Ваша електронна бібліотека

Про історію України та всесвітню історію

Княжа Русь-Україна та виникнення трьох східнослов'янських націй

VI. ВАРЯГИ І СТВОРЕННЯ КИЇВСЬКО-РУСЬКОЇ ІМПЕРІЇ

Немає сумніву, що Київська Русь, як державний твір, створений антськими слов’янами — це був початок історичних часів українського народу, бо навколо Київської Руси, як навколо ядра, почали консолідуватися всі інші етнічно споріднені поантські племена. Цей процес консолідації руського, або українського, народу сильно приспішили події на сході Європи в половині IX століття. Першою такою подією був накинений Київській Русі протекторат Хозарського Каганату та реакція на цей протекторат Київської Руси під проводом князів Аскольда і Дира. Надзвичайно важливою подією був також напад варягів з півночі під проводом Олега і прилучення до Київської Руси величезних просторів суцільного лісу з етнічно чужим, неруським населенням. Тоді, як згадана перша подія сприяла внутрішній консолідації українського народу, друга подія ґрунтовно змінила внутрішню ситуацію Київської Руси: до неї, як одноетнічної держави, прилучувано території з населенням зовсім іншого походження, іншого економічного та духового життя і — що найважливіше — куди нижчої цивілізації. Таким чином Київська Русь стала провідником Київсько-Руської держави, імперії, що складалася з основної, домінантної частини, Київської Руси, та з колоніальних територій — анексів.

Ще перед утворенням Імперії Київської Руси ПОЛЯНСЬКІ князі, як згадано вище, зударилися були з хозарською державою, створеною над долішнім бігом Волги тюркським плем’ям хозарів, що прибуло з Азії. Хозари стали поширювати своє володіння на захід по обох сторонах долішнього Дону, зустрічаючись над Озівським морем з візантійськими посілостями. Вони не виявляли завойовницьких тенденцій супроти тих посілостей, навпаки, мали з візантійською державою спільний інтерес — спинити поширювання Київської Руси в напрямі Озівського моря, щоб не дати їй сполучитися з Руським Каганатом на Таманському півострові, який постійно нападав на візантійські посілості.

Отже, стараючись відіпхнути Київську Русь від Озівського моря, хозари збудували з допомогою візантійських інженерів над долішнім Доном твердиню Саркел, названу слов’янами Білою Вежею. Звідси хозари стали посуватися в північно-західньому напрямі, встановлюючи свій протекторат аж над київськими полянами, над етнічно з ними однорідними сіверянами та в’ятичами, що жили в доріччі Оки і згодом увійшли в етнічний масив російського народу.

Однак, Руського Каганату, що його столицею був Тьмуторокань, вони не змогли узалежнити від себе. Що більше, Тьмутороканська Русь в році 860-му вчинила на саму Візантію страшний грабівничий напад, що його патріярх Фотій у своїх гоміліях характеризує як поважну загрозу для Візантійської імперії.

Хоч хозарський протекторат не був надто докучливий для полян та сіверян, князі Аскольд та Дир скинули його і взялися консолідувати довкола Київської Руси інші антські племена, поширюючи державу на сіверян на сході. Тьмутороканську Русь Візантія старалась приборкати, висилаючи до неї християнську місію по нападі Руси на Царгород 860 p., яка мала певний успіх.

Хто були Аскольд і Дир: слов’яни чи варяги? „Повість временних літ” виразно твердить, що були це варяги, які 862-го року відірвались від очолюваної конунґом Рюриком головної варязької бази в Новгороді Великому і Дніпром прибули до Києва. Це Аскольд і Дир допомогли полянам скинути хозарський протекторат, відновити повну самостійність Київської Руси і навіть поширити її впливи. Совєтські дослідники історії ранньої Київської Руси (Рибаков) твердять, що Аскольд і Дир були слов’янами, останніми з династії Кия, засновника Києва, яка від половини VI стол. княжила над полянами. Про слов’янське походження Аскольда і Дира говорить також польський хронікар Длуґош. Про те, що Аскольд і Дир були вже християнами, посередні докази знаходимо в самій „Повісті временних літ”.

Самостійна держава Київської Руси з відносно високою культурою над водним Дніпровим шляхом, що поширювалась в напрямі Лівобережжя, на територію Тьмутороканської Руси, стала неначе маґнетом для новгородських варягів, які після 862-го року під проводом конунґа Рюрика опанували не тільки Новгород Великий та довколичну територію ільменських слов’ян, але також територію горішньої Волги з Ростовом та Муромом і білоруський Полоцьк.

