Ваша електронна бібліотека

Про історію України та всесвітню історію

Крим: шлях крізь віки

Як жили кримські татари в місцях поселення після депортації?

Становище депортованих визначалося багатьма документами й, у першу чергу, постановою ДКО від 11 травня 1944 р. «Про кримських татар», де їх розглядали як «спецпоселенців». 24 липня 1944 р. з'явилася директива НКВС СРСР «Про з'єднання розрізнених родин кримських татар»; 9 серпня — «Про з'єднання розрізнених родин кримських болгар, греків та вірменів». Упродовж 1944-1945 рр. із 31 209 взятих на облік розрізнених сімей спецпереселенців з Північного Кавказу, Криму, Грузії та Калмикії вдалося об'єднатися 27 810 родинам.

26 лютого 1944 р. вийшла директива НКВС СРСР «Про зняття з загальновійськового обліку спецпереселенців і про вилучення в них військових квитків», а 30 липня — «Про взяття на облік спецпоселень демобілізованих із Червоної армії калмиків, карачаївців, чеченців, інгушів, балкарців, кримських татар, болгар, греків, вірменів, які прибувають до сімей у місця поселень». У військах видали накази про звільнення з лав Збройних сил представників цих народів. Їх спрямовували на спецпоселення. Репресії торкнулися рядового, сержантського і молодшого командного складу. Показове те, що старших офіцерів-політпрацівників відправляли на спецпоселення, а старших офіцерів, які не були політпрацівниками, — ні. У всіх колишніх військовослужбовців вилучали військові квитки, замість яких їм видавали спеціальні довідки. Цим людям заборонялося носити погони, вогнепальну та холодну зброю.

Соціальний статус кримськотатарських спецпоселенців визначав комплекс нормативно-правових актів: розпорядження РНК СРСР №9452-р від 30 квітня 1944 р. «Про наділення присадибних ділянок спецпереселенцям»; постанова уряду №627-176цт від 29 травня «Про передачу худоби і продзерна спецпоселенцям карачаївцям, чеченцям, інгушам та іншим в обмін за прийняту від них худобу і зерно в місцях виселення»; розпорядження РНК СРСР №13287-рс від 20 червня «Про навчання дітей спецпоселенців російською мовою»; постанова ДКО №6600 від 25 вересня «Про розрахунки зі спецпоселенцями з Криму за прийняті від них у місцях попереднього проживання зерно, худобу, птицю, шерсть та шкіряну сировину і заходи допомоги з їх найшвидшого господарсько-побутового облаштування».

Станом на 5 вересня 1944 р. на підприємствах вугільної, нафтової, лісової промисловості, кольорової та чорної металургії, будівництва, хімічної й паперової промисловості, а також НКВС СРСР працювало 35 тис. кримських татар. Більшість депортованих була зайнята у сільському господарстві.

Державні фінансові органи видавали спецпереселенцям грошові позики на початкове господарське облаштування. Згідно з п. 4 постанови ДКО від 11 травня 1944 р. «Про кримських татар», Сільгоспбанк зобов'язувався видати спецпереселенцям, яких вивозили в Узбецьку РСР, позику на зведення будинків та господарське облаштування у сумі до 5 тис. руб. на сім'ю терміном на 7 років.

Система розрахунків зі спецпоселенцями за конфісковану в них власність під час депортації була доволі складною. Уявлення про те, як виписувалася процедура компенсації, дає зміст постанови ДКО від 25 вересня 1944 р. «Про розрахунки зі спецпоселенцями з Криму за прийняті від них у місцях попереднього проживання зерно, худобу, птицю, шерсть та шкіряну сировину...».

З вартості майна депортованих відразу вирахували витрати на їх харчування дорогою до місця призначення. За підрахунками властей, на продзабезпечення вивезених кримських татар, а також болгар, греків та вірменів, було витрачено 5730 т зерна. У ході розрахунків за залишену у Криму худобу, що у живій вазі оцінювалась у 3389,7 т, відрахували 1146 т як еквівалент 5730 т збіжжя. Решту 2243,7 т спецпоселенці могли отримати не м'ясом, а на 80% — зерном і на 20% — картоплею з розрахунку 10 т картоплі чи 5 т зерна за 1 т живої ваги худоби.

