Ваша електронна бібліотека

Про історію України та всесвітню історію

Крим: шлях крізь віки

Чому виник міф про «царський подарунок» Микити Хрущова?

Під час анексії Криму українські телеканали всебічно висвітлювали події на півострові. У пам'ять врізалася постать жінки явно інтелектуального вигляду, яка нервово, з великою емоційною напругою кричала тележурналісту: «Не хочу быть хрущёвским подарком!». Що ж, залишається констатувати, що дуже часто поведінку людей визначають історичні міфи. Ми надовго втратили Крим, тому що два десятиліття не звертали на нього уваги.

Указ Президії Верховної Ради СРСР від 19 лютого і закон від 26 квітня 1954 р. про передачу Кримської області до складу УРСР викликані низькою причин, передусім економічних та ідеологічних. Можна дискутувати, яка з них більш важлива, а яка відігравала другорядну роль. Та за всіх умов теза про «царський подарунок» М. Хрущова Україні переводить розмову до геть іншої площини. Об'єктивні причини, якими керувалася державна влада, виводяться з дискусії. Натомість на перший план висувається воля першого секретаря ЦК КПРС, який, мовляв, розпорядився зробити так, а не інакше.

Власне, волі, проявленої комуністичними вождями, цілком вистачало, щоб радянський парламент ухвалював потрібні їм законодавчі акти. М. Хрущов, коли він став таким вождем, завжди добивався від компартійно-радянського керівництва згоди на здійснення реформ, які вважав необхідними. Під тиском цього енергійного реформатора партійні з'їзди або пленуми ЦК КПРС висловлювалися навіть за ті новації, котрі істотно ущемлювали інтереси пануючої номенклатури. Природа комуністичної держави була такою, що людина на вершині владної піраміди могла нав'язувати свою волю партії, державі, країні.

Та в концепції «царського подарунку» є прихований підтекст, завдяки чому вона й народилася. М. Хрущов не спромігся, подібно своєму попереднику Й. Сталіну, безкарно ігнорувати волю та інтереси номенклатури, тому що не бажав, та й не міг використовувати масові репресії як метод державного управління. Через це найближче оточення виявилося спроможним засобами змови усунути його від влади. Першого секретаря ЦК звинуватили у волюнтаризмі і скасували ті реформи, з якими номенклатура не погоджувалася. Чому б не поставити під сумнів й передачу Криму?

Перші обриси концепції «царського подарунку» проявилися вже у другій половині 1950-х рр. Московська компартійно-радянська номенклатура була незадоволена тим, що М. Хрущов спирався передусім на українські кадри і мало не наполовину оновив склад президії ЦК КПРС за рахунок людей, з якими спрацювався за десятилітній період перебування в Києві. «Ревнощі» до України, намагання представити М. Хрущова як своєрідного «агента впливу» УРСР у Москві проявлялися вже тоді. Проте таке незадоволення мало кланову природу. Передача «всесоюзної оздоровниці» Україні не сприймалася московським пануючим кланом як територіальна втрата. У пресі ця акція інтерпретувалася як один з яскравих доказів «віковічної дружби» двох «братніх» народів.

Після 1991 р. передача Криму Україні почала означати відпадіння цієї території від Росії. Трактування указу від 19 лютого і закону від 26 квітня 1954 р. як проявів «волюнтаризму» М. Хрущова давало за цих умов моральне право вимагати повернення півострова навіть за очевидної для всіх відсутності правових підстав.

У пострадянській російській історіографії таке трактування було найбільш поширеним, практично офіційним, але не суцільним. Проаналізуємо, як описувалася ця подія у колективній монографії «Политическая история: Россия — СССР — Российская Федерация», що вийшла друком у Москві 1996 р.: «У галасі цілинної кампанії, що розпочалася, якось не дуже голосно пролунав опублікований 27 лютого 1954 р. тижневої давності указ, що затверджував постанову президій Верховних Рад РРФСР і УРСР про передачу Криму з російського підпорядкування в українське — як своєрідний «подарунок» до 300-річного ювілею «возз'єднання» України з Росією».

Звертає на себе увагу взяття в лапки двох ключових слів: подарунок і возз'єднання. Лапки сигналізують, що автори поставилися з іронією до змісту, який вкладався в обидва поняття. Якщо лапки у слові «возз'єднання» означали явну відстороненість від радянської ідеологеми (зрештою, цілком зрозумілу в рік виходу цієї монографії), то такі самі лапки у слові «подарунок» вказували вже на відстороненість від ідеологеми, що виникла в пострадянській Росії. Указ від 19 лютого 1954 р. не містив у собі жодних пов'язань з ювілеєм Переяславської ради, та й опублікований він був лише через тиждень після підписання, як справедливо зазначали автори монографії.

