Ваша електронна бібліотека

Про історію України та всесвітню історію

Крим: шлях крізь віки

Скільки разів Росія анексувала Крим?

Маючи стратегічне географічне розташування та унікальні кліматичні умови, Кримський півострів упродовж віків перебував на перехресті політичних інтересів різних держав. У 1425 р. на його території виник Кримський ханат, з 1478 р. він перебував у васальній залежності від Османської імперії. Саме тут відбувався етногенез кримських татар, кримчаків та караїмів. Загалом населення півострова було строкатим в етнічному відношенні — у приморських містечках і селищах здавна мешкали чисельні громади вірмен, греків, італійців.

Однією з головних причин завоювання Кримського півострова було прагнення російського уряду ліквідувати останню перешкоду на шляху до інтенсивної колонізації Північного Причорномор'я. В 1770 р. було розпочато будівництво порубіжної Дніпровської лінії, яка простягалася від сучасного Бердянська вздовж р. Берда та Кінськими Водами до Дніпра.

У липні 1774 р. поблизу болгарського села Кучук-Кайнарджи між Туреччиною та Росією було укладено мирний договір. Порта визнала Кримське ханство незалежною державою. О. Безбородько, статс-секретар імператриці Катерини ІІ і майбутній канцлер Російської імперії (в часи імператора Павла І) та Г. Потьомкін запропонували приєднати Крим до імперії.

В 1776 р. з'явилася записка О. Безбородька «Картина или краткое известие о Российских с татарами войнах и делах, начавшихся в половине десятаго века и почти безпрерывно чрез восемьсот лет продолжающихся». Огляд русько-татарських відносин протягом Х-ХVІІІ ст. крізь призму деструктивної ролі Кримського ханства в історії України та Росії став підосновою розробки плану остаточної ліквідації кримської загрози. В 1777 р. Безбородько вказував, що «независимость Татар в Крыму ненадежна для нас и что надобно помышлять о присвоении сего полуострова». Наприкінці вересня 1780 р., коли Петербург активізував свої дипломатичні дії на кримському напрямку, Безбородько подав на розгляд імператриці записку, відому під назвою «Мемориал по делам политическим». «Россия, — зазначав О. Безбородько, — не имеет надобности желать других приобретений, как: 1) Очаков с частию земли между Бугом и Днестром; 2) Крымского полуострова...». Приводом до анексії Криму могла статиобставина, «буде бы, паче чаяния, тамошнее правление по смерти нынешняго хана, или по каким-либо непредвидимым замешательствам нашлось для нас невыгодным и вредным.». Крім цього, записка Безбородька містила й інші плани щодо витіснення турок з Європи та реставрації на базі турецьких володінь Грецької імперії на чолі з представником російського імператорського дому (планувалося, що ним стане онук Катерини ІІ Костянтин Павлович). Ця програма завоювань увійшла в історіографію під назвою «грецький проект». Останній фактично заклав підвалини зовнішньої політики Росії на два століття вперед.

На першому етапі ставилося завдання зруйнувати економіку ханства та єдність кримських татар і вивести Крим з турецького протекторату. Першим кроком до реалізації проекту анексії Криму став організований О. Суворовим вихід кримських християн, більшість серед яких становили греки. Формальним приводом для анексії Криму стало зречення останнього хана.

Менш відомим, проте історично засвідченим фактом є належність авторству Безбородька й маніфеста про приєднання Криму до Російської імперії від 8 квітня 1783 р., хоча в російській, та й радянській історіографії, як правило, увага акцентується на провідній ролі в ідеологічно-політичному обґрунтуванні та дипломатичній підготовці анексії Криму саме Г. Потьомкіна, якому часто помилково приписується й авторство згаданого маніфесту. О. Безбородько, на якого було покладено справу відносин Росії зі Сходом, справив помітний вплив на розвиток російсько-турецьких стосунків кінця 1770-х — початку 1790-х років. Пріоритетне місце в них належало кримському питанню.

У Маніфесті 1783 р. імператриця Катерина II обіцяла «...содержать их (тобто — татар) наравне с природными нашими поддаными и защищать их лица, имущество, храмы и природную веру...».

