Крим: шлях крізь віки

Як відбувалися процеси етнічної взаємодії у Криму?

Ситуацію, що склалася в міжетнічних відносинах на півострові, можна розглядати в категоріях задавненого латентного етнополітичного конфлікту. Коріння його сягає часів середньовіччя і раннього нового часу, коли регіон став полем зіткнення землеробської й степової, ісламської й християнської цивілізацій. Його символом був невільничий ринок у Кафі, на якому упродовж століть ішла жвава торгівля бранцями татар і турків з України. І хоч сьогодні переосмислення традиційних версій номадизму вносить істотні поправки у характер взаємодії землеробської й кочівницької цивілізацій у напрямі наголошування на функціях контакту, все ж в історичній свідомості українців домінує щодо тюркського елемента стереотип відчуження.

Російська експансія в Криму поглибила етнічний конфлікт відверто дискримінаційним напрямом урядової політики й масовими виселеннями та переселеннями корінного населення. Дефіцит робочої сили компенсувався за рахунок міграцій, внаслідок чого населення Криму вирізнялося надзвичайною строкатістю та рухливістю. Вже наприкінці ХІХ ст. тут сформувалися виразні ознаки гострого конфлікту між кримськотатарським населенням, з одного боку, і росіянами й іноземними колоністами, з другого.

Зрештою, стратегія російської влади в національному питанні, яку фахівці подають у термінах «етнічної інженерії», створила безліч проблем для неї самої; управління з Москви знелюдненим Кримомстало вкрай утрудненим, що чималою мірою і спричинило передачу Криму до складу УРСР. Заселяли знелюднений Крим переважно вихідцями з України, але вони погано адаптувалися до складних умов ведення господарства на півострові. Значна їх частина полишила Крим. Не врятувала ситуацію і нова потужна хвиля переселенців-росіян. Попри це, Кремль до останнього чинив спротив поверненню кримських татар на історичну батьківщину, і прийняв відповідне рішення лише в часи горбачовської перебудови, під потужним тиском кримськотатарського руху. На кінець 1990 р. у Крим повернулося понад 97 тис. кримських татар, а через рік проблема їх адаптації в українське суспільство постала вже перед незалежною Україною.

Успадкований Україною ідентифікаційний конфлікт у Криму був за своєю конфігурацією тристороннім. Для його оціночних характеристик застосовується поняття етнічної анізотропії. Такий стан виникає, коли етнічні спільноти, що живуть на одній території, по-різному бачать її майбутнє, мають відмінні ціннісні пріоритети, віддають етнічній ідентичності перевагу над регіональною. Упродовж 22 років цей конфлікт лишався латентним. Українці Криму відчували потужний русифікаторський тиск — на 2004 рік лише 4 із 606 загальноосвітніх шкіл на півострові функціонували з викладанням українською мовою.

Практичну відсутність концепції етнополітичного розвитку Криму особливо гостро відчували кримськотатарські репатріанти (безробіття, недостатня забезпеченість землею і житлом, незадовільний стан інфраструктури місць компактного проживання тощо). Значна частина росіян, загалом лояльно налаштованих до української влади, перебувала у полоні ностальгічних настроїв, тішилася ілюзіями щодо формування етносу «кримчан», «кримських росіян» тощо.

Упродовж усіх цих років Російська Федерація пильно стежила за розвитком ситуації в Криму і намагалася впливати на неї, по-перше, розширенням сфери власної присутності на півострові (створенням російських вузів, культурних центрів, робочих місць, участю у розв'язанні житлової проблеми), а, по-друге, масованою пропагандистською кампанією щодо «законних прав» РФ на Крим і особливо Севастополь. Зі свого боку, Туреччина через свої канали чинила активний, хоч і ненав'язливий вплив на позиції кримських татар. Що ж до України, то вона постійно програвала у пропагандистських кампаніях і не надавала суттєвого значення проблемам етнічної взаємодії на півострові. Не проявила нова українська влада належної оперативності і тоді, коли ситуація на півострові почала розвиватися в руслі сепаратизму.


загрузка...