Ваша електронна бібліотека

По історії України та всесвітній історії

Крим: шлях крізь віки

Що собою являв кримськотатарський національний рух у 1950-1980-х рр.?

Серед опозиційних течій і рухів повоєнного періоду в СРСР помітне місце посідав кримськотатарський національний рух — самовіддана і послідовна боротьба нескореного народу за повернення на свою історичну Батьківщину, збереження самобутньої культури, реалізацію прав і свобод, гарантованих йому міжнародними актами, союзною та українською республіканською Конституціями. Перші кроки у становленні кримськотатарського національного руху безпосередньо пов'язані з реакцією депортованого народу на той суворий і принизливий режим «спецпоселення», в якому він опинився внаслідок примусового виселення 1944 р. У зведеннях радянських каральних органів знаходимо чимало переконливих свідчень про поширення серед кримських татар таких випробуваних форм протесту, як масові втечі з місць поселення, порушення встановленого режиму їх функціонування.

Певні надії на розв'язання своїх нагальних потреб кримськотатарський народ пов'язував із політичною «відлигою». Підстави для цього давали публічні заяви першого секретаря ЦК КПРС М. Хрущова, а також схвалені в згаданий період численні партійно-урядові документи. Водночас указ Президії Верховної Ради СРСР від 28 квітня 1956 р. «Про зняття обмежень щодо спецпоселення з кримських татар, балкарців, турок — громадян СРСР, курдів, хемшилів та членів їхніх сімей, виселених у період Великої Вітчизняної війни» хоча й передбачав зняття з обліку спецпоселення та звільнення з-під адміністративного нагляду кримських татар, однак повністю позбавляв їх права на компенсацію нажитого поколіннями та втраченого при виселенні майна й, найголовніше, закривав їм вистражданий шлях на історичну Батьківщину.

Незважаючи на обмеженість та непослідовність, нормативні документи 1950-х р. зіграли певну роль у піднесенні кримськотатарського національного руху. На перших етапах його об'єднуючим осередком стали ветерани КПРС із числа кримських татар, колишні відповідальні партійні та радянські працівники. Акції ветеранів революційного руху, учасників громадянської і Великої Вітчизняної воєн, кримськотатарської інтелігенції з вимогами повернення кримських татар до Криму поклали початок масовій петиційній кампанії, яка широко розгорнулася у другій половині 1950-х рр. У процесі її здійснення (написання колективних та індивідуальних заяв із подальшим врученням їх вищим посадовим особам СРСР) сформувалася і зміцнилася організаційна структура кримськотатарського національного руху. Його ядром стали ініціативні групи з підготовки петицій і збору підписів, які посідовно об'єднувалися в межах вулиці — села — району — міста — області. Діяльність цих груп спрямовувала республіканська ініціативна група, що координувала всю загальну петиційну кампанію не лише в Узбекистані, а й інших республіках СРСР. За неповними даними, у різних ланках ініціативних

груп самовіданно працювало близько 5 тис. активістів. Вони регулярно проводили збори з вироблення текстів петицій, обирали делегації представників кримськотатарського народу для поїздок до Москви, Києва, Сімферополя, відкрито й зацікавлено обговорювали звіти своїх посланців. Характерно, що подібна організаційна структура, випробувана в період петиційних кампаній, збереглася з деякими змінами і надалі, реально вплинула на формування органів кримськотатарського самоврядування.

На початку 1960-х рр. до кримськотатарського національного руху активно долучається нове покоління. У грудні 1961 — січні 1962 рр. у Ташкенті виник гурток студентської та робітничої молоді, який із перших кроків своєї діяльності ставив завдання поширення знань про історію та культуру рідного народу, інші просвітницькі цілі. У той самий час у молодіжній аудиторії виникла ідея створення «Союзу кримськотатарської молоді з повернення на Батьківщину» (Мустафа Джемілев, Марат Омеров, Рефат Годженов та ін.). Підготовлені статутні документи передбачали проведення організацією роз’яснювальної роботи серед кримських татар, підтримку петиційних кампаній, збір коштів для потреб національного руху. «Союзу кримськотатарської молоді» так і не вдалося повною мірою розгорнути свою діяльність. У квітні 1962 р. активних учасників організації було заарештовано.

