Ваша електронна бібліотека

По історії України та всесвітній історії

Княжа Русь-Україна та виникнення трьох східнослов'янських націй

VII. КИЇВСЬКА РУСЬ-УКРАЇНА ТА ЇЇ КОЛОНІЇ

Провідні князі, наслідники Ярослава Мудрого, після поділу Київсько-Руської держави на уділи (1054), щоб підтримувати свій престиж, старалися мати родинні гнізда-князівства на Русі з додатками поза Руссю. Це не стосується до окремої групи князів на землях, виразно Відсепарованих від Києва, як Новгород та Полоцьк. Тому вже в першій половині XII стол. спостерігаємо в Київсько-Руській державі немовби три типи державного устрою: один — на просторах Руси-України, другий — на північно-західних землях, що ґравітували до Балтики, і третій — на північно-східніх землях, в доріччі горішньої Волги. Ці три державні та соціальні устрої були немов передвісниками окремих основ під окремими народами, згодом націями.

а) На землях антської Руси-України від передісторичних часів князі співпрацювали з провідниками племен, з так званими „старійшинами родів”. Без їх опінії у важливих державних справах не могли обійтися навіть такі сильні київські князі, як Володимир Великий та Ярослав Мудрий.

До цього праслов’янського звичаю достосувалися варяги з династії Рюрика, скоро тільки асимілювалися в слов’янському морі. В новому державному та соціальному устрої, в якому династія Рюрика та вищі шари їх варязьких войовників послов’янщилися, давні праслов’янські старійшини родів переходили у вищий боярський стан, що поглинув варязьких прйбічників-дружинників теж уже послов’янщеної династії. Таким чином у старій Київській Русі, що поширилась уже на всю нинішню українську територію, витворились групи так званих старших дружинників і залежних від них молодших дружинників, а побіч князя виріс другий чинник влади, боярська рада, як речник вищої соціальної верстви, земельної аристократії. Цей чинник в одних землях був слабший, в інших сильніший. Найбільшого значення набула боярська аристократія в Галичині, де вона стала змагатися з князем за владу, аж надто часто на шкоду держави. Як в соціальному наверствуванні бояри прийшли до рішального значення, так і в територіяльному укладі боярська рада головного міста землі накидала свою волю меншим містам та областям в ім’я засади: „Що город постановить, на тім і пригороди стануть”. Спершу це стосувалося до постанов віча головного городу.

До суперництва з боярською верствою у більших містах виступає городське населення, що за старим слов’янським звичаєм збирається ще на міських вічах у Києві, Переяславі, Галичі. Одначе, навіть найсильніше віче Києва не було вже в силі стати державно-устроєвим чинником влади побіч князя. Віче перетворювалося радше в революційний чинник, нездібний зорганізувати республіканські установи, і як такий мусіло зійти з поля боротьби за владу. Отже, аристократичний, боярський лад характеризував соціально-державний лад земель Руси-України найсильніше в Галичині.

б) На північніх землях Київсько-Руської держави, заселених слов’янською людністю, а саме серед ільменських слов’ян, в Полоцьку і частинно в Смоленську, побіч князя, доволі скоро набирає значення віче головного городу, на якому першу ролю грає багате міщанство, заінтересоване в торгівлі з надбалтійськими країнами, а згодом ганзейськими містами. Причини, чому міське віче набуло тут більшого значення, ніж боярство, треба шукати, з одного боку, в тому, що міський патриціят був сильніший економічно (від територіяльного земельного боярства на ненадто врожайних просторах Прибалтики, а з другого — в тому, що міська знать була тією силою, на якій опирався князь у змаганні з центральною владою Києва.