«Подарункова концепція» пережила критичний для неї 1999-й рік, коли було введено в дію українсько-російський договір із взаємним визнанням існуючих державних кордонів. У першому кварталі 2004 р., коли відзначалися 350-ліття Переяславської ради і 50-ліття входження Криму до складу України, ця концепція стала популярною в російській пресі.

Зокрема, відомий журналіст А. Друзенко, який підготував для першого у 2004 р. номера «Литературной газеты» матеріал під назвою «Втрачене братерство», писав: «Добре пам'ятаю, з яким розмахом святкували 300-ліття цієї історичної події... До цієї дати було приурочено й щедрий подарунок Микити Хрущова: саме у рік 300-ліття до складу України передали Крим». З тексту статті випливало, що разом з втраченим братерством втрачалася територія.

Мені не доводилося читати в українській пресі ностальгічних скарг щодо втрати Україною Придністров'я, до чого теж був причетний М. Хрущов. Навпаки, незнання проблеми цієї території нашою громадськістю, включаючи державних службовців, які мають повноваження надавати українське громадянство, просто-таки вражаюче. Інституту історії України НАН України постійно доводиться видавати довідки про те, що всі, хто народився на лівому березі Дністра до 1940 р., є українськими громадянами за ознакою народження. Навпаки, ностальгічні скарги з приводу втрати Криму були поширені в російській пресі.

Як реагували українські журналісти та історики на «подарункову концепцію», що панувала в російських і деяких українських російськомовних виданнях? Вони цілком справедливо вказували на те, що ця кампанія не має нічого спільного з реальною дійсністю. У 1954 р. М. Хрущов нічого не міг дарувати від власного імені. Він ще не був тоді тим Хрущовим, який відклався в нашій пам'яті.

Справді, у 1954 р. М. Хрущов був одним із дев'яти членів президії ЦК КПРС, яка прийшла до влади після смерті Й. Сталіна. Десятий, тобто Л. Берія, котрий бажав негайно стати вождем, спираючись на органи державної безпеки, був знищений цими дев'ятьма ще в 1953 р.

Президією називався керівний орган ЦК у період між ХІХ та ХХІІІ з'їздами КПРС. Раніше і пізніше він мав іншу, більш відому серед неспеціалістів назву — політбюро ЦК. Будучи з вересня 1953 р. першим секретарем ЦК, М. Хрущов мав у колективному керівництві, де питання розв'язувалися більшістю голосів, досить-таки вагомі позиції. Однак не меншим впливом у компартійно-радянському апараті ісеред населення країни користувався Г. Маленков, який контролював уряд. А К. Ворошилова і В. Молотова переважна більшість радянських людей сприймала як вождів другого (після Й. Сталіна) плану з часів власного дитинства. Кожний з них мав у 1954 р. 30-річний стаж перебування в політбюро ЦК.

Лише з липня 1957 р., тобто після поразки так званої «антипартійної групи», коли з президії ЦК було виведено п'ятьох противників першого секретаря і введено вісім його прибічників, М. Хрущова можна вважати «вождем» у компартійно-радянському розумінні цього терміна.

Відсутність у М. Хрущова повноважень вождя до 1957 р. не заважала йому проявляти ініціативу в різних сферах державної діяльності. Власне, ліквідація ГУЛАГу і здійснення активної соціальної політики забезпечили йому перемогу над суперниками в президії ЦК. Передача Криму до складу УРСР — це теж його ініціатива, схвалена колективним керівництвом у КПРС, яке існувало з 1953 по 1957 рр. Які причини спонукали інших членів президії ЦК підтримати М. Хрущова?

У літературі пострадянського часу, у тому числі популярній, цілком правильно підкреслюються економічні аспекти такого рішення. Однак ми вже звикли до ситуації, що виникла у 1991 р., і тому переносимо в радянську дійсність сучасні реалії. Один із прибічників економічної концепції приєднання Криму до України нещодавно цілком переконано написав: «Навіть перебуваючи у складі РРФСР, Кримська область залишалася в економічному просторі України». Що тут є правильним, що неправильним?

Правильне те, що Кримом як об'єктом управління зручніше керувати з Києва, а не з Москви. В економічному житті територія є об'єктивним чинником. Науково обгрунтоване районування, яке бере до уваги цей чинник, сприяє доцільному розміщенню продуктивних сил і підвищенню ефективності виробництва.

Неправильне саме уявлення про «економічний простір», коли заходить мова про компартійно-радянську систему управління. Ще в роки перших п'ятирічок було побудовано так званий «єдиний народногосподарський комплекс» із жорстко централізованим управлінням. Великі підприємства незалежно від республіки, в якій вони знаходилися, підпорядковувалися міністерствам та відомствам у Москві. У такій системі не могло існувати окремого «економічного простору» України або Росії. Саме через це передача Криму УРСР була неможливою для Москви в 1921 р., коли на півострові виникла територіальна автономія у складі Російської Федерації. У той час ще не існувало централізованого управління народним господарством.

