював у Криму (Сімферополь, Керч). Був одним із засновників Таврійської вченої архівної комісії. Вів розкопки на території античного Херсонеса, Пантикапею, Неаполя-Скіфського. На сторінках «Известий» комісії надрукував низку результатів археологічних досліджень. Одну зі статей на археологічну тематику у цей період опублікував в одеському виданні. Найцікавіша праця історика кримського періоду була присвячена долі полонених з України у Кримському ханстві. У 1893-1911 рр. жив і працював в Одесі. Брав участь у роботі 11-14 археологічних з'їздів. Активно публікувався на сторінках «Кіевской старины». Делегат від Одеської «Просвіти» на 14-му археологічному з'їзді у Чернігові, де був одним з п'ятьох доповідачів, хто прочитав свою доповідь («Вшанування джерел та криниць») українською мовою. Жваві контакти з кримськими колегами, зокрема, А. Маркевичем, підтримував провідний одеський україніст та діяч українського національного руху — Олексій Іванович Маркевич. Кримську проблематику студіював інший, менш помітний одеський історик, учень В. Антоновича Павло Іванов.

Одним з найяскравіших епізодів в історії кримської науки у 1910-х роках було активне співробітництво з кримськими вченими і передусім Арсенієм Маркевичем та ТВАК у 1916-1917 рр. в Наталі Полонської-Василенко) — згодом видатного історика. Н. Полонська за короткий час підготувала і здебільшого прочитала, а потім опублікувала в «Известиях» шість доповідей. Листування та співпраця А. Маркевича та Н. Полонської-Василенко тривали і надалі. У 1920-х рр. активно з Кримом співпрацювала ВУАН, історичний напрямок в якій очолював М. Грушевський — видатний дослідник історії Криму, який завжди підкреслював важливість чорноморського напрямку української історії, як і його учень І. Крип'якевич (в новітні часи цю лінію продовжив головний спадкоємець М. Грушевського у незалежній Україні Ярослав Дашкевич). На завершення варто згадати про те, що саме у кримській землі було поховано у середині ХХ ст. учня В. Антоновича, талановитого історика та географа Антіна Синявського.

Отже, навіть цей короткий нарис свідчить, що історія Криму багата на приклади не лише співробітництва, але й перебування у Криму українських істориків, не тільки територіально, але й за національним духом, який вони тим самим несли на півострів, наповнюючи його українською аурою, що має зберігатися і нині попри всі випробування.