Крим: шлях крізь віки

Якою є позиція міжнародного співтовариства щодо анексії Криму Російською Федерацією?

Так само, як косовський прецедент лютого 2008 р., кримський фактично розколов світову спільноту за різними оцінками факту анексії півострова. Причому діаметральні позиції з цього приводупроявилися навіть в одних і тих самих країнах.

Цинічні реалісти американської геополітики з консервативного істеблішменту закликали «поважати» російські національні інтереси, доки вони не конфліктують з аналогічними американськими. У Чорноморському регіоні США не мали достатніх військових сил для протидії Росії. Непросте й становище президента США Б. Обами, якому потрібно займати «яструбину позицію» щодо Росії, аби зберегти для демократів шанси на виборах до конгресу, які мають відбутися в листопаді 2014 р., адже республіканці систематично критикують його за безнадійне «перезавантаження» відносин із Росією, наслідком чого стала агресивна політика Кремля щодо сусідів. Соціологічні опитування громадської думки у США регулярно фіксують вкрай негативне ставлення американців до Росії. Дзеркальним є й ставлення росіян до США.

Своєю чергою російські засоби масової інформації у кращих радянських традиціях намагаються посіяти розбрат між Євросоюзом і США. Зокрема зазначається, що «підступні» Сполучені Штати економічно зацікавлені у відокремленні Євросоюзу від російських ресурсів і ринку збуту, аби послабити європейських економічних конкурентів Америки. Зрештою 17 березня 2014 р. міністри закордонних справ країн Євросоюзу погодили перелік санкцій, які збираються застосувати щодо Росії. Насамперед скасовано підготовку до саміту «великої вісімки», який у червні поточного року планувався у Сочі. Натомість 4-5 червня 2014 р. у Брюсселі заплановано саміт «великої сімки».

Також призупинено процес підготовки до лібералізації візового режиму Росії із шенґенським простором. Крім того, на невизначений час відкладено процес залучення цієї країни до Організації економічного співробітництва і розвитку, в якій представлено тридцять найбільш розвинених економік світу. Утім, найскладніше Євросоюзу визначитися з економічними складовими санкцій. Яскравий приклад у цьому сенсі становить Німеччина. Бундесканцлер А. Меркель упродовж лютого — березня 2014 р. більше десяти разів спілкувалася телефоном із президентом Росії В. Путіним. Вона навіть висловлювала сумніви щодо здатності останнього до раціонального розуміння ситуації. Утім, обережно ставитися до економічних санкцій проти Росії закликали А. Меркель німецькі бізнесові кола, нагадавши не лише про майже 30 млрд євро німецько-російського товарообігу, а й про 300 тис. робочих місць у Німеччині, які зберігаються завдяки економічній співпраці з Росією. Ці аргументи, звичайно, розуміють і у Сполучених Штатах Америки. Бізнес-кола цієї країни також стурбовані можливими фінансовими збитками в разі виштовхування західного капіталу з російського сектору видобування корисних копалин.

Однак прихильники ідеї запровадження жорстких економічних санкцій щодо Росії небезпідставно вважають, що це може допомогти «переконати» більшість російських громадян у безглуздості та економічній збитковості імперського курсу. Адже кримська кориза теоретично може посприяти намірам російських силовиків «закрутити гайки» державного механізму та ізолювати правлячу еліту від впливу зовнішніх центрів прийняття рішень. Інша справа, як довго найбагатші росіяни, чиї капітали перебувають у країнах Європи та в офшорах, негласно контрольованих США, демонструватимуть готовність із власних коштів оплачувати зовнішньополітичні плани президента В. Путіна. Не менш риторично виглядає питання швидкості реакції російської ліберальної громадськості на анексію півострова. Донедавна вважалося, що антиімперіалізм російської демократичної громадськості закінчується там, де починається українське питання. Утім, антивоєнні акції, які час від часу відбуваються навіть у Москві, свідчать, що, говорячи термінологію сумнозвісного закону «про іноземних агентів», «п'ята колона» накопичує інформаційні та матеріальні ресурси, аби виступити проти президента В. Путіна. Причому ефективність таких гіпотетичних виступів буде тим вищою, чим гіршим ставатиме економічне становище самої Росії та її громадян.

