Ваша електронна бібліотека

Про історію України та всесвітню історію

Крим: шлях крізь віки

Яким чином відбувалася депортація народів Криму у часи Другої світової війни?

Незаконні репресивні акції комуністичного тоталітарного режиму проти населення Кримського півострова розпочалися в перші місяці німецько-радянської війни. Арешти «сумнівних» осіб відбувалися за підготовленими раніше списками. До числа «неблагонадійних» органи НКВС відносили громадян, яких раніше вже репресували за політичними мотивами, а також представників так званих «нелояльних народів» — німців, болгарів, італійців та румунів. Так, у «Спецповідомленні про хід операції з вилучення ворожих елементів у Кримській АРСР», датованому 6 вересня 1941 р., нарком внутрішніх справ Автономної Г. Каранадзе повідомляв начальникові 2-го управління НКВС СРСР, комісарові державної безпеки 3-го рангу П. Федотову про те, що з початку нападу Німеччини на Радянський Союз унаслідок «чистки оборонних об'єктів [...] від соціально-чужого і політично підозрілого елементу» заарештовано 370 осіб (у містах — 200, у селах — 170 чол.). Найбільш чисельною групою серед затриманих були німці — 198 особи (на 10 вересня кількість заарештованих осіб німецької національності зросте до 225 чол.). Далі ішли росіяни — 104 особи; татари — 22 особи; євреї — 19; болгари — 7; поляки — 4; румуни — 3; греки — 3 (на першу декаду вересня 1941 р. в тюрмах НКВС перебувало 10 греків; іранці — 3; італійці — 2; угорці та австрійці — 2; чехи — 1. Переважну частину заарештованих жителів півострова було звинувачено у пронімецьких настроях та «шпигунстві» на користь держав-сателітів ІІІ Райху.

Стрімкий наступ вермахту змусив центральний апарат НКВС СРСР у серпні 1941 р. ухвалили рішення про негайну евакуацію всіх заарештованих кримчан до Іркутська. Разом із репресованими до Іркутської тюрми прибула і група слідчих на чолі з начальником слідчого економічного відділення НКВС Криму молодшим лейтенантом держбезпеки Голкіним, яка отримала наказ у найкоротші терміни завершити слідчі дії і належним чином оформити справи для направлення їх до суду. Проте розгляд справ на 390 ув'язнених затягнувся до березня 1942 р. Причиною затягування слідства начальник слідчого відділення ЕКО НКВС Криму Голкін мотивував «відсутністю належної документації антирадянської діяльності, що проводилась обвинуваченими, в результаті чого необхідно було активно займатися внутрі-камерною агентурною роботою, що природно відволікало від безпосередньо слідчої роботи». Аргументи стосовно невиконання завдання у визначений строк, наведені Голкіним у «Доповідній записці про проведенуроботу у справах ув'язнених, евакуйованих в Іркутську тюрму» на ім'я народного комісара внутрішніх справ Кримської АРСР Г. Каранадзе є ще одним підтвердженням думки про те, що в початковий період війни репресії здійснювалися у превентивному порядку. Відсутність реальних доказів у «антирадянської агітації», «причетності до агентури іноземних розвідувальних та контррозвідувальних органів» переважної частини заарештованих жителів півострова не завадила слідчим на 13 березня 1942 р. оформити справи на 351 чол. для передачі у суд та Особливу нараду при НКВС СРСР.

