Ваша електронна бібліотека

Про історію України та всесвітню історію

Крим: шлях крізь віки

Які інтереси переслідувала Російська Федерація, анексувавши Автономну Республіку Крим?

Після розпаду СРСР «кримська ностальгія» була помітним явищем масової російської свідомості. Причому ці настрої поділяла більшість політичної еліти суміжної країни, навіть коли ця мета відкрито не декларувалася. Вагомими факторами в анексії Криму були для Росії економічні, політичні, ідеологічні, геополітичні, військово-стратегічні.

Економічна ціна анексії півострова визначається у процесі здійснення цієї спеціальної операції. До «референдуму» 16 березня 2014 р. російські фінансисти не рахували прибутків і збитків від цієї оборудки. Безперечним збитком можна вважати втрату України для Митного союзу, що навряд чи адекватно компенсується захопленням Криму. Цей крок став приводом для запровадження економічних санкцій проти наближених до В. Путіна осіб із російського політичного і бізнесового істеблішменту. Водночас їх відголосом стала низка позовів проти Росії у відповідності до норм Світової організації торгівлі. Призупинення членства Росії у СОТ означатиме фактичне повернення російської економіки до стану автаркії.

Попри негативні тенденції глобальних кризових умов, в економічному сенсі Крим може стати важливими туристичним центром. Ця ідея активно пропагується підконтрольними Кремлеві російськими ЗМІ. Однак реалізація такого завдання навряд чи можлива без масштабних іноземних інвестицій, які не надійдуть без визнання легітимності належності Криму Росії. Окреме коло економічних проблем від анексії півострову створюють майнові суперечності між Україною, українськими суб'єктами бізнесу і приватними особами, які зазнали збитків внаслідок одностороннього перегляду статусу Криму. Швидше за все, позиція російських адвокатів у міжнародних арбітражних судах з розгляду економічних конфліктів базуватиметься на факторі «форс-мажорних» обставин. Чітку аргументацію українських претензій ще слід розробити.

У політичному сенсі анексією Криму президент Росії В. Путін домігся зміцнення своєї влади. Його персональний рейтинг у березні — квітні 2014 р. побив усі соціологічні рекорди, починаючи з показників березня 2000 р. Вирішення на російських ультимативних умовах кримського питання, на думку більшості росіян, підтвердило статус РФ як одного з полюсів сили у сучасній багатополярній системі міжнародних відносин. Конфронтаційними діями без оглядки на Захід Росія подала приклад іншим, антизахідно орієнтованим, державам.

Прискорена процедура приєднання Криму до РФ стала іспитом для існуючої системи «керованої демократії» в Росії. Вертикаль президентської влади на перший погляд підтвердила свою ефективність у кризових умовах. Аналогічно російські експерти оцінюють роботу державної пропаганди, яка загалом забезпечила масову підтримку громадськістю Росії дій своєї влади у Криму. Також політичні інтереси Кремля були пов'язані із «зачисткою» опозиційного політичного поля в Росії, яке сподівалося на консолідацію та організацію нових виступів проти авторитаризму. Але кримський прецедент дав можливість переключити увагу російської громадськості з економічних негараздів на ура-патріотизм. Зазначені настрої дозволили В. Путіну консолідувати навколо себе російську політичну і бізнесову еліту. Утім, відкритим залишається питання, як довго це триватиме під тягарем зовнішніх економічних санкцій.

Також відокремлення Криму від України дало можливість Кремлю вирішити кілька політичних завдань на українському напрямі. Насамперед посіяти хаос у державних структурах України, і без того дестабілізованих революційними і люстраційними умовами. Крим мав зіграти роль імпульсу для реалізації «доктрини доміно» щодо областей південного сходу нашої країни, втрата контролю Києва над якими забезпечить Росії надійний сухопутний зв'язок із півостровом. Зазначене завдання Росія намагалася вирішити до президентських виборів в Україні 25 травня 2014 р.

У процесі анексії Криму важливу ідеологічну роль відіграло імперське усвідомлення росіян як державо-утворюючої нації, представники якої займають високі статусні посади в державному менеджменті, насамперед в армії та інших силових структурах; переконання, що російська ідентичність ґрунтується на особливій євразійській соціокультурній та етнополітичній єдності громадян Росії. Водночас сутність сучасного російського націоналізму — це повернення до політики ізоляціонізму й антизахідництва. Звідси — стратегія «ворожого оточення», коли Росія не може жити без внутрішніх і зовнішніх ворогів. Адже завжди для державної пропаганди важливо мати конкретного супротивника, а не тільки абстрактного. Але найважливіша відмінність сучасного російського націоналізму від інших націоналістичних стратегій державного устрою та ідеологій полягає в тому, що він не містить модернізаційних планів розвитку країни.