Насправді цілком прогнозований результат кримського «референдуму» став лише початком тривалої дипломатичної боротьби навколо статусу півострова. Звичайно, у терміновому порядку Кремль здійснив формальні правові процедури з анексії Криму, заплющивши очі на нелегітимність таких рішень. Але ціна подібного кроку надто висока. Причому не лише тому, що енергетичне і водне постачання Криму залежить від доброї волі України, а й тому, що піратське поводження з українською державною власністю на півострові створює прецедент для аналогічних дій щодо російської власності не лише на території материкової України, а й по всьому світу. Цей фактор може стати тим мотивом, який поверне російську сторону до прямих переговорів із новою владою в Києві.

Не менш потужним аргументом на користь такого розвитку подій стала позиція Євросоюзу, який 21 березня 2014 р. на засіданні Європейської Ради підписав політичну частину угоди про асоціацію з Україною. Відкритим залишається питання офіційного закріплення перспективи вступу нашої країни до Євросоюзу. Але набагато важливіше, що торговельно-економічні зобов'язання про створення зони вільної торгівлі Євросоюз бере на себе в односторонньому порядку, створюючи таким чином переваги для товарів українського виробництва. В умовах свідомої конфронтації з Україною нічого подібного Росія запропонувати не у змозі. Тому її спроби силовими засобами змінити на свою користь розстановку внутрішньополітичних сил в Україні тривають. Чітке розуміння цього вимагає справжньої національної консолідації усіх громадян нашої країни.

Водночас варто звернути увагу, що в умовах кримської кризи Захід демонстрував певне безсилля перед фактом краху Біловезьких угод 1991 р. Росія нагадувала, що відокремлення Косово від Сербії у 2008 р., так само, як і відділення Криму, не відповідало національній Конституції. Росія наголошувала під час візиту прем'єр-міністра України А. Яценюка до США, що допомога урядам, які прийшли до влади «внаслідок перевороту» суперечить законодавству самих США. У відповідь патріарх американської геополітичної думки З. Бжезинський був відвертим і сподівався, що криза у Криму назавжди посварить Україну і Росію. Польський прем'єр-міністр Д. Туск обіцяв відразу після кримського «референдуму», із 17 березня, санкції ЄС проти Росії. Захід шукав варіанти покарання «Газпрому». Державний секретар США Дж. Керрі погрожував Росії санкціями, якщо вона не визнає нову владу в Києві. Президент Литви Д. Ґрібаускайте зазначила, що Росія стає загрозою для всієї Європи. 13 березня 2014 р. бундесканцлер А. Меркель, виступаючи в бундестаґу, пригрозила Росії санкціями, але заперечила війну за Крим. Зважаючи на такі настрої, «Газпром» навіть запропонував Заходу покрити українські борги за газ. Того ж дня Верховна Рада України ухвалила звернення до Організації Об'єднаних Націй, в якому зазначалося, що «згідно з визнаним Статутом ООН (ст. 51) правом на самооборону Україна залишає за собою право звернутися до держав та регіональних систем колективної безпеки за допомогу щодо відновлення її суверенітету, територіальної цілісності та недоторканності».

14 березня 2014 р. у ході шестигодинної бесіди в американському посольстві в Лондоні державний секретар США Дж. Керрі та міністр закордонних справ Росії С. Лавров ні про що так і не домовилися. Російська сторона називала кримську проблему ще більш особливою, аніж косовську. Зрештою, 16 березня 2014 р. у Криму відбувся «референдум» про перехід до складу Росії. Виконувач обов'язків президента України О. Турчинов слушно зауважив, що «Росія не дала жодного сигналу щодо можливості мирного вирішення конфлікту. Не маючи жодного мотиву, російська влада не припиняє розгортання агресії в Криму та не прибирає свої війська зі східного кордону України».