Сміливий наїзд на Київ зорганізував по смерті Рюрика (879) Олег, який став регентом новгородсько-варязької держави в імені малолітнього Ігоря. Олег, прозваний в історії Віщим, згідно з „Повістю временних літ”, 882-го року, а правдоподібніше 879-го року, опанував по дорозі на Київ Смоленськ, ключову станицю водного шляху Балтика — Чорне Море, та територію межирічних „волоків” і усунувАскольда і Дира від влади. Він відразу зорієнтувався в новій ситуації, а саме що: а) в цій новій імперії ,мусить домінувати Київська Русь із столицею Києвом, „матір’ю городів руських”; б) Київська Русь над Дніпром мусить сконсолідувати одноетнічні поантські землі не тільки Тьмутороканської Руси, але також племена південні та західні; в) до тої сконсолідованої, культурно й економічно вище розвиненої Київської Руси мають бути прилучені, як анекси, землі північної смуги суцільного лісу з надільменським Новгородом Великим включно. Таким чином між 879 і 882 роками народилась імперія Київської Руси. Київсько-Руська держава. Реалізація накресленого вище пляну зайняла більшу частину життя київського володаря Олега.

Нова ситуація найболючіше ударила по амбіції Новгороду Великого, дотеперішньої столиці варязької держави. І тому, хоч економічна розбудова Київсько-Руської держави з її хребетним стовпом, Дніпровим шляхом із варяг у Греки, принесла для Новгороду Великого, як північної кінцевої стації тієї водної магістралі, велику матеріяльну користь, він стає до активного культурного та політичного суперництва з Києвом.

Населення Великого Новгороду аж до завоювання його Москвою (1478) не прикладало до своєї держави назви Русь, а називало її гордою назвою „Господин Великий Новгород”, дарма що по упадку Київсько-Руської держави та по зруйнуванню Києва в деяких осередках північних територій, зокрема в Суздальсько-Володимирському, згодом Московському князівстві, проявилися тенденції прибрати собі назву Русь, свого колишнього володаря, Київської Руси-України.

Навіть найбільші прихильники гіпотези про слов’янське походження Київсько-Руської імперії не в силі заперечити, що без втручання варязької військової сили ця імперія не могла б постати і без тієї сили не була б спроможна об’єднати всіх північних територій. Варяги допомогли також включити в одно-цілу державу, як природну частину Київської Руси, землі західних антських слов’ян, а також землі південних, етнічно близьких племен понад Чорним морем, уличів та тиверців, і таким чином на два з половиною століття забезпечити тривкість водного дніпрового шляху, головної магістралі в економічній системі імперії.

Тепер у склад Київсько-Руської держави входили племена лісової смуги, на різних ступнях цивілізації — слов’янські на заході та півночі і неслов’янські, фінські, на північному сході. Утворення імперії під проводом Київської Руси розпочало період економічного вирівнювання та культурної асиміляції неруської півночі русько-українським півднем, — процес, який ми називаємо русинізацією імперії. Влучення цих просторів відбулося виразно проти волі їх населення, силою меча, і тому довго приходилося навіть податки збирати шляхом „полюдія”, себто військової щорічної виправи. Зріст економічного життя в північних провінціях і очевидна користь з приналежности до імперії, кермованої Києвом, поволі ступлювали нехіть до Києва, а християнізація робила решту.

Одначе, зі зростом культури почали з усією силою також проявлятися в прилучених північних областях етнічні різниці та політичні тенденції унезалежнюватися від українського півдня і творити власні політичні центри, консолідуючи навколо них етнічно споріднені племена, як ядра нових груп земель, згодом народів та націй.

У Київсько-Руській державі постійно змагалися два чинники: доосередній — економічної користи з приналежности до Києва, і відосередній — етнічно-культурних прикмет півночі, відмінних від українського півдня. Коли центральна влада Києва була сильна і економічна користь з приналежности до імперії для периферій була очевидна, відосередні сили зменшувались, коли ж слабла центральна влада, поставала непевність щодо водного шляху Чорне море - Балтика, а з тим меншала й економічна користь — відосередні сили зростали з усією силою. В половині XII стол. ці сили розклали Київсько-Руську (імперію на природні частини, коли половці в південній Україні перетяли Дніпровий шлях і таким чином завалили економічну цілість держави.

Стверджуючи заслуги варязької сили для будови імперії, не слід, одначе, їх перебільшувати, як це роблять норманісти. Наприклад, польський історик Г. Пашкевіч бере за історичну правду не тільки все те, що про варягів сказано в „Повісті временних літ”, але ще й додає від себе, що все, що в Київсько-Руській державі в дотатарські часи було створене, як політична •структура держави, економіка та культура, — треба завдячувати варягам. Пашкевіч іде ще далі, твердячи, що в дотатарські часи не було навіть поняття руської-української нації, бо, мовляв, термін „руський” рівнозначний з релігійним поняттям „східньохристиянський”.