У 1954 р. передача півострова стала можливою. Крим переходив у підпорядкування Києву так само відносно, як підпорядковувалася цьому субцентру влади вся Україна. Це можна проілюструвати на прикладі кримських наукових установ. Коли АН УРСР поцікавилася в президії АН СРСР, які установи переходять в її розпорядження, то виявилося, що майже вся матеріальна база науки залишалася у віданні Москви. Лише у 1961 р. АН УРСР одержала Севастопольську біологічну станцію, згодом перетворену на Інститут південних морів ім. О. Ковалевського, а також Морський гідрофізичний інститут. Наукові об'єкти світового рівня, зокрема Нікітський ботанічний сад і Кримська астрономічна обсерваторія, залишалися в розпорядженні Москви до 1991 р.

У полемічному запалі деякі публіцисти пояснювали передачу Криму Україні тільки «жорсткою економічною необхідністю» і заперечували наявність ідеологічної складової у цьому акті. Аргумент один: у документах про передачу немає згадки про 300-ліття Переяславської ради, до якого, начебто, цей «подарунок» було приурочено.

Так, згадки нема. Це не означало, однак, що ініціатори названих законодавчих актів не бажали використати зміну кордонів на користь України у пропагандистських цілях.

Відомо, що М. Хрущов звертався до Й. Сталіна з пропозицією відзначити 290-літний ювілей Переяславської ради у 1944 р. Вождь погодився заснувати бойовий орден Богдана Хмельницького, але ініціативи з сумнівним ювілеєм не підтримав. Та після його смерті М. Хрущову вже ніхто не міг перешкодити привернути увагу радянських людей до «возз'єднання» двох народів у 1654 р. Тим більше, що надходив справжній, 300-літний, ювілей Переяславської ради.

Пропагандистська кампанія почала готуватися одразу після арешту Л. Берії. На липневому (1953) пленумі ЦК КПРС, який розглядав його справу, виступив перший секретар Львівського обкому Компартії України З. Сердюк. У драматичній розповіді про те, як його переслідували «луб'янський маршал» та його поплічники в УРСР, доповідач усе-таки знайшов місце для такої заяви: «Ми стоїмо напередодні історичної події — трьохсотліття возз'єднання двох великих народів — російського та українського». Тоді до ювілею залишалося півроку.

Варто звернути увагу на те, як З.Сердюк дозволив собі назвати український народ: великим! Дозволив собі, бо йому дозволили. Раніше в комуністичній новомові такого визначення не існувало (хіба що в найбільш критичний період війни з нацистською Німеччиною). Наступники Й. Сталіна розуміли, що з припиненням масових репресій у них залишається єдина можливість утримати український народ у кордонах радянської імперії: переконати його в тому, як йому добре «під зорею Радянської влади». Із втратою терористичного чинника, який «залізом і кров'ю» цементував єдність багатонаціональної держави, стократ зростала вагомість пропагандистського чинника.

Східні мудреці казали: скільки б разів не повторювати слово «халва», у роті не стане солодко. Пам'ятаючи це, М. Хрущов висунув ідею передачі Криму Україні й постарався обернути доцільну під економічним кутом зору акцію у підсолоджуючу пропагандистську упаковку: старша сестра передає молодшій частинку себе.

У ленінсько-сталінські часи «старша сестра» надто ревно ставилася до розмірів «молодшої», а тому іноді відкраювала територію з більшістю українського населення на свою користь або на користь Білорусії і Молдавії. Україна зростала територіально тільки за рахунок власних етнічних земель, які перебували в кордонах інших країн. Етнічна належність цих теренів українському народові була в таких випадках достатньою підставою для територіального розширення СРСР за рахунок сусідніх держав.

У 1954 р. уперше і востаннє Україна збільшила свою територію за рахунок Росії. В указі Президії Верховної Ради про передачу Криму фігурувала тільки економічна доцільність: «Спільність економіки, територіальна близькість і тісні господарські та культурні зв'язки». Жодних інших аргументів, як це зрозуміло, у тексті цього документа бути не могло. А ось із того, що подібні аргументи бралися до уваги у відносинах між союзними республіками, можна було скористатися пропагандистам.

Тому кампанія з відзначення 300-ліття Переяславської ради, яке припадало на один день — 18 січня 1954 р., розтягнулася на цілих півроку. Пікові навантаження цього пропагандистського шоу було пов'язано з прийняттям закону Верховної Ради СРСР від 26 квітня 1954 р. про передачу Криму УРСР.