17 березня 2014 р. на фоні оголошення мобілізації військовозобов'язаних з Москви було відкликано посла України В. Єльченка. В. Путін визнав «незалежність» Криму, де було відразу націоналізовано українську державну власність. У відповідь виконувач обов'язків міністра закордонних справ України А. Дещиця запевнив, що Україна готова до війни.

Своєю чергу МЗС Росії запропонувало Україні визнати результат «референдуму» у Криму, виконати угоду В. Януковича з опозицією від 21 лютого 2014 р., скликати конституційні збори з представників усіх регіонів, аби прийняти федеративну конституцію та забезпечити нейтральний статус країни і російську мову — як другу державну. Німеччина також відкинула цей ультиматум. Натомість Китай максимально довго не визначався, як ставитися до російського аншлюсу Криму, маючи на увазі власні проблеми з Тайванем, Тибетом і Сінцзяном.

Анексія Криму зафіксувала порушення всіх норм міжнародного права та зобов'язань Росії перед Україною й міжнародною спільнотою. Криза обіцяє бути тривалою. Геополітична конкуренція навколо визначення правового статусу півострова, дії Росії, яка кинула виклик євроатлантичному домінування в європейській системі безпеки, означають, що разом з анексією Криму померла ідея «Великої Європи» від Атлантики доВладивостока, постала натомість проблема практичної реалізації європейського та євроатлантичного вибору України.

Країни «великої сімки» повернулися до свого традиційного формату діяльності, відмовившись від практики проведення засідань «вісімки» за участю Росії. У разі, якщо остання продовжуватиме політику, спрямовану на розкол України, Німеччина погрожує ухвалити більш жорсткі санкції, попри їх можливі негативні наслідки для власної економіки. Ця країна є найбільшим російським торговим партнером в Європі, але щодо Росії вона вимушена діяти в руслі політики ЄС і НАТО. Ротшильди через німецьку банківську систему кредитують російську економіку, що суперечить інтересам еліти США та інших глобальних фінансових кланів.

Цікава позиція країн «великої двадцятки». Індія, яка відмовляє у референдумі щодо самовизначення населення спірного з Пакистаном штату Джамму-і-Кашмір, «взяла до уваги» позицію Росії з кримського питання. Аналогічно вчинила Бразилія. Своєю чергою Китай, зважаючи на втрату Тайваню, а також сепаратистські настрої у Сінцзян-Уйгурському автономному районі та в Тибеті, не схвалює порушення принципу територіальної цілісності. Утім Пекін дуже обережно розкритикував анексію Криму, відмовившись проводити аналогії між кримським і тайванським питаннями. Китай також заперечив наміри вирішити тайванську проблему силою. Варто наголосити, що ці заяви пролунали на фоні масових протестів тайванських студентів, які були невдоволені ратифікацією парламентом Тайваню договору про вільну торгівлю з материковим Китаєм. Попри це, Пекін явно намагається вирішувати проблему повернення Тайваню дипломатично-економічними засобами, як ФРН вирішувала проблему НДР.

Японія підтримала США, інші країни «великої сімки», Євросоюз щодо застосування санкцій проти Росії. Офіційний Токіо ухвалив рішення про надання Україні фінансової допомоги в розмірі 1,5 млрд доларів. Японська політична еліта задається риторичним питанням: якби референдум відбувся на «північних територіях», де за іронією долі майже 60% населення становлять вихідці з України, В. Путін так само б легко, як у Криму, визнав його результати? Японія декларувала наміри працювати з партнерами, «аби нерозумні амбіції Путіна не поставили під загрозу інші частини України».

Австралія, Канада різко засудили дії Росії щодо України. Особливо у цьому сенсі ризикує Канада, яка конфліктує з Росією за визначення статусу Арктики. Утім, справжнім символом міжнародної підтримки України може бути лише її реальний формат. Наприклад, списання якщо не всього (як це було з посткомуністичною Польщею), то принаймні більшої частини зовнішнього боргу нашої країни. Алеза умов глобальної економічної кризи це поки що виглядає фантастикою.