Немає сумніву, що такі крайні погляди норманістів важко науково доказати. Варяги (нормани чи вікінґи), де б вони не з’являлись, в Англії, Франції чи південній Італії, з’являлись як збройна, добре зорганізована сила, здібна організувати нові політичні утвори. Одначе, вони доволі скоро розпливалися в морі тубільців, входячи в склад їх вищої кляси. Так само було і в Київсько-Руській державі. Варяги були тільки першою рушійною силою, що причинилася до будови імперії. Вони тримали її силою впродовж X стол. в суцільності. Одначе, з хрещенням Руси, себто з початком XI століття, культурні сили Руси переймають ролю цементуючої варязької зброї, бо варяги вже розчинилися тоді серед українського народу. За кінцеву дату існування варягів на Русі, як чужого елементу, слід уважати дату смерти Ярослава Мудрого. По смерті цього князя Новгород Великий перестав платити данину Києву, яку платив від часів Олега на утримання варязьких військ. Зробив це просто тому, що варягів уже не було. Пізніше прибували ще поодинокі варяги на Русь, але рішального значення вони вже не мали. Давні ж варяги стали частиною боярства в руській державі, як старші дружинники біля князя.

Засобами прискореної асиміляції варягів були не тільки краса і багатство української природи, але також погідна вдача русичів-українців та спосіб їх життя. Проте, історики підкреслюють, що найважливішим чинником в асиміляції варягів були українські жінки. Варяги приходили на Русь без жінок; осівши тут, вони одружувались і вже в другій ґенерації винародовлювалися, бо й культура Руси-України була тоді вища, ніж культура варязька.

До Київської Руси Олег прилучив території двох інших східнослов'янських народів, білорусинів та росіян, над сточищами горішнього Дніпра, горішньої Волги та горішнього, і середущого бігів Західньої Двини та Німану, що вливаються до Балтійського моря. В північній та західній частині тих просторів жили слов’янські племена, що примандрували туди, мабуть, в часі переселення народів(III-VI стол. по Христі), як частина західних слов’ян; про два племені, радимичів та в’ятичів, навіть згадується в „Повісті временних літ”: „Радимичи бо и вятичи от ляхов...”

На самій півночі, над Ільменським озером, жили словіни, .засновники Новгороду Великого, звані також ільменськими (Слов’янами. Усім своїм економічним і навіть політичним життям вони були зв’язані з балтійськими краями, одначе сирівці одержували з областей над горішньою Волгою. Посуваючись в східньому напрямі на землі, заселені від неолітичних часів фінами, вони причинилися до зорганізування земель Ростова та Муроми. Були це перші окремі політичні утвори на землях нинішніх росіян.

Слов’яни з походження, зв’язані з балтійськими містами, що згодом створили торговельне і політичне об’єднання Ганзу, новгородці перейнялися республіканським свободолюбним духом. По створенні Руської держави Новгород, як сказано, економічно зріс, але завжди суперничав з Києвом за першенство. По заведенні християнства новгородці також збудували в себе катедру св. Софії. В новгородських пам’ятках помітні впливи русько-української писемної мови, одначе, на думку Ю. Шевельова, мова новгородців належала до новгородсько-суздальського діялекту.

Ільменські словіни з двома торговельними містами — більшим Новгородом і меншим Псковом, льокальним суперником Новгороду, не зважаючи на мовне споріднення із суздальцями, своєю політичною духовістю були антагоністами суздальсько-московської держави, що почала творитися в половині XII століття. Перша держава була республікансько-аристократичною, друга самодержавною. Починаючи з половини XI стол., Новгород розвинув свою власну літературу, літописання та культуру.

На південь від ільменських слов’ян, над сточищами горішнього Дніпра, Німану та Західньої Двини, жило велике плем’я, а радше союз племен — кривичі. В часі прилучення їх до Київської РусиЗорганізовано там уже два князівства, Полоцьке та Смоленське. Перше перебувало в залежності від новгородських варягів, ,друге завоював допіру Олег під час походу на Київ. Полоцьк економічно тяжів до Балтійського моря, Смоленськ був заінтересований у торгівлі, зв’язаній з Дніпровим родним шляхом. Кривичі колонізували обшири на північ у напрямі Пскова та на схід в напрямі доріччя горішньої Волги, отже простори, заселені фінськими племенами; із змішання і постав тут російський народ. Kpueuzi — це головне плем’я, з якого постав білоруський народ. В склад білоруського народу увійшло також плем’я, що жило на південь від кривичів, дретовичі, яке на Поліссі межувало з деревлянами, племенем етнічно руської, або української групи. В склад білоруського народу увійшло, крім того, плем’я радимичів, що поселилося в доріччі ріки Сожі, лівого допливу Дніпра. Центральним містом, довкола якого відбувалася консолідація білоруського народу, був Полоцьк над Двиною. В половині IX стол. з усіх племен лісової смуги культурно найвище стояли кривичі, а про дреговичів та радимичів літописець зазначає, що вони жили „скотським образом”. На думку Третякова, в той час границі |між білоруськими слов’янами та балтійськими народами були вже виразно усталені.