Одночасно з «викриттям антирадянських та підозрілих елементів» на початку війни у Криму набули поширення й етнічні чистки. У відповідності з постановою союзного уряду від 15 серпня 1941 р. було розпочато суцільне виселення німецького населення Кримської АРСР до Орджонікідзевського краю. Перший етап операції тривав з 15 по 22 серпня 1941 р. З обставинами депортації радянських німців із півострова знайомить доповідна записка наркома внутрішніх справ Кримської АРСР Г. Каранадзе, надіслана секретареві Кримського обкому ВКП(б) В. Булатову на початку вересня 1941р. У ній, зокрема, зазначалося: «Для проведення операції по евакуації обкомом ВКП(б) і нами (органами держбезпеки — Авт.) було надіслано на місця відповідальних працівників, які за участі міськкомів, райкомів ВКП(б) і ВЛКСМ та райрад із залученням партійно-радянського активу провели всю цю роботу [...] в основному [...] 22/VІІІ ц/р. Усього евакуйовано німецького населення та осіб, родинно пов'язаних із німцями, інших національностей (росіяни, поляки, татари, одружені з німкенями та навпаки) 59 744 чол. Усі евакуйовані були повантажені в 1299 вагонів і направлені без охорони в Орджонікідзевський край — у супроводі виділених нами, райкомами ВКП(б) і райрадами начальників ешелонів. На кожний вагон було виділено з числа евакуйованих старост [...] У ряді районів евакуації підлягали цілі села та колгоспи. Для організації догляду за худобою, охорони залишеного майна та проведення поточних робіт було виділено колгоспників — росіян, татар, євреїв із суміжних колгоспів. Спочатку новина про евакуацію стривожила німецьке населення, мали місце факти відмови, панічні та провокаційні розмови (поповзли чутки: «Німців повезуть морем і там всіх потоплять» — Авт.). Після проведеної відповідної роз'яснювальної роботи з залученням німців з числа партійно-комсомольського та радянського активу населення розпочало підготовку до евакуації і протягом однієї доби було готове до відправки».

Насправді «евакуація» німців проводилася поспіхом, із багатьма «технічними ускладненнями»: громадянам «забули» повідомити, куди і чому їх вивозять, скільки часу вони пробудуть у дорозі, який запас провіанту треба мати з собою. Крім того, один зі спецешелонів, в якому перебували депортовані німці, 28 серпня 1941 р. поблизу станції Ізобільна зазнав аварії, внаслідок чого постраждало 40 осіб.

Другий етап «евакуації» представників «неблагонадійної нації» з Криму (за планом — близько 1500 осіб) органи держбезпеки перенесли на більш пізній термін через нестачу залізничного транспорту. Згідно з офіційними даними, чергова фаза розпочалася 8 вересня 1941 р., а завершилася вже наступного дня. Цього разу в спецвагонах, що попрямували вглиб країни, опинилося 1440 етнічних німців. Таким чином, упродовж серпня — вересня 1941 р. до Орджонікідзевського краю було депортовано 61 184 особи німецької національності (за іншими даними — 65 тис. німців).

Наступна етнічна чистка в регіоні припала на січень 1942 р., після успішно проведеної Керченсько-Феодосійської десантної операції, в ході якої було витіснено німецько-румунські війська з Керченського півострова. У донесенні заступнику наркома оборони СРСР, армійському комісару 1-го рангу Л. Мехлісу від 31 січня 1942 р. нарком внутрішніх справ Кримської АРСР Г. Каранадзе рапортував: «Відповідно до ваших вказівок, нами за один день, упродовж 29 січня 1942 р., завершено операцію з вилучення та виселення італійського населення, що проживало на Керченському півострові. Виселено за межі Криму (в Казахстан — Авт.) 135 італійських родин, усього — 416 чол.: чоловіків — 97, з них італійців — 76, жінок —162, дітей — 154, з них італійців — 136. Усього італійців — 336 чол., росіян та інших національностей — 80 чол., що є членами родин».

Згодом дані про виселених італійців — громадян СРСР було уточнено. У «Звіті про роботу НКВС Криму на Керченському півострові за період з 1 січня по 14 травня 1942 р.» вказувалось вже про депортацію 138 італійських родин, чисельністю 438 чоловік . Услід за італійцями, упродовж 4-10 квітня 1942 року, змушені були залишити Керченський півострів і переселитися до Казахстану та Туркменської РСР 202 іноземних підданих греків і турок. Останніх органи держбезпеки заарештували до «державно небезпечних елементів» згідно з директивним листом № 157 Л. Берії від 4 квітня 1942р., в якому вказувалось управлінню НКВС по Краснодарському краю і Керчі «негайно розпочати очищення Новоросійська,Темрюка, Керчі [...] від антирадянських, чужих і сумнівних елементів».

