Ваша електронна бібліотека

По історії України та всесвітній історії

Княжа Русь-Україна та виникнення трьох східнослов'янських націй

IV. АНТИ — ПЕРШІ ІСТОРИЧНІ ПРЕДКИ УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ

З назвою ант-антос зустрівіся вперше А. Поґодін у грецькому написі в Пантикапеї з III стол., за босфорського царя Тайрана, а потім у кількох латинських написах на території нинішньої Угорщини. Одначе, докладні відомості про антів маємо лише з VI стол., від двох авторів, ґота Йордана, що жив у візантійській державі, та візантійського автора Прокопія Кесарійського. За інформаціями цих двох авторів, анти займали територію від Озівського моря та вододілу Дінця й Дніпра — на сході, по обох сторонах Дніпра аж до Карпати і верхів’я Дністра — на заході. Ці інформації підтверджують археологічні знахідки Хвойки, що належать до т. зв. Черняхівської культури.

Йордан пише, що анти на заході межують із склявінами, своїми воєннними союзниками, а склявіни живуть на захід від антів, від міста Новієтуна і озера Муризанського, по верхів’я Дністра на сході та до Виелу на півночі. Невідомо, де знаходились це місто Новієтуна та озеро Муризанське, мабуть, десь на Словаччині, ближче до римської границі. Виходило б, що склявіни це історичні білі хорвати та закарпатські словаки. Археологічні знахідки з того часу, виявлені на землі склявінів, належать до так званої Пшеворської культури, що властива території південної Польщі, і сягають на схід по верхів’я Дністра та Бугу. Культура склявінів була рільничо-скотарська, як і антів, тільки дещо нижча.

Не згадується у Иордана та у Прокопія північної межі поселення антів, одначе їх суто рільнича культура, доведена археологічними знахідками, виразно говорить, що та межа не могла переходити поза смугу лісостепу, на якій ще могла розвиватися рільнича цивілізація. Таким чином поселення антів обмежувалися з півночі нинішньою етнографічною територією українського народу. Інакше кажучи, анти не жили в смузі суцільного лісу Східної Європи, себто не жили на нинішній території ані російського, ані білоруського народів.

Анти — це були перші історичні предки українського, і тільки українського, народу. Анти — це далекі нащадки наддніпрянських трипільців і недалекі предки історичних русинів, нинішніх українців. Такої самої думки російський совєтський археолог Третяков, який пише: „Безсумнівним є тільки те, що політичні союзи антів і склявінів, зв’язані із долею Причорномор’я та Балканського півострова, не могли об’єднати у своїх межах усіх слов’янських племен. Північні слов’янські племена, заселюючи верхів’я Дніпра та басейну Висли, лишалися поза межами антського та склявінського союзів”. Верхів’я горішнього Дніпра — це основна територія білорусинів і частинно росіян.

У поселеннях антів ми бачимо вже не тільки територію, але також уже й доволі чітко позначені межі українського етнічного масиву: на півночі — з майбутніми росіянами та білорусинами, на заході — з історичними предками поляків у верхів’ях Дністра та в доріччі Бугу; на сході ці межі йшли доріччям Дінця, на півдні — Чорним морем та обома узбіччями середніх Карпат. Етнічні межі антів VI стол. вже такі самі, як межі тих слов’янських племен, що увійшли в склад Київської Руси в етнічному розумінні. На думку Третякова, в той час, себто в періоді від IV до VII століть, етнічна мапа Східної Європи була вже устабілізована.

Майже такі самі думки висловлює російський совєтський археолог Б. Рибаков, один із кращих знавців давнього періоду Київської Руси. „Матеріальні пам’ятки, — пише він, — свідчать, що культура, створена в VI стол. антськими слов’янами, стала за основу для Київської держави, для багатої та строкатої культури Київської Руси. .. Багато проявів київського життя Х-ХІ століть входять своїм корінням в антську епоху: рільництво, скотарство, рабство, спалювання рабинь на могилі князя, збірки скарбів і т. д. Київські князі X стол. говорили тією самою мовою, що й анти VI стол., вірили в того самого Перуна, плавали на тих самих „моноксилах” і тими самими антськими водними шляхами”.

Тому, що поселення антів не переходили поза лісостепову смугу Східної Європи, себто поза північну етнічну межу українського народу, всі українські історики та археологи, як також неукраїнські (Нідерле), з поважною частиною російських учених, як Спіцин, Греков та інші, ідентифікують антів з безпосередніми предками Руси, русичами-українцями. Греков виразно стверджує, що територією антської культури є смуга українського чорнозему і переходова смуга лісостепу, себто основна етнічна територія українського народу.