Фактично російський державний націоналізм — це путінський мобілізаційний проект, тому що «енергетична Російська імперія» нездатна на самостійну модернізацію економіки, але вона може існувати, тільки роблячи ставку на темні сторони російського націоналізму.

У ідеологічному сенсі кримська криза давала можливість вести мову про « захист співвітчизників» за кордоном аж до їх самовизначення на користь приєднання до Росії. Крим розглядається як «вітрина» так званого «Русского мира».

В геополітичному сенсі Крим є центром Євразії, але слабкою, лімітрофною (прибережною) його зоною. Встановивши свій контроль над півостровом, Росія повертається до імперської традиції «вічної» боротьби за чорноморські протоки, контрольовані силами атлантизму, яка повертає Росії статус одного зі світових полюсів сили. «Яблуко розбрату» — Керченська протока — також відійшла Росії, унаслідок чого Україна позбулася відкритого виходу з Азовського моря. Крім того, Україна втратила військово-політичні стратегічні позиції ні Азові. Російський монополіст «Газпром» захопив газоносний причорноморський шельф, який належав нашій країні. Захопленням півострова Росія застрахувала себе від подальшої «експансії» НАТО на Схід. Також Крим відкрив «скриньку Пандори» у процесі «геополітичної декомпозиції» території України.

Позаяк ворожі наміри слід добре знати, нагадаємо, що відомий російський геополітик О. Дугін констатує факт «небезпеки України як самостійної держави для континентальної геополітики», стверджуючи, що «самостійне існування України має сенс лише в ролі санітарного кордону (чорноморсько-балтійська федерація), адже протилежні геополітичні орієнтири не дають країні цілком приєднатися ані до східного, ані до західного блоків». Причому О. Дугін навіть уважає, що «існування України (в кордонах 1991 р.) та у статусі суверенної держави рівнозначне завданню потужного удару по геополітичній безпеці Росії, рівнозначного вторгненню на її територію». Відтак він робить «сакраментальний висновок»: «Подальше існування унітарної України недопустиме. Ця територія має бути поділена на декілька поясів, відповідно до гами геополітичних і етнокультурних реальностей». Це передусім Східна Україна з «православним малоросійським населенням», яка культурно, етнічно, історично, релігійно близька Росії. Вона може бути самостійним регіоном у союзі з Москвою. Цікаво, що ще в 1997 р. О. Дугін пропонував надати Криму «особливий статус із забезпеченням максимальної автономії за прямого стратегічного контролю з Москви, але з урахуванням соціально-економічних інтересів України та етнокультурних вимог кримських татар». Зазначену концепцію фактично й реалізовано у новій «конституції» Криму, ухваленій 11 квітня 2014 р. Водночас О. Дугін уважає, що «проста інтеграція Москви і Києва неможлива й не дасть стабільної геополітичної системи, навіть якщо відбудеться всупереч усіляким об'єктивним перешкодам», тому «Москва має активно включатися в перебудову українського простору».

Крим має важливе значення з військово-стратегічного погляду. Причому не лише через базу Чорноморського флоту, який тепер переозброюватиметься. Росія планує розгорнути у Криму аеродром стратегічної бомбардувальної авіації, що має нейтралізувати «загрозу» європейської системи протиракетної оборони. Ані мовні, ані національні питання, таким чином, не були справжньою причиною агресії. Це було суто геополітичне рішення на випадок остаточного розвороту України в бік НАТО. Проте перспективи членства нашої країни у цій організації — результат тристороннього діалогу між суспільством, владою та Північноантлантичним альянсом.

З історичної, стратегічної, енергетичної перспектив Україна посідає ключове місце у східноєвропейському регіоні. Росія досі сприймається як геополітичний конкурент Заходу. Актуалізується геополітичне значення Балтійсько-Чорноморсько-Каспійського простору, який у глобальному вимірі поєднує Балтійський, Середземноморський, Чорноморський і Каспійський обшири. Події кінця 2013 — початку 2014 рр. в Україні можна розглядати під кутом зору розширення геополітичних меж Європи на схід із метою трансформації існуючого режиму «керованої демократії» в Росії заради зміни її нинішнього політичного та економічного устрою. Російську сторону не влаштовував такий сценарій розвитку подій. Зрештою, у геополітиці перемагає раціональність, підкріплена великими політичними, військовими та інформаційними ресурсами.

Ідеться про розміщення на території Криму додаткових військових підрозділів, здатних тримати в напрузі потенційних регіональних конкурентів і забезпечувати Росії військову присутність не лише у Чорноморському регіоні, а й з проекцією на Близький Схід, адже у 2011-2014 рр. російський Чорноморський флот відігравав помітну роль у сирійській кризі. Безпосереднім результатом кримської кризи стало рішення НАТО про збільшення військових витрат. На обрії з'явилася й загроза гонки ядерних озброєнь.