Дослідники вказують, що встановлена на маршрутах депортації норма харчування значно перевищувала норми для в'язнів ГУЛАГу та німецьких військовополонених, що дало можливість уникнути великої смертності в дорозі. Так, зі 151 720 кримських татар, яких транспортували у травні 1944 р. до Узбекистану, згідно з актами прибула 151 529 осіб, померла в дорозі 191 особа (0,13%).

Упродовж 1944-1945 рр. у порядку компенсації за худобу, сільгосппродукти і майно, прийняті від спецпоселенців за місцем їх попереднього проживання, 153 909 сімей (усього на 1 грудня 1945 р. налічувалося 235 778 родин спецпоселенців — із Криму, Північного Кавказу, Калмикії, Грузії) одержали худобу: 89 378 телят, 265 291 голову овець та кіз; 463,5 т шерсті, 5437 великих шкур та 83 827 овечих шкур для пошиву одягу. Радгоспам, в яких розселялися депортовані, надали 31 293 голови робочої худоби і 2702 голови великої рогатої худоби. Для особливо нужденних надавали безповоротну грошову допомогу загальною сумою 15,4 млн руб. (на переконання радянського керівництва, це було еквівалентом вартості вилучених у депортованих у місцях їх попереднього проживання верблюдів, бджолосімей і садів). Крім того, спецпоселенцям у формі матеріальної допомоги було видано 680 тис. м бавовняних тканин, 141 т шерсті, 3000 великих шкур, 30 000 овечих шкур, 132 т господарського мила.

У порядку компенсації за конфісковане під час виселення зерно цій частині спецпоселенців (із Криму, Північного Кавказу, Калмикії, Грузії) у 1944-1945 рр. було надано 25 674 т продовольчого зерна, 17 029 т борошна, 3904 т ячменю, 5901 т круп, 5017 т картоплі, 616 т овочів, 321 т фруктів. У 1945 р. «у порядку продовольчої допомоги» спецпоселенці одержали можливість купити за готівку 1200 т продзерна, 8765 т борошна, 2631 т круп, 126 т цукру.

За цими зовні солідними цифрами криється грабіжницька політика властей. Масштаби матеріальної «підтримки» депортованих із боку держави приховували тільки бажання запобігти їх масовому вимиранню. Однак надзвичайно складні обставини адаптації та умови матеріально-побутового характеру спричинили високий рівень захворювань і летальності. Натомість керівництво СРСР і тоді, і пізніше випромінювало впевненість, що воно цілком розрахувалося зі спецпоселенцями за реквізовану власність.

Демографічну ситуацію на місцях спецпоселення ілюструють такі дані. На початок 1945 р. тут налічувалося 208 828 депортованих із Криму. На початок квітня того року прибуло 884 особи (218 — нових, 31 — з місць позбавлення волі, 58 — повернено зі втеч, 557 — народилося); вибуло 5210 осіб (414 — звільнено, 4463 — померло, 145 — втекло, 188 — вибуло в місця ув'язнення). Отже, смертність перевищувала народжуваність у 7,7 рази.

У середовищі депортованих органи держбезпеки звичними методами насаджували свою агентуру та мережу інформаторів. Станом на 1 березня 1945 р. у Молотовській області серед 20 226 спецпоселенців із Кримського півострова агентурно-інформаторська інфрастуктура налічувала 519 осіб (502 — інформатора, 12 — агентів, 5 — резидентів), на території Узбецької РСР — 2730 осіб (відповідно 2633, 82 і 15). У зв'язку з тим, що більшість етнічних груп, які стали об'єктом депортацій, за релігійною належністю були мусульманами, саме на духівництво цієї конфесії спрямували вістря своїх зусиль органи держбезпеки та внутрішніх справ. Наприкінці 1945 р. в Узбекистані НКВС мав у цьому середовищі 16 агентів і 23 інформатори.

Тисячі депортованих за доведеними і необґрунтованими звинуваченнями було заарештовано й засуджено. Від вересня 1944 до жовтня 1945р р. до кримінальної відповідальності притягнули 13 тис. спецпоселенців, із них 3394 — за втечі, 1575 — «за антирадянську агітацію», 818 — за «зраду Батьківщині», 566 — за бандитизм, 81 — за «шпигунство», 49 — за терор, 19 — за шкідництво, 11 — за диверсії, решту — за інші злочини.