Внаслідок походу варягів під проводом Олега на південь охрилучено до Київської Руси також основну територію нинішнього російського народу — доріччя горішньої Волги з густою сіткою допливів. На цій території, над Окою, жило тільки одно (слов’янське плем’я, що в цілості увійшло в етнічну субстанцію росіян — в’ятичі, які дали основу Рязанському князівству. В’ятичі були найбільш відооереднім племенем Київсько-Руської держави впродовж наступних ста років. Остаточно приборкав ах і влучив до імперії аж Святослав Ігоревич 963 року по дйох (воєнних походах. Поза цим єдиним суцільним слов’янським племенем, основна територія російського народу навколо нинішньої Москви була заселена фінськими племенами, що жили ггут від часів палеоліту.

Про мешканців цієї території в часах неоліту російський археолог Третяков пише: „Невеличкі оселі, що складалися в хатинок-землянок із стіжкуватими дахами, висока майстерність в обробітку каменю та кости, полювання на лося та водну птицю — все це ... зближало лісові племена Східної Європи із старим населенням Приуралля та тайґової Азії”.

Літописець зґадує три фінські племені, як головний етнічний субстрат того обширу: весь, меря, мурома. Ці фінські землі в доріччі горішньої Волги від дуже ранніх часів колонізували новгородські словіни з північного заходу і кривичі із заходу, надаючи слов’янського характеру новим князівствам Ростовському та Муромському. З півдня посувалися хвилі колонізації в’ятичів.

Культура фінських племен, пише Третяков, основно різнилася від культури слов’янських племен. Таким чином слов’янська колонізація створювала справді нову етнічну масу. „Ця колонізація, — пише М. Грушевський, — була початком формування наймолодшого, але найчисленнішого великоруського народу. Він витворився на фінському ґрунті сією новгородсько-кривицькою та кривицько-в’ятицькою колонізацією; асимілюючи фінську людність і модифікуючись під її впливом, ця колонізація, одначе, заховала в нім вповні слов’янський тип. Тут в лісистій полосі, в доріччі широко розгалужених допливів Волги, творився новий світ зовсім незалежно від української Руси-України. Тут творився народ, призвичаєний до твердого життя північної лісистої смуги, при чім Волга вказувала йому шлях розвою в напрямі сусідньої Азії”.

Отже, чим для Украіни-Руси була степова смуга та Дніпро з Чорним морем, тим для російського народу стала Волга з лісовою смугою та шляхом у безмежні простори Ази.

Різноетнічна імперія, створена завоюваннями Олега, далеко не була одноцілою під політичним і культурним оглядом. Духова культура ільменських слов’ян, , білоруських племен, а також сусідніх фінських племен, чисто фінських чи слов’янізованих, предків нинішнього російського народу, постала в інших географічних умовинах і була відмінна від культури Київської Руси-України. Інша була мітологія, інша економіка, інший світогляд. На півдні, на території нинішнього українського народу, батько родини — на грецький лад — був посередником поміж Дажбогом і невідомими силами природи. Дажбогові і тим силам природи він сам із своєю родиною приносив жертви під священними деревами на лоні природи. У північних слов’ян існував зорганізований стан жерців-волхвів, що керували релігійним життям їх і слов’янізованих фінів. Волхви завзято боронили своє становище шроти інвазії християнства та ліберальних, оптимістичних поглядів на життя, що напливали з Київської Руси.

Коли з київського центру почало ширитися на північних обширах християнство, волхви ставали організаторами опору проти нової релігії. У більших містах, як у Новгороді, Ростові та Муромі, волхви викликали проти-християнські заколоти ще навіть в другій половині XI століття. На цю різницю в релігійних віруваннях населення Київської Руси-України та північних просторів, залюднених предками сучасних білоруського та російського народів, звертає увагу історик Ю. Вернадський.

Опанування варягами Києва та полянської землі ще не забезпечувало їм влади над усіми племенами, етнічно близькими з полянами, не кажучи вже про північні племена. Насамперед варязької влади не хотіли признати уличі та тиверці, що жили в південній та південно-західній Україні. З ними треба було вести війну. Раз-у-раз бунтувалися сусідні деревляни, і аж княгиня Ольга остаточно привела їх під керму київських князів. Все ж таки на початку X стол., себто під кінець володіння Олега, в залежності від Києва були вже навіть прикарпатські білі хорвати.