Спочатку російський уряд демонстрував толерантність щодо релігійних справ. Для Криму була встановлена посада особливого муфтія, повністю незалежного від голови мусульман Росії. Чисельні беї та мурзи були приписані до дворянського стану і згодом породичалися з російським дворянством. Серед їх нащадків були Г. Державін (рід Нарбекових), Л. Толстой (рід Ідрисових), Ф. Достоєвський (Челебеї), О. Купрін (Туган-Барановські), А. Ахматова (рід Чагодая) та ін.

Незважаючи на анексію Росією Кримського ханства, Оттоманська Порта не полишала надій на повернення колишнього васала в орбіту власних інтересів у Чорноморському регіоні, що стало одним з факторів напруженості у відносинах двох імперій. Забігаючи наперед, принагідно зазначимо, що в основу маніфесту Катерини ІІ про війну з Туреччиною лягла записка Безбородька «О причинах разрывамира России с Турциею».

Приєднання Криму до Російської імперії в 1783 р. відкрило нові перспективи для освоєння цього регіону. Після анексії півострова перед російським урядом постала проблема зміцнення тут своїх позицій. Цього вимагало як військово-стратегічне становище Криму, так і перспективи його торговельно-економічного розвитку. Проте на першому етапі інкорпорації Криму до імперії пріоритетними все ж були завдання перетворення півострова в російський плацдарм на Чорному морі, зокрема й для кавказької кампанії, що наприкінці XVIII ст. набирала обертів. Тому нагальним було забезпечення внутрішньокримської стабільності та безпеки.

Як показали наступні події, розраховувати на лояльне ставлення до нової влади місцевого кримськотатарського населення, внаслідок історичних, політичних та ментально-релігійних факторів, не доводилося. Про це засвідчила масова еміграція татар до турецьких володінь. Не безпідставно російська адміністрація не довіряла і тій частині місцевого населення, яка залишилася на півострові, зважаючи на її явні або ж приховані протурецькі симпатії. Виходячи з цього, важливою передумовою подальшого входження Криму до імперії стала форсована колонізація півострова лояльним населенням, оскільки в результаті тривалого російсько-турецького протистояння 70-х — початку 80-х років та наступного переселення татарського населення до Туреччини, півострів залишався практично напівбезлюдним. Основу колонізаційних ресурсів, на думку російського уряду, мали скласти росіяни та українці. Ставка на українську колонізацію Криму була свідомою і невипадковою. Власне, ще до анексії Криму, наприкінці 1770-х рр., у російському урядовому середовищі з'явився анонімний проект під назвою «Рассуждение одного Российскаго Патриота о бывших с Татарами делах и войнах, и способах служащих к прекращению оных навсегда», який передбачав перетворення півострова в імперську територію. Згідно з цим планом, після «звільнення» Криму від татарського населення, наступним пріоритетом мала стати його колонізація російським та українським елементом: «Потом спросить волницу из донских казаков и из малороссиян, кто в Крыму жить пожелает, где отвести им также удобные места для хлебопашества, или для рыбной ловли, куда конечно доволно ахотников наитится может». Очевидно, в російському уряді небезпідставно сподівалися, що після ліквідації Запорозької Січі принаймні частина запорожців, зважаючи на їх власний досвід колонізації степового порубіжжя південноукраїнських земель, переселиться до Криму.

Імперський уряд здійснював постійний тиск на кримських татар, унаслідок чого переважна їх частина змушена була емігрувати до Туреччини. Одночасно від часів Катерини ІІ Крим інтенсивно заселявся колоністами, яким створювалися пільгові умови проживання. В контексті політики державної колонізації людність півострова збагатилася німецькими, голландськими, прусськими, швейцарськими, єврейськими та ін. громадами. Паралельно з урядовою розгорталася народна колонізація, в якій активну участь брали українці й росіяни.

У 1833 р. тисячі старовинних рукописів та книг як «шкідливі» для населення та «общего спокойствия» були відібрані по усьому Криму і спалені. На початок ХХ ст. на півострові майже зовсім зникли духовні навчальні заклади, загальна кількість мечетей за період 1805-1914 рр. зменшилась вдвоє: з 1556 до 729.

Вдруге Крим був анексований Росією наприкінці громадянської війни. Власне тривала історія громадянського протистояння 1917-1921 рр. належить до «скарбниці» дипломатичного маневрування та залаштункової політики.