Правовий статус депортованих визначало декілька документів різних органів влади, однак у найбільш концентрованому вигляд він проступає в постанові РНК СРСР від 8 січня 1945 р. «Про правове становище переселенців». Вона заслуговує на те, аби навести його текст повністю:

«1. Спецпоселенці користуються всіма правами громадян СРСР, за винятком обмежень, передбачених цією постановою.

2. Усі працездатні спецпоселенці зобов'язані займатися суспільно корисною працею. З цією метою місцеві ради депутатів трудящих за узгодженням з органами НКВС організовують трудове влаштування спецпоселенців у сільському господарстві на у промислових підприємствах, будовах, у господарсько-кооперативних організаціях та установах.

За порушення трудової дисципліни спецпоселенці притягуються до відповідальності відповідно до чинних законів.

3. Спецпоселенці не мають права без дозволу коменданта спецкомендатури НКВС відлучитися за межі району розселення, що обслуговується цією комендатурою. Самовільне відлучення за межі району розселення, що обслуговується комендатурою, розглядається як утеча і тягне за собою відповідальність у кримінальному порядку.

4. Спецпоселенці — голови родин чи особи, які їх заступають, зобов'язані у 3-денний термін повідомити до спецкомендатури НКВС про всі зміни, що відбулися у сім'ї (народження дитини, смерть члена родини, утеча і т.п.).

5. Спецпоселенці зобов'язані суворо дотримуватися встановленого для них режиму і суспільного порядку у місцях поселення й підкорятися всім розпорядженням спецкомендатур НКВС.

За порушення режиму та громадського порядку в місцях поселення спецпереселенці підлягають адміністративному стягненню у вигляді штрафу до 100 руб. чи арешту до 5 діб».

Як бачимо, задекларована в постанові «рівноправність» спецпоселенців з іншими громадянами СРСР була ефемерною.

Господарсько-побутове облаштування прибулих супроводжувалося значними труднощами. Родини спецпоселенців із Криму мешкали переважно на житловій площі місцевих колгоспників, робітників та службовців. В особливо незадовільних умовах перебували спецпоселенці, передані підприємствам і на будівництво. Багато керівників не забезпечили спецпоселенців необхідною житлоплощею й люди тулилися в тимчасових бараках, землянках, напівзруйнованих будинках, клубах тощо.

Украй повільно надавалися присадибні ділянки в Узбекистані: з 38 168 сімей розселених тут кримських татар до 15 серпня 1944 р. ділянки та індивідуальні городи отримали 18 180 (47,6%).

На думку начальника відділу спецпоселень НКВС СРСР М. Кузнецова, постачання кримських татар, переселених до Узбецької РСР, «проходило задовільно». Згідно з постановою ДКО, спецпоселенці одержали позичку з розрахунку 10 кг продовольчого зерна на особу.

Більшість спецпоселенців не мала взуття і теплого одягу і вже восени 1944 р. наражалася на небезпеку масових захворювань.

У листах до родичів і близьких спецпереселенці скаржилися на невимовні труднощі. Так, Л. Аблаєва писала І. Асанову: «З нашого села померло 26 осіб, так само і в інших селах. З колгоспів майже нічого не дають. Державну допомогу також перестали давати. Квартири погані, від дощу не захищені. Незабаром нас усіх, напевно, не буде. Надсилаю список померлих: 1) Алжі-Алім, 2) Джаліля, мати Шевкета, 3) Асандонай — батько Есма...» (далі наводилися імена ще 16 людей). Бригадир Б. Кадиров заявляв: «Виселення з Криму татар є негласне їх убивство. Навіщо розстрілювати, коли можна людей роботою та умовами довести так, що вони перемруть».

Упродовж 12 років (до 1956 р.) кримські татари мали статус спецпереселенців, що означав різні обмеження у правах, зокрема заборону на самовільний (без письмового дозволу спецкомендатури) перетинмеж спецпоселення і кримінальне покарання за це порушення. Відомі численні випадки, коли людей засуджували до багаторічних (на 25 років) термінів у таборах за те, що вони відвідували родичів у сусідніх селищах, територія яких належала до іншого спецпоселення.