Не була тереном антської культури північна смуга суцільного лісу. Ось що пінне про це Б. Греков: „Шосте і сьоме століття — це час виявлення власної, оригінальної східнослов'янської, інакше антської або руської культури. Від того часу східні слов’яни в писаних джерелах звуться антами, а один із сирійських письменників, Захарія, називає їх „рос”. Дуже правдоподібно, що один із правих допливів Дніпра, який має назву Рось, зв’язаний з назвою народу „рось”. На такі здогади наводять і археологічні факти, а саме тут, в околиці чорнозему, в смузі переходу лісу в степи, були сприятливі умовини для скорішого росту культури, як у північній лісовій смузі”.

Наукові докази повної ідентичности антів з київськими русинами — тільки з русинами і ні з ким більше — такі переконливі, що годі антів-Русь розтягнути й на інші слов’янські племена, бо на це немає ніяких писемних або археологічних даних. Все ж таки деякі російські дослідники Київської Руси конче хочуть бачити ще й інших будівничих цього середньовічного державного та культурного твору.

Ось приклад таких суперечливих висновків. Третяков погоджується з Трековим, що поселення антів покривалися з територією Київської Руси, очевидно з-перед 882 року, себто перед створенням Київсько-Руської імперії. Він також погоджується з Трековим, що назва дніпрового допливу Рось на Україні у сирійського письменника Захарії поширилася на державу Київської Руси над середущим Дніпром, одначе, рівночасно пише: „Правобережні племена над середущим Дніпром, в дійсності анти, стали активною і діючою силою, що створила Стару Русь, силою найважливішою, але далеко не единою,бо Русь, її економіка, культура, політика, творилась зусиллями всіх східньослов’янських племен, південно-західних, південно-східніх і північних”.

В іншому місці тієї самої праці Третяков пише, що „Землі верхніє” (назва з „Повісти временних літ”), себто земля Смоленська, Новгородська і область Ростовсько-Суздальська, Руссю, як відомо, не називались”.

Ледве чи можна доказати, що перед постанням Київсько-Руської імперії, себто перед 882-им роком, північні „Землі верхніє” суцільного лісу, культурно й економічно відсталі, на яких згодом, уже після постання імперії, стали формуватися народи російський та білоруський, мали щось спільне з рільниками-антами та київськими русинами, що ці народи були співтворцями економіки, культури й політики Київської Руси, себто держави над середущим Дніпром.

Так само російський совєтський історик М. Тіхоміров признає, що „в працях совєтських істориків запанувало переконання про Рос-Росів, Русь, як про давній елемент етнічного життя північного Причорномор’я”, одначе після такого ствердження він розтягає поняття Руси, створеної виключно на антському підложжі, як твір усіх трьох східньослов’янських народів з росіянами включно, яких ще тоді на світі не було і предки яких, фінські племена, ще не були та й не могли бути слов’янізовані, бо поміж територією антів і суцільним північним лісом відсутні були будь-які зв’язки, а різниця культур була величезна.

Також старші російські історики і славісти, як Поґодін і Шахматов, признавали, що анти — це передусім предки населення нинішньої України, одначе їх слід чомусь уважати за предків усіх східніх слов’ян. Чому? — На це немає доказів.

Анти — це предки виключно українського народу, а їх поселення покриваються виключно з Київською Руссю, з нинішньою Україною в етнічному розумінні. Інша справа етнічний характер Київсько-Руської імперії, яка від другої половини II стол. називається „Руською землею”, себто державою Руси, про що буде мова далі.

Відносно висока культура антів та їх переємника, населення Київської Руси, була найвищою в цій частині Європи внаслідок геополітичного положення: близько Чорного моря, злученого з Середземним морем, у східній частині якого виростали культури єгипетська, месапотамська, фінікійська, жидівська та грецька.

Впродовж останнього тисячоліття перед Христом Україна була тереном не тільки наїздів, але також співжиття з племенами, що приходили з Іранської височини, колиски відомої релігії Зороастра — релігії постійної боротьби добра і зла. Такі поняття про вагу морального чинника в житті людини всякали в життя одиниць і племен. На півдні етнічний субстрат українського народу межував безпосередно з грецькими колоніями, що приносили з клясичної Греції замилування до філософування над проблемами людського життя, замилування до краси і погідного, радісного життя.

Всі ці перехресні впливи культур середземноморських, іранської та інших викарбували в духовому й матеріяльному житті суто рільничого населення України — трипільців, антів, русинів — певні позитивні та неґативні риси, що залишилися й донині в українському народі.

Впродовж трьох тисяч років життя основного українського етнічного субстрату проходило на тлі рільничої економіки та рільничої духовости. Українець в засаді має психіку рільника, чи він більше чи менше освічений. Ідеал українця — це господар — власник дару Божого, індивідуального господарства, стогів збіжжя та худоби, яка для нього щодо вартости перша по його стислій чи поширеній родині, челяді.

Українець, не здеморалізований новочасною цивілізацією капіталістичної чи комуністичної систем, відзначається глибокою моральністю та почуттям