В 1917 р. кримські татари, скориставшись революційним хаосом у Росії, проголосили суверенітет і заснували Кримську Народну Республіку. До створення уряду були залучені представники литовсько-татарської інтелігенції на чолі з Матвієм Сулькевичем, однак це не допомогло зберегти державність — у 1918 р., після вторгнення більшовиків, республіка була анульована. У квітні 1919 р. на півострові знову утвердилася радянська влада, і більшовики проголосили його незалежною соціалістичною республікою, уряд якої очолив брат В. Леніна Д. Ульянов. Республіка проіснувала близько двох місяців. Десантом з моря у червні 1919 р. Кримом знову оволоділи білогвардійці, які протрималися там до листопада 1920 р.

Втративши контроль над півостровом, білогвардійські сили емігрували до Туреччини. За кілька днів на цивільних пароплавах і військових кораблях, переважно французьких, було евакуйовано 145,7 тис. військовослужбовців врангелівських армій та біженців. Доля тих, хто не бажав їхати на чужину, склалася трагічно.

10 листопада Реввійськрада Південного фронту (командуючий — М. Фрунзе, члени РВР — І. Смілга, М. Владимиров, Бела Кун) направила радіограму Врангелю, в якій обіцяла тим, хто припинить опір, аж до осіб вищого командного складу, «повне прощення стосовно всіх провин, пов'язаних з громадянською боротьбою». По суті, це звернення повторювало «Відозву до офіцерів армії барона Врангеля»,опубліковану газетою «Правда» 12 вересня і підписану В. Леніним, Л. Троцьким і С. Каменєвим. Однак ситуація швидко змінилася. Не випадково 12 листопада до Криму на адресу РВР Південфронту (в копії — Л. Троцькому) пішла телеграма Леніна такого змісту: «Тільки що узнав про вашу пропозицію здатися. Дуже не задоволений непомірною поступливістю умов. Коли супротивник прийме їх, то треба реально забезпечити взяття флоту та невипуск жодного корабля, коли ж супротивник не прийме цих умов, то не можна більше повторювати їх і треба розправитися нещадно».

Виступаючи в Москві на зборах секретарів осередків Московської організації РКП(б) 26 листопада 1920 р., В. Ленін говорив: «Зараз у Криму 300 тисяч буржуазії. Це джерело майбутньої спекуляції, шпигунства, усякої допомоги капіталістам. Але ми їх не боїмося. Ми говоримо, що візьмемо їх, розподілимо, підкоримо, перетравимо.» Ці настанови й стали безпосередньою підосновою більшовицького плану анексії Криму. Вирішальним інструментом його запровадження в життя став червоний терор.

Провідну роль в організації державного терору відіграв начальник Кримської ударної групи (утворена 21 листопада 1920 р.) в Особому відділі Південного й Південно-Західного фронтів Ю. Євдокимов, у майбутньому — організатор Голодомору 1933 р. у Північно-Кавказькому краї. Виконуючий обов'язки начальника Особого відділу ВЧК С. Дукельський з приводу діяльності Євдокимова висловився так: «Експедицією під керівництвом т. Євдокимова був очищений від залишків врангелівців Кримський півострів. Як наслідок, було розстріляно до 12 тис. осіб, з яких до 30 губернаторів, більш як 150 генералів, понад 300 полковників, кілька сотень контррозвідників і шпигунів. Було попереджено можливість виникнення в Криму білих банд». Командуючий фронтом представив Євдокимова до нагороди орденом Червоного прапора. Резолюція М. Фрунзе на нагородному листку була такою:

«Вважаю діяльність т. Євдокимова такою, що заслуговує на заохочення. Через особливий характер цієї діяльності проводити нагородження в звичайному порядку не зовсім зручно».