У середині 1960-х рр. актив кримськотатарського національного руху почав частіше проводити маївки, мітинги, демонстрації, приурочені до дня народження В.Леніна, який у 1921 р. підписав декрет про створення Кримської АРСР, річниць трагічних подій, пов'язаних із депортацією народу з Криму, інших важливих дат в історії кримських татар.

За інформацією Комітету держбезпеки при РМ СРСР, у другій половині 1960-х рр. у кримськотатарському національному русі простежувалося дві течії — поміркована, яка передбачала розв'язання проблем у рамках радянських законів шляхом проведення петиційних кампаній, та більш радикальна, що обґрунтовувала необхідність залучення до вирішення кримськотатарського питання міжнародних організацій, у тому числі ООН.

Штучні обмеження в переселенні кримських татар до Криму штовхали останніх на пошук шляхів в обхід чинного законодавства. Перешкоджаючи розселенню кримських татар на території півострова, радянські «органи» вдавалися до різноманітних дій: від визнання недійсними угод на придбання будинків, виселення за межі Кримської області сімей кримських татар до фабрикації кримінальних справ за «порушення паспортного режиму», «дрібне хуліганство», «опір працівникам міліції», а в деяких випадках і за «особливо небезпечні державні злочини». У 1972-1976 рр. народні суди Кримської області винесли 364 рішення про визнання приватних угод купівлі-продажу будинків кримськими татарами недійсними. Упродовж 1976-1977 рр. обласні адміністративні органи за «порушення паспортного режиму» і порядку купівлі-продажу будинків притягнули до адміністративної відповідальності 2437, до кримінальної — 98 громадян.

Жодний випадок беззаконня не залишався без уваги активу кримськотатарського національного руху. Так, виселення трьох родин кримських татар — Губанова, Мазінова і Курсейтової — з сіл Червоний Крим і Спокійне Сімферопольського району 30 листопада 1972 р., саме напередодні відзначення Дня Конституції і 60-річчя утворення СРСР викликало стихійну демонстрацію за участі близько 200 кримських татар. У червні 1978 р. на знак протесту проти переслідувань кримських татар у Криму вдався до самоспалення Муса Мамут, якому представники силових структур області погрожували повторним притягненням до суду за «порушення паспортного режиму».

Допомогу кримськотатарському національному руху надавав Національний центр кримських татар у США і створений при ньому фонд «Крим». Останній ставив за мету «поширювати інформацію про становище кримських татар та інших релігійно-етнічних груп населення Криму, оприлюднювати факти політичних і адміністративних репресій проти учасників кримськотатарського національного руху, сприяти збереженню та розвитку матеріальної й духовної культури Криму». Активізація кримськотатарського національного руху в 1970-1980-х рр. нерозривно пов'язана з масовими міжнародними кампаніями на підтримку одного з його лідерів — Мустафи Джемілева. Акції протесту, спрямовані на звільнення М. Джемілева з ув'язнення до рівня акцій солідарності з усім кримськотатарським народом. Безпосередню участь у них брали А. Сахаров, П. Григоренко, О. Некрич, Л. Копелєв, О. Галич та інші політичні й культурні діячі.

Гасла «перебудови» вселяли надії на краще, але водночас переконували в необхідності більшої скоординованості зусиль із боку кримськотатарського національного руху. На порядок денний стало питання про створення організаційних структур руху. У підготовленому в листопаді 1988 р. статуті Організації кримськотатарського національного руху (ОКНР) підкреслювалося: «Ситуація, яка склалася з розв'язанням кримськотатарського питання[...], висуває перед активістами кримськотатарського національного руху необхідність переходу до більш організованих форм політичної боротьби за свої національні права і демократію».

Організаційне оформлення руху, поширення впливу ОКНР як у СРСР, так і за його кордонами значною мірою підштовхнули керівництво Радянського Союзу до нових кроків у розв'язанні національних проблем кримських татар. Ухвалення ряду законодавчих і нормативних актів (серед них — декларації Верховної Ради СРСР «Про визнання незаконними та злочинними репресивних актів проти народів підданих насильницькому переселенню, і забезпечення їхніх прав» від 14 листопада 1989 р.), спрямованих на відновлення історичної справедливості, подолання важкої спадщини радянської тоталітарної системи символізувало завершення тієї боротьби, яку вели кілька поколінь кримських татар за повернення на історичну Батьківщину, створення нормальних умов для національно-культурного розвитку.