Ваша електронна бібліотека

Про історію України та всесвітню історію

Крим: шлях крізь віки

Як і за рахунок яких факторів населення Криму стало переважно російським?

До анексії Росією (1783) Кримське ханство було моноетнічною державою, в якій кримські татари становили понад 92% населення. Згідно з матеріалами п'ятої ревізії 1795 р. у Криму мешкали 157 319 осіб, з них — 126 тис. кримських татар. Під тиском властей кримські татари почали масово емігрувати до Туреччини, на місце мусульман поступово прибували нові мешканці з різних куточків Росії. Після кількох хвиль еміграції чисельність татар у Криму істотно зменшилася: внаслідок першої хвилі еміграції в 1780-1790-ті рр. в чотири рази, а після Кримської війни — вдвічі. Попри це, татари залишалися абсолютною більшістю на півострові (понад 50%) аж до 1864 р., а також відносною етнічною більшістю до кінця XIX ст. (близько 36% в 1897 р.). За переписом 1897 р., із загальної кількості кримських татар (187 943), зафіксованих у Таврійській губернії (102 274 чоловіки і 85 669 жінок), у Криму проживало 186 212 осіб. У всіх повітах півострова, за винятком Перекопського, вони переважали решту етнічних спільнот. Кримські татари, як і українці та німці, в переважній своїй масі (83,7%) були селянами.

Перше російське населення півострова склали по суті військові, введені сюди відповідно до умов Кучук-Кайнарджійської угоди. Згодом воно зростало за рахунок стихійної міграції, щоправда, спонтанної та малозначущої в умовах кріпосництва. Частково півострів залюднювався за рахунок розміщення військових гарнізонів, заснування міст та портів, земельних пожалувань дворянам і чиновникам. Така практика збільшувала у Криму чисельність слов'янського населення з числа відставних військовослужбовців, чиновництва, державних селян та кріпаків. Відомо, що відставні солдати заснували села Петровська Слобода, Зуя, Мазанка, Ізюмівка та ін. За рахунок державної колонізації населення півострова зросло на 70 тис. осіб, сягнувши на середину ХІХ ст. 315 тис. Утім, руйнівна для Росії Кримська війна 1853-1856 рр. перекреслила досягнення попередніх років. Унаслідок масової еміграції татар до Туреччини в 1860 р. знелюдніли 678 поселень, населення півострова на 1863 р. скоротилося до 192 360 осіб. Якісні зміни в населенні краю відбулися вже у пореформену епоху.

На час Першого всеросійського перепису російське населення у Євпаторійському повіті становило 39%, Перекопському — 45,3%, Сімферопольському — 37,7%, Ялтинському — 30,2% та Феодосійському — 42,2%. У загальній структурі населення Таврійської губернії на росіян припадало 27,9% (404 463 осіб). Російське населення було найбільш урбанізованим — 49,1% росіян (142 062 особи) проживали у містах. У соціальному плані російські міські жителі складалися з робітників промислових підприємств, службовців та інтелігенції. Рівень писемності в їхньому середовищі становив 31,96%.

Тільки з початку XX ст. (1917) найбільшим у відносному значенні (понад 41% усього населення) етносом Криму стали росіяни. Стрімке збільшення російської громади було пов'язане з революційними подіями на теренах Російської імперії — Крим перетворився на штаб-квартиру російського білогвардійського руху, транзитний пункт біженців та політичних емігрантів, місце дислокації іноземних військ.

На середину 20-х рр. етнополітична ситуація у Криму в цілому стабілізувалася. В 1926 р. тут мешкало 301,4 тис. росіян (42,2%), 179,8 тис. татар (25,2 %), 77,4 тис. українців (10,8), 39,9 тис. євреїв (5,6), 43,6 тис. німців (6,1), 16,0 тис. греків (2,2%), 11,4 тис. болгар (1,6%), 10,7 тис. вірмен (1,5%), решту — 33,8 тис. (4,7%) становили представники інших етносів.

Згідно з даними перепису 1939 р., російська громада зросла до 558,5 тис. (49,6%), татарська — до 218,9 тис. (19,4%), українська — до 154,1 тис. (13,7%), єврейська — до 64,5 тис. (5,7%), німецька — до 51,3 тис. (4,6%), грецька — 20,7 тис. (1,8%), болгарська — 15,3 тис. (1,4%), вірменська 12,9 тис. (1,1%).

Неспівставне з рештою громад збільшення абсолютної чисельності росіян та українців відбулося передовсім унаслідок напливу робітників та інженерно-технічних працівників на об'єкти індустріалізації, євреїв — в контексті здійснення радянського проекту єврейської аграризації. Решта етнічних громад зростала майже винятково за рахунок природного приросту, на який суттєво вплинули голод та репресії. Кримські татари мали один з найменших показників приросту, хоч у 1939 р. статистика порахувала їх разом з поволзькими татарами. Загалом співвідношення етнічних груп в населенні Криму між 1926 і 1939 рр. мало змінилося.