Загальну кількість жертв з'ясувати проблематично. В літературі фігурують різні експертні оцінки. Перша з них була оприлюднена С. Мельгуновим у його книзі, що побачила світ у Берліні у 1923 р. Мельгунов наводив показання письменника І. Шмельова лозаннському суду, який твердив, посилаючись на офіційні більшовицькі джерела, про 56 тис. розстріляних — військових і цивільних. Сам письменник мав сумніви щодо цієї цифри і називав суду іншу — 120 тис. Остання за часом з опублікованих оцінок жертв червоного терору в Криму належить В. Булдакову: «Впродовж зими 1920-1921 рр. в Криму було розстріляно, утоплено в морі, прилюдно повішено чи не 100 тис. осіб — не тільки з числа «офіцерів, чиновників воєнного часу, солдат, працівників в установах добрармії», яким було наказано з'явитися на реєстрацію, але й маса представників інтелігенції. Оскільки багато видних місцевих комуністів аж ніяк не вітали розгул кривавого безмежжя, не доводиться сумніватися, що ця акція інспірувалася з більшовицького центру, хоча зберігалася й інерція низових ініціатив». Твердження про інспірованість терору з більшовицького центру Булдаков підкріплював посиланням на вагомий документ, щоправда, більш раннього походження. 28 липня 1920 р. Й. Сталін телеграфував Л. Троцькому: «Наказ про поголовне винищення Врангелівського комскладу (командирського — авт.) маємо намір видати й поширити в момент нашого загального наступу».

Привідкрив сторінку у тій страхітливій історії у 1923 р. під час обговорення рукопису роману М. Тартаковського «В тупике» Ф. Дзержинський. Письменник згадував: «Офіцери з'явилися на перереєстрацію. І почалася кривава бійня без будь-якого сенсу. Всіх, хто з'явився, заарештовували, ночами виводили за місто і там розстрілювали. Я спитав Дзержинського, для чого все це було зроблено? Він відповів: — «Бачите, отут було зроблено велику помилку. Крим був основним гніздом білогвардійщини. І щоб розорити це гніздо, ми послали туди товаришів із цілком винятковими повноваженнями. Але ми ніяк не могли думати, що вони ТАК використають ці повноваження».

«Товаришів із цілком винятковими повноваженнями» очолювали угорський комуніст Бела Кун, якого призначили на посаду голови Кримського ревкому, його заступник Ю. Гавен (псевдонім латиша Я. Даумана) і секретар Кримського комітету РКП(б) Землячка (підпільна кличка Р. Залкінд). У січні 1921 р. Бела Куна відкликали до Москви і його замінив М. Поляков, але це не позначилося на ході червоного терору.

Втопивши Крим у крові своїх політичних ворогів, Кремль зробив натомість низку кроків, аби заручитися підтримкою місцевого населення. 18 жовтня 1921 р. була прийнята Постанова ВЦВК і РНК «Про автономію Кримської Радянської Соціалістичної республіки», що створювалася як «територіальна» автономія у складі РСФРР. В. Ленін і М. Калінін підписали декрет про утворення Кримської АСРР. Керівником Раднаркому (який мав як виконавчі, так і законодавчі функції) Кримської АСРР став С-Г. Саїд-Галієв. На почесну посаду голови Кримського ЦВК був обраний Ю.Гавен. Татарам в уряді дісталося 4 наркомати з 13. Наркомом землеробства став У.Ібраїмов, робітничо-селянської інспекції — І. Ібраїмов, освіти — К. Хамзін, охорони здоров'я — Х. Чапчакчі. Наявністю татарських функціонерів на важливих посадах у системі влади центр давав зрозуміти, що республіка має національний характер. Однак їх функціональні обов'язки були істотно обмежені. Згодом, 11 листопада 1921 р., делегати І установчого з'їзду рад Кримупостфактум схвалили ті рішення, що вже були прийняті кримськими і центральними органами влади напередодні з'їзду.

Йдучи зовні назустріч бажанням керівників кримськотатарського руху, кремлівські керманичі, водночас поступово концентрували в руках своїх ставлеників всі керівні висоти в республіці. Татаризація в Кримській АСРР відбувалася доволі штучно й обмежено, а з 1928 р., після ліквідації кримськотатарського субцентру влади (розстрілу В. Ібрагімова та його соратників), звелася нанівець. На кінець 30-х рр. усі напрямки коренізації в республіці були згорнуті, виконавці — репресовані. Здійснивши в 1944 р. наймасштабнішу в історії Криму акцію масової депортації автохтонного населення, радянська влада перегорнула, як вважала на той час, останню сторінку у тривалих маневрах із місцевими етнічними громадами. Разом із ними зникли й формальні підстави для територіальної автономії Криму. У червні 1945 р. Кримська АРСР була перетворена на область у складі РРФСР.