По прилученні землі ільменських слов’ян київський князь, щоб запевнити собі залежність здеґрадованої столиці Новгороду, висилав туди спершу свого намісника, довірену особу, що тримала Новгород у руках при допомозі збройної сили. Нарвіть перша християнізація Новгороду відбувалася насильно. Пізніше Ярослав Мудрий, замість намісників, висилав до Новгороду когось із членів династії. По ослабленні центральної «влади Києва, після смерти Ярослава Мудрого, новгородці негайно скористалд з того і почали владу князя обмежувати. Рішальним чинником стало віче, на якому головну ролю відігравало багате купецтво під проводом архиепископа. Цей титул, єдиний в усій імперії, здобув собі владика Новгороду в половині Дії стол., користаючи з боротьби Києва за знаціоналізування Київської Митрополії в часі поставлення митрополитом Клима Смолятича. Міське віче Новгороду впродовж XIII стол. обмежило владу князя до такої міри, що зійшов він до ролі начальника збройних сил, а всю владу перебрало в свої руки міське віче, впровадивши на ділі республіканський устрій.

в) Явно сепаратистичну політику супроти Києва почала вести передусім Полоцька земля, ядро білоруського народу. В Полоцьку від прастарих часів були свої власні „велиції князи”, що ще перед наїздом Олена на Київ залежали від варязького князя Рюрика в Новгороді. Таким чином Полоцька земля зберегла свою династію Рогволодів поза київськими Рюриковичами. З огляду на сильну владу перших Рюриковичів, полоцькі князі зберігали льояльність супроти Києва. Одначе, використовуючи малолітність синів Святослава, моладний син якого, Володимир, сидів намісником у Новгороді, полоцький князь Рогволод старався зовсім усамостійниння. Відгомоном цього є літописне оповідання про образливу відмову Рогніди, Рогволодової дочки, вийти заміж за Володимира.

По знищенні Володимиром династії Рогволода, коли залишилася в живих тільки Рогніда, що таки стала Володимировою жінкою, Полоцьк був підкорений Києвом. Одначе, значення полоцького міщанства було вже таке велике, що Володимир, уже як київський князь, прислав до Полоцька за намісника свого сина від Рогніди, Із’яслава, який започаткував нову окрему галузь Рюриновичав, династію Рогволода в жіночій лінії, що відновила сепаратистичну політику свого діда, спираючись на силі полоцького міщанства. Звичайно, Полоцька земля не вийшла зі складу імперії, одначе завжди займала в ній відокремлене становище. І так вічево-республіканський лад став характеристичним для землі ільменських слов’ян та Полоцька. Про політичний сепаратизм білоруських земель буде ще мова далі.

г) Інший державно-суспільний лад витворився на північно-східніх землях, заселених у переважній більшості неслов’янською людністю — східніми фінами. Ці землі були вже частинно с Колонізовані слов’янським елементом, і та колонізація йшла далі під владою Київської імперії. Місцеве населення від непам’ятних часів займалося головно мисливством та рибальством, і тому тільки колективна праця під проводом енергійного провідника могла забезпечувати прожиток. В часі прилучення тих обширів до Київської Руси ростовська і муромська землі, так само як і слов'янські в’ятичі, мали вже своїй князів. До Ростова, Мурому та землі в’ятичів приходили тепер князі з Києва із власною дружиною та адміністрацією. За ними тягнули купці, а потім християнські проповідники. Свіжоколонізовані неслов’янські території не мали „старійшин родів”, що були на слов’янських рільничих землях, і тому князі стали рядити тут, спираючись тільки на свою адміністрацію та військову дружину. Коли ж навіть місцевий елемент слов’янщився і входив у склад державного апарату, то вже призвичаювався він до абсолютної влади князів з браку власної традиції. Аде й тут не обходилося без конфліктів. Відомого автократа, князя Андрія Боголюбського, свого роду першого ідеолога суздальсько-московського сепаратизму від Києва, вбили місцеві бояри, а з місцевим владикою, який на візантійський лад став цілковито на послуги непопулярної політики князя, безоглядно покінчив київський митрополит. Одначе, за його наслідника Всеволода, званого „Большое Гнездо”, все повернулось до старого, і влада князя ще більше скріпилась. Таким чином абсолютна влада князя була характеристичною для північно-східніх земель Київсько-Руської держави, де політичним центром стало місто Суздаль. Це — ядро території російського народу.

На ці три групи земель Київсько-Руської держави звертає також увагу Владімірський-Буданов, відомий історик російського права.