Процесу примусового виселення з Керченського півострова «соціально-небезпечного елементу» передувала підготовча робота працівників НКВС, у ході якої впродовж лютого — березня 1942 р. було уточнено списки осіб, що підлягали арешту (126 чол.) та виселенню (894 сім'ї). Брак транспортних засобів призвів до переносу операції з 10 на 11 квітня 1942 р. Сама акція «зачистки» прифронтового району від «неблагонадійних» тривала всього 12 годин. За короткий проміжок часу, із 5-ї год. до 17-ї, карально-репресивні органи заарештували 73 особи і виселено 779 сімей, загальною кількістю 2129 чол.

Наступні масові кампанії «етнічних чисток» у Криму відбулися у травні — червні 1944 р., відразу після звільнення півострова від гітлерівських окупантів. На відміну від превентивних депортацій «неблагонадійних» національностей у початковий період війни, масове виселення кримчан навесні — улітку 1944 р. здійснювалося на солідарній основі — як покарання цілих народів за «співпрацю» окремих їх представників з окупаційним режимом.

Заходи органів НКВС щодо «очищення» території Кримської АРСР від «антирадянських елементів» торкнулися в першу чергу кримських татар. Спираючись на постанову Державного комітету оборони СРСР від 11 травня 1944 р. №5859 сс «Про кримських татар», співробітники силових відомств у ході військової операції 18 травня 1944 р. депортували за межі Криму 180 014 осіб кримськотатарської національності.

Одночасно з виселенням із півострова татар, відповідно до постанови ДКО СРСР за №5984сс від 2 червня 1944 р., підлягали депортації «німецькі пособники» з числа греків, вірмен та болгар. Упродовж кількох червневих днів 1944 р. органи НКВС виселили з Криму на спецпоселення в Гур'євську (нині Атирауська, Казахстан), Молотовську (нині Пермська), Свердловську, Кемеровську області та в Башкирську АРСР усі сім'ї греків, вірмен та болгар у кількості 38 455 осіб (з них: греків — 16 006, вірмен — 9821, болгар — 12 628).

Депортованих із Криму було віднесено до категорії спецпоселенців, виселених довічно. Указ Президії ВР СРСР «Про кримінальну відповідальність за втечі з місць обов'язкового постійного поселення осіб, виселених у віддалені райони Радянського Союзу в період Вітчизняної війни» від 26 листопада 1948 р. встановлював жорстоке покарання за втечу зі спецпоселення — 20 років каторжних робіт.

Режим спецпоселення для репресованих народів Криму було скасовано лише указами Президії ВР СРСР від 27 березня 1956 р. (для кримських греків, болгар, вірмен) і від 28 квітня 1956 р. (для кримських татар). Законодавчі акти вищого органу державної влади СРСР, хоча й передбачали звільнення з-під адміністративного нагляду спецпоселенців із Криму, однак повністю позбавляли їх права на компенсацію втраченого при виселенні майна та забороняли повертатися в місця колишнього проживання. Обмеженість та непослідовність прийнятих у 2-й половині 1950-х рр. нормативних документів, які повністю відкидали національну самобутність кримських татар, спричинили піднесення кримськотатарського національного руху — самовідданої та послідовної боротьби нескореного народу за повернення на свою історичну Батьківщину, реалізацію прав і свобод, гарантованих йому Конституціями СРСР та УРСР.

Новий етап подолання наслідків депортації народів Криму було започатковано наприкінці 1980 — на початку 1990-х рр. в умовах перебудови радянської командно-адміністративної системи та руйнації СРСР. 14 листопада 1989 ВР СРСР ухвалила декларацію «Про визнання незаконними і злочинними репресивних актів проти народів, що були піддані насильницькому переселенню, та забезпечення їхніх прав». Згодом з'явилася низка нормативних актів, зокрема закон України «Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні» від 17 квітня 1991 р. та закон РРФСР «Про реабілітацію репресованих народів» від 26 квітня 1991 р., які передбачали пільги для депортованих, виділення коштів для тих, хто висловив бажання повернутися на старі місця проживання. Упродовж 1990-2010 рр. питаннями, пов'язані з депортацією народів Криму, опікувався Державний комітет України у справах національностей та міграції.