Ваша електронна бібліотека

Про історію України та всесвітню історію

Крим: шлях крізь віки

Чи мав колабораціонізм у Криму якісь унікальні риси?

Термін «колабораціонізм» (фр. «collaboration» — співробітництво) найчастіше застосовується в більш вузькому сенсі — як співпраця з окупантами в період Другої світової війни. Абсолютна більшість сучасних дослідників справедливо зазначають, що механічне перенесення його значення на реалії життя в СРСР тих років не тільки спрощує проблему, а часом і повністю спотворює зміст того, що відбувалося. Проте він виявився затребуваний тому, що раніше застосовувані терміни — «ворог народу», «зрада Батьківщині» — не несли у собі всієї гами смислових навантажень.

Економічний колабораціонізм був пов'язаний з системою працевикористання в Криму. «Східні робітники», своєю чергою, поділялися на тих, хто поїхав добровільно, і на примусово переміщених осіб.

У Криму економічний колабораціонізм нічим не відрізнявся від того, що відбувалося в будь-якому окупованому куточку України — більшість людей, кинутих напризволяще, змушені були співпрацювати з окупантами.

А. Туршу до війни був начальником одного з ЖЕКів Сімферополя, продовжував працювати на цій же посаді й під час окупації. У травні 1944 р. він був заарештований за звинуваченням у «зраді Батьківщині», засуджений і до Криму більше не повернувся. «Східні робітники», після репатріації до СРСР, переслідуванням не піддавалися .

Військово-поліцейський колабораціонізм існував на всіх окупованих територіях. Питання про залучення населення Криму на службу до Вермахт гостро постало після першої каральної операції проти партизанів, коли стало очевидним, що без допомоги місцевого населення вибити їх із лісу неможливо. З січня 1942 р. почалося вербування добровольців. Незабаром було сформовано 16 рот. Більшість «хіві» (добровільні помічники) і «фрайвілліге» (добровольці) служили в будівельних батальйонах, частинах постачання, антипартизанських загонах. Поліцаї «індивідуальної служби» набиралися з розрахунку 1 службовець — на 100 чол. населення.

З 1943 р. почалося формування поліцейських батальйонів «шума». Вони включали в себе поліцію порядку в містах та сільській місцевості; загони самооборони; відділи для боротьби з партизанами; допоміжну пожежну поліцію; допоміжну поліцію охорони таборів військовополонених і несення трудової повинності. Всі ці підрозділи були інтернаціональними за своїм складом і комплектувалися як з числа військовополонених, так і місцевих жителів. Природно, великий відсоток в них становили росіяни, кримські татари, а також вихідці з кавказьких республік: масово були представлені азербайджанці, вірмени, грузини, адже багато хто з них потрапив у полон після розгрому Кримського фронту. В окремих ротах могли домінувати грузини, в інших більшість становили кримські татари, вірмени чи азербайджанці.

На першому етапі окупації поширеним був побутовий колабораціонізм. Базувався він на невдоволенні людей життям у СРСР і сподіваннях на краще майбутнє під час окупації. Багато хто з громадян, особливо зрілого та похилого віку, не могли пробачити радянській владі репресій, колективізації, антирелігійних компаній, дріб'язкового втручання держави в особисте життя, заборону вільної торгівлі, відсутність демократичних та економічних свобод.

Відмінною особливістю Кримського півострова було те, що у відповідності зі спеціальним указом, до лав РСЧА не призивалися болгари, греки, німці, поляки, чехи, що становили 8,22% всього місцевого чоловічого населення. Так ці люди опинилися поза армією та були змушені в тій чи іншій формі співпрацювати з новою владою. Беручи до уваги багатонаціональний склад населення півострова, окупанти пішли на те, щоб санкціонувати функціонування різних національних комітетів: болгарського, грецького, єврейського (незабаром його членів розстріляють), кримськотатарського, українського. Цим квазіорганам було надано формальний статус місцевого національного самоврядування.

При вивченні періоду окупації Криму традиційно акцентувалась увага тільки на одній національній групі — кримських татарах. Дослідження проводилися некоректно, було виявлено численні випадки, коли за кримських татар автори видавали азербайджанців, грузинів, туркменів, казанських татар і навіть росіян. Подібний підхід не випадковий. Виконуючи ідеологічне замовлення влади, І. Еренбург писав: «Це війна за Росію. Немає жодного росіянина проти нас. Немає жодного росіянина, який стояв би за німців». Ця фраза була опублікована в листопаді 1941 р. і стала дороговказом для всіх наступних публікацій. «Зрадниками» могли бути тільки «інородці».

Нав'язані суспільній свідомості хибні уявлення про те, що «добровольцями» були винятково кримські татари, трансформувались у стереотипи. У наш час переконливо доведено, що колабораціонізм на території Криму мав не етнічну, а політичну й соціально-економічну природу.

Щоб не бути голослівними, наведемо національний склад 149-го батальйону, в якому росіяни становили 54 особи; греки — 14; українці — 12; кримські татари — 7; казанські татари — 5; вірмени — 4; узбеки — 4; поляки — 3; грузини — 2; азербайджанці — 1; білоруси — 1; болгари — 1; євреї — 1.

Усі етнічні групи Криму в тій чи іншій мірі як співпрацювали з окупантами, так і боролися з ними або серед партизанів, або на фронтах війни, у лавах Червоної армії.

Якщо спиратися на дані репресивних органів, то співвідношення кількості чоловіків та засуджених за ці ж злочини жінок — неспівставні. Серед засуджених в основному були перекладачки, співробітники газет, артистки. Різновидом жіночого колабораціонізму був «сексуальний» колабораціонізм. Переглядаючи сімферопольські домові книги, можна зустріти записи, зроблені влітку — восени 1944 р., про те, що громадянку таку-то було виписано у зв'язку з «негідною поведінкою» в роки окупації.

Доволі поширем явищем був короткочасний колабораціонізм. Конаючий із голоду військовополонений погоджувався стати «добровольцем» і за першої ж можливості тікав у ліс, до партизанів. Усіх цих людей, попри їх участь у партизанському русі, було засуджено.

Існував і довготривалий колабораціонізм, коли людина, яка стала на шлях співпраці, залишалася з окупантами до їхнього відступу та капітуляції. Як не парадоксально, але саме ці люди виявилися у виграшному становищі. Частина з них зуміла втекти до Канади, Австралії або Південної Америки. Ті ж, хто був репатрійований до Радянського Союзу, розглядалися каральними органами не як військовополонені, а як «зрадники Батьківщини». У 1952 р. відбулася амністія, у результаті якої всі, хто до травня 1945 р. продовжував служити у Вермахті, отримали свободу і чисті паспорти.