Докорінні зміни в абсолютних і відносних показниках структури людності півострова сталися під час Другої світової війни. Перший варіант генерального плану «Ост» відомство Гіммлера представило в липні 1941 р. Межа німецької колонізації в ньому проводилася від Балтики до Ладозького озера, Брянська і далі, захоплюючи Україну і Крим. За 30 повоєнних років із цієї території передбачалося депортувати або винищити до 45 млн місцевих мешканців. За другим варіантом плану, розробленим у квітні 1942 р., депортації або винищенню підлягали до 50 млн осіб. Крим разом із Литвою та Херсонською областю називався серед районів першочергової колонізації райхснімцями. Півострів мав іменуватися Готенландом, Сімферополь — Готенбургом, а Севастополь — Теодоріхсхафеном (морська гавань на честь вождя готських племен Теодоріха). Першим етапом здійснення плану зміни етнічного обличчя Криму стало знищення євреїв, разом з якими гинули представники унікального етносу — кримчаки.

Першу депортацію за національною ознакою у Криму сталінський уряд здійснив ще у серпні — вересні 1941 р. У віддалені регіони СРСР, передусім у Казахстан, були виселені 53 тис. німців. Разом із членами родин від мішаних шлюбів і додатково депортованими за рішенням Воєнної ради Кримського фронту в грудні 1941 р. кількість виселених німців склала 63,4 тис. осіб.

29 травня 1942 р. ДКО розпорядився виселити з Краснодарського краю усіх «соціально небезпечних» громадян, до яких були зараховані, крім німців і румунів, кримські татари. Отже, крім тих радянських громадян, які мали долю народитися німцями і румунами, до числа репресованих потрапили й кримські татари.

На світанку 18 травня 1944 р. кримським татарам було оголошено, що вони за зраду Батьківщини караються виселенням. За три дні було завантажено в залізничні ешелони 180 тис. осіб. Разом з тими, хто був мобілізований на трудовий фронт райвійськкоматами, кількість вилучених з Криму осіб татарської національності сягнула 191 тис.

2 червня ДКО прийняв додаткову постанову стосовно виселення «німецьких пособників» з числа болгар, греків і вірмен. Виселялися не конкретні особи, які заплямували себе співробітництвом з окупантами, а всі громадяни відповідної національності. Всього було виселено 41 854 особи, з них 15 040 греків, 12 422 болгарина, 9621 вірмен, 1119 німців, румунів, італійців. До спецпоселень було відправлено також близько 9 тис. демобілізованих з Червоної армії військовослужбовців кримськотатарської національності, а також 1700 кримських вірмен, болгар і греків.

Унаслідок цих дій Кремля з етнічного організму Криму були хірургічно видалені етноси, що фактично були його автохтонним населенням, а також нащадки іноземних колоністів. Разом із ними зникли й формальні підстави для територіальної автономії Криму. У червні 1945 р. Кримська АРСР була перетворена на область у складі РРФСР.

Депортуючи кримських татар та представників інших «небажаних» національностей з Криму, у Кремлі потурбувалися про те, щоб не залишилося слідів їхнього перебування на географічній мапі. Указом Верховної Ради РРФСР від 14 грудня 1944 р. було перейменовано 11 з 26 районів та їх райцентрів, які мали в назвах татарське або німецьке коріння — Ак-Мечеть, Ак-Шейх, Біюк-Онлар, Курман-Кемельчі, Карасубазар, Сейтлер, Лариндорф, Фрайдорф. Після офіційної ліквідації автономії кримські обласні організації представили на затвердження Президії Верховної Ради РРФСР клопотання про перейменування 327 населених пунктів. На кінець літа 1945 р. серед назв 409 сільрад не залишилося жодної татарської.

Заступник голови РНК РРФСР А.Гриценко в листі до Г. Маленкова і О. Косигіна повідомляв після звільнення Криму, що його населення не перевищує 633 тис. осіб (за переписом 1939 р. воно дорівнювало 1126 тис.). Майже двократне зменшення населення пояснювалося багатьма причинами. У 1941 р., як уже зазначалося, Й. Сталін розпорядився вислати з півострова 63,4 тис. німців. Під час окупації жертвами нацистів стали понад 133 тис. місцевих жителів. До Німеччини на примусові роботи було вивезено 85,5 тис. молоді. Десятки тисяч кримчан загинули на фронтах Великої Вітчизняної війни, десятки тисяч були евакуйовані в радянський тил. Нищівним демографічним ударом стала масштабна (понад 240 тис. осіб) депортація 1944 р. Крим перебував у стані демографічної та гуманітарної катастрофи. Якщо до війни у містах Севастополь і Керч проживало понад 100 тис. громадян, то після втечі окупантів у першому з них залишилося 1019, а в другому — 11 мешканців. На початку 1945 р. у семи з 26 сільських районів майже не залишилося мешканців.

Відродити зруйновані промисловість та сільське господарство в таких умовах було неможливо. Вихід із ситуації радянське керівництво бачило в здійсненні «добровільно-примусових» переселень громадян. У 1944 р. з п'яти російських (Воронезької, Курської, Орловської, Тамбовської і Ростовської) та чотирьох українських (Київської, Вінницької, Житомирської і Подільської) областей прибуло 62 тис. селян. Десятки тисяч переселенців поселилися в Кримській області у перші повоєнні роки. Вони були розселені в напівзруйнованих обійстях депортованих. Сюди ж в організованому порядку прибували демобілізовані солдати. Однак до початку 1950 р. більше половини (56,6%) переселенців покинули негостинний Крим. Становище майже не покращилося в наступні роки. За звітом керівника переселенського відділу Кримського облвиконкому М. Пузакіна, протягом 1950-1953 рр. до Криму переселилося 11 974 родини, а залишила його 3071 родина.

Журналіст О. Аджубей, який у вересні 1953 р. супроводжував тільки-но обраного на пост першого секретаря ЦК КПРС М. Хрущова в поїздці по Криму, згодом згадував: «Більш за все Микиту Сергійовича вразили і схвилювали натовпи переселенців... Мовчазна сіра маса людей перекривала дорогу і так само мовчки, не розступаючись, чекали, доки машини зупиняться. Люди довго не розпочинали розмови, даючи можливість Хрущову почати першим. Потім з натовпу лунало одне запитання, друге, третє. Про їжу, житло, допомогу. Переселенці переважно приїхали з Росії, з Волги, з північних російських областей. Це я зараз пишу «приїхали», а вони кричали «нас пригнали» — звичний стогін людей, які втратили надію на кращу долю. З натовпу лунали і зовсім істеричні вигуки: «Капуста тут не росте, капуста в'яне».

Після зустрічей з переселенцями М. Хрущов вилетів до Києва, хоч і не планував цього раніше. Зустрівшись з українськими керівниками, він наполягав на посиленні переселенського руху до Криму. «Там мешканці півдня потрібні, хто любить садочки, кукурудзу, а не картоплю», — говорив він. Уже з 1953 р. переселенський рух до Криму з України збільшився, а з Росії послабився.

Новий етап етнонаціональної історії півострова пов'язаний із передачею Криму до складу УРСР. Тоді ж була розроблена державна переселенська програма, в контексті якої для переселенців держава будувала типові масиви (3-6 тис. будинків на рік упродовж 1956-1959 рр.). Приєднання Криму до України позитивно позначилося на його соціально-економічному та культурному розвиткові. Як показав Всесоюзний перепис населення 1959 р., людність півострова зросла до 1 201,5 тис. проти 1 126,2 тис. у 1939 р. За наступні 30 років чисельність населення сягнула 2 430,5 тис. Основний приріст забезпечував механічний рух населення. Це, однак, не заперечує того факту, що Крим відноситься до регіонів, етнічний склад населення яких зазнав докорінних змін саме внаслідок селективної політики уряду СРСР, скерованої на стимулювання збільшення російського компоненту. На окремих етапах вона набирала форми відвертого геноциду щодо автохтонного населення.

Кількість росіян між переписами 1959 і 1989 рр. зросла з 267,7 тис. до 625,9 тис., але їхня питома вага — зменшилася з 71,4 до 67,0%. Натомість кількість українців зросла з 267,7 тис. до 625,9 тис., їхня частка в сукупному населенні — збільшилася з 22,3 до 25,6%. Чисельність білорусів за рахунок масштабних переселень сільського населення піднялася з 21,7 тис. до 50,1 тис. Єврейська громада зменшилася на третину за рахунок еміграції.

XX з'їзд КПРС засудив сталінські депортації, але законодавці відхилили вимоги кримських татар про повернення на історичну батьківщину. 14 вересня 1966 р. Президія Верховної Ради СРСР прийняла постанову, в якій зазначалося, що повернення кримських татар «не викликане ні державними інтересами, ані політичною необхідністю». Говорилося також, що кримські татари добре облаштувалися в місцях вислання, і їх повернення «не відповідає інтересам самих трудящих татарської національності». Своєрідною поступкою виглядала рекомендація окремим категоріям кримських татар їхати на постійне місце проживання до Татарської АРСР. У такий спосіб радянське керівництво на багато років уперед визначило незмінність етнічної структури всесоюзної здравниці.

Лише 7 березня 1991 р. Верховна Рада СРСР прийняла постанову про скасування законодавчих актів 1941-1968 рр., але підкреслила, що їх скасування не повинне призвести до защемлення прав і законних інтересів громадян, які проживають у теперішній час на відповідних територіях. Кабінету міністрів СРСР було рекомендовано встановити в міру створення економічних і соціальних умов порядок, розміри і механізм матеріальних компенсацій особам, безпосередньо підданим насильницькому переселенню.

Весь тягар відновлення історичної справедливості щодо кримськотатарського народу був перекладений на незалежну Україну, яка попри надзвичайно складну соціально-економічну та суспільно-економічну ситуацію в односторонньому порядку намагалася вирішувати це завдання.