Ваша електронна бібліотека

По історії України та всесвітній історії

Крим: шлях крізь віки

Які сучасні етноси утворилися на Кримському півострові?

З низки народів, які мешкали на теренах Криму з давніх давен, власна історія яких нерозривно пов'язана з півостровом, лише чотири етнічні спільноти існують і нині. Це кримські татари, караїми, кримчаки та маріупольські греки. Їхній етногенез розпочався на теренах півострова в часи раннього середньовіччя.

Караїмські громади існують у всьому світі: найдавніші — в Литві та Польщі. Зважаючи на цю обставину, певна частка дослідників називає їх етноконфесійною групою, втім, позиція власне караїмів із цього приводу доволі принципова — вони відчувають себе окремим народом. Вважається, що караїми є нащадками старожитного населення півострова, що свого часу пристало до караїмізму. Євреї-вигнанці з Персії масово з'явилися у Криму наприкінці VIII ст. н. е. Рятуючись від мусульманської навали, вони оселилися в Хозарському каганаті. Певний час кагани намагалися зробити юдейство державною релігією, отож послідовників у неї було чимало. До цього ж часу відноситься й зародження караїмізму, що виник у Багдаді як секта, яка визнавала єдиним джерелом віри Біблію і відкидала низку талмудистських догматів. Релігійні переслідування змушували їх мігрувати світом. Наприкінці ХІІІ ст. з терен Візантійської імперії вони дійшли Криму. Згодом на основі місцевого старожитного населення та послідовників караїмського віровчення відбувся етногенез сучасних кримських караїмів.

Мова караїмів (самоназва — карай, від арамейського — чтець) належить до кипчацької підгрупи тюркської групи алтайської сім'ї. Процеси етнічної мобілізації етносу активізувало входження Криму до складу Російської імперії (1783 р.). Зарахування караїмів до євреїв автоматично поставило громаду в становище найбільш незахищеної соціальної верстви. Громада об'єдналася і донесла до самодержців принципові відмінності караїмів від євреїв, а їхньої віри — від юдейської. Свого роду національним маніфестом стала супліка про звільнення від подвійного оподаткування (1794 р.). В ній сформульована думка про те, що караїми є старожитнім осілим населенням Криму. В 1795 р. громада, офіційно визначена як «таврійські євреї, іменовані караїмами», була звільнена від подвійного оподаткування. В 1830-і рр. 6-тисячна громада набула нового визначення — «російські караїми старозаповітного віросповідання». В 1857 р. караїми набули право вступати на державну службу, отримувати вчені ступені та військову освіту. В 1914 р. в імперії мешкало близько 14 тис. караїмів, з них 8 тис. — у Криму. Це була одна з найбільш освічених та заможних етнічних груп імператорської Росії: на початку ХХ ст. на громаду припадало 12 мільйонерів, півтисячі кадрових офіцерів.

Не в останню чергу через це період червоного терору в Криму став відправною точкою відчутних демографічних і культурних втрат караїмської громади: вцілілі рештки заможних верств та офіцерства емігрували з країни. Припинили своє існування релігійні громади та навчальні заклади. Непоправних втрат громада зазнала в роки Другої світової війни, оскільки вони знищувалися нацистами як євреї. Частина караїмів була депортована разом із татарами в 1944 р.

В 1958 р. чисельність етносу в Україні скоротилася до 2,6 тис., з них лише 19% вважали караїмську мову рідною. Чисельність кримських караїмів у 1979 р. становила 1047 осіб, в 1989 р. — 823, в 2001 р. — 671.

На початку 1990-х рр. відновилася діяльність релігійних караїмських громад. Тоді ж почала свою діяльність Асоціація караїмів Криму («Кримкарайлар»), яка опікується відродженням культурних традицій народу, організацією національних свят, відродженням періодики, поверненням культових споруд та національних святинь, зокрема, давнього печерного міста Чуфут-Кале із цвинтарем-святилищем Балта-Тиймез. Внаслідок високого рівня мовної асиміляції етнос перебуває на межі етнічного розчинення.

Кримчаки як етнос консолідувалися в XIV-XV ст. навколо однієї з течій юдаїзму (рабанітизм), яка сповідує настанови Старого Заповіту і Талмуду. Кримчацький молитовний ритуал усталився в XVI-XVII ст. під впливом євреїв-талмудистів Константинополя і Палестини. Кримчацька мова сформувалася на основі кількох мов і діалектів: мови євреїв-тюркофонів домонгольського періоду; середньокримського і південнобережного діалектів кримськотатарської мови; мов, що вживалися в єврейських громадах регіону; давньоєврейської мови іврит як мови культу і ділового листування.

Назва «кримчаки» є скороченим варіантом повної назви «кримчаки-євреї», що, у свою чергу, є калькою з кримськотатарської назви «яхуділер киримча» (тобто — «євреї кримського зразка»). У 2-й половині ХІХ ст. термін «кримчаки» став основним для означення даної етнічної групи в офіційних документах (спочатку він використовувався для розрізнення місцевих тюркомовних євреїв-талмудистів і тих євреїв, які почали оселятися в Криму після 1783 р.) і лише наприкінці ХІХ — на поч. ХХ ст. він став етнонімом. Саме на цей час припало й завершення процесу етнічного самоусвідомлення громади. Традиційними центрами розселення кримчаків були Феодосія (Кафа) і Білогірськ (Карасубазар). В XVI ст. їхня чисельність становила 500-700 осіб, на початку ХІХ ст. — близько 600, у 1897 р. — 3345, 1912 р. — 7500, 1926 р. — 6338, 1940 р. — 9,5—10 тис.

Процес етнічного піднесення, який тільки-но розпочався на початку ХХ ст. (в 1901-1902 рр. кримчацькі активісти започаткували видання в Карасубазарі г. »Газетхаберлері» кримчацькою мовою з використанням єврейської графіки; розпочав свою роботу перший кримчацький просвітитель I. Кая (1887-1956)), доволі виразно деградував у радянські часи. Під тиском атеїстичної пропаганди зачинилися майже всі синагоги кримчаків, релігійні школи (мідраші та карасубазарська «Талмуд-Тора»). Натомість створювали світські кримчацькі клуби й культосвітні товариства, почалася освітня реформа і створення літературної мови на основі латинського алфавіту. Наприкінці 1920-х рр. був випущений кримчацький буквар і підручник для початкової школи. 1930 р. 3 кримчацькі школи (у Сімферополі, Карасубазарі і кримчацькій сільраді Табулди) перейшли з російської на двомовну систему навчання. Наприкінці 1930-х рр. кримчацькі клуби, культосвітні та навчальні заклади були закриті.

В роки нацистської окупації кримчаки знищувалися нарівні з євреями. Внаслідок цього за роки Другої світової війни діаспора зменшилася з 8 тис. до 700-750 осіб. За деякими оцінками в часи німецької окупації було знищено близько 80% кримчаків. 1948 р. на теренах СРСР їх нараховувалося 1,4-1,5 тис. Асиміляція в середовищі громади набирала обертів: у 1959 р. з 1,5 тис. кримчаків лише 189 назвали своєю рідною мовою кримчацьку. З метою спасіння народу від етнічного розчинення в 1989 р. було створене культурно-освітнє товариство «Къримчахлар», однак призупинити асиміляцію кримчаків не вдалося. За переписом 2001 р. в Україні мешкало 406 кримчаків (з них — 204 у Криму); і лише 16,7% з них володіли національною мовою.

Складний шлях етнокультурного розвитку здолала самобутня етнічна спільнота, відома нині під назвою «маріупольські греки» (ще — «приазовські греки»). Вона складається з нащадків старожитніх мешканців Криму, які тривалий час розвивалися поза активними зв'язками з історичною батьківщиною в умовах національної, культурної й релігійної ізоляції, і майже порівну ділиться на два субетноси (ромеїв та урумів). В науковому середовищі не припиняються дискусії навколо часу формування та етнічних компонентів, що склали її основу. Дослідники схиляються до думки, що у візантійський період своєї етнічної історії греки Малої Азії та Криму спілкувалися грецькою мовою. Створення Османської держави призвело до мовної асиміляції малоазійських греків і втрати рідної мови, а згодом - до переходу на спілкування тюркською мовою. Поділ греків на дві мовні групи (мови яких суттєво відрізняються як від грецької, так і від кримськотатарської) відбувся за часів середньовіччя. Певне під впливом навколишнього грецького населення частина кримських татар перейшла у православ'я; оскільки ж у ті часи релігійна самоідентифікація доволі часто домінувала над етнічною, тюркомовні християни стали ототожнювати себе із греками (як послідовники грецької церкви). Водночас тюркська мова була мовою міжетнічного спілкування в ханстві, отож, греки-ромеї на загал вільно нею володіли (тобто, були двомовними).

Не менше проблем, внаслідок втрати писемної традиції, виникає у науковців із кваліфікацією мови другої субетнічної групи — урумів. Згідно із гіпотезою О. Гаркавця, урумська мова греків Приазов'я є не діалектом кримсько-татарської або турецької, а самостійною мовою, наближеною до тюркських мов. Вона зазнала впливів місцевих татарських, караїмських, кипчацьких, огузько-турецьких, ногайських говорів, що призвело до формування змішаного характеру мови. Урумські говори Північного Приазов'я у своїх діалектних рисах є відображенням кримськотатарських говорів тих місць, звідки уруми були виселені понад два століття тому.

Примусове переселення громади до Приазов'я відіграло вирішальну роль у дипломатичній війні Російського імператорського двору, що супроводжувала анексію Криму. Оточення Катерини ІІ послідовно дотримувалося думки, що виведення християн з Криму дорівнює завоюванню провінції. Втілюючи задум, Росія завчасно висвятила на престол митрополита готфейсько-кафайського Ігнатія Гозадінова. Ігнатій розпочав листування із імператрицею, прохаючи прийняти кримських християн «під государеву руку». Тим часом за допомогою російських багнетів під керівництвом О. Суворова відбулися зміни у вищому керівництві ханства — його очолив ставленик Росії Шагін Ґерей. Священики в церквах майже два роки налаштовували паству проти магометан, наголошуючи на нестерпності пригноблення й необхідності визволення з-під магометанського ярма. Втім християнське населення не приставало на подібні заклики. 23 березня 1778 р. Румянцев призначив Суворова командувачем військами Криму та Кубані, той негайно зібрав керівників грузинської, вірменської і грецької церков і запропонував їм разом зі всіма християнами переселитися до Росії. 23 квітня (у Великдень) митрополит Ігнатій звернувся із закликом до пастви, і хоча не отримав загальної підтримки, насильницького переселення вже було не минути. Його не зупинили ані акції протесту Шагін Ґерея (йому була виплачена компенсація за втрату платників податків), ані протести власне пастви. Розпочавшись на початку серпня 1778 р., за півтора місяці масове переселення завершилося: російська армія етапувала понад 31 тис. християн, з них — 18 391 грека, 12 598 вірмен. Вірмени під Ростовом заснували міста Чалгир і М'яснікован.

Грецька громада виявилася менше керованою: опинившись на місці призначення в Самарській паланці, греки виявили різке незадоволення умовами розміщення, відмовилися засівати відведені їм поля, і, не корячись наглядальним органам, настійливо вимагали поселити громаду окремо від решти народів. Провід грецької громади вочевидь був зорієнтований на створення для греків автономної адміністративно-територіальної одиниці. Акція громадянської непокори мала результат. Згідно з «Ордером кн. Потемкина генерал-поручику Черткову по поводу устройства греков в Азовской губернии» (29.09.1779 р.) греки мали оселитися на Азовському узбережжі, поблизу фортеці Петровська (яка стояла на місці давньослов'янського поселення Адомаха). Уряд надав грекам екстраординарні права наокремішне проживання в Маріупольському повіті. Впродовж 1780 р. казна зобов'язалася виселити з нього місцевих мешканців, скарбниця повинна була компенсувати майнові втрати жителів фортеціПетровська, за державний кошт забезпечувалася зимівля греків у Тору, Маяках, Райгородку. Становище греків у тогочасній Росії було винятковим. Обсяг наданих урядом пільг і поступок вражав, коли згадати, що синхронно переселенню греків до Новоросії ліквідували Запорозьку Січ та потопили в крові селянську війну під проводом О. Пугачова. Втім, і втрати греків були значними: тяготи переселення спричинили високу смертність у їхньому середовищі, освоєння Приазовської цілини розтяглося на довгі десятиріччя і врешті обернулося культурною стагнацією громади. Здійснивши масове виселення християн, Катерина ІІ дійсно доволі швидко досягнула своєї стратегічної мети: всього за кілька років ханство було доведене до економічного та демографічного колапсу. Скориставшись формальним приводом (зреченням свого ставленика Шагін Ґерея), Катерина ІІ в 1783 р. приєднала Крим у якості бідної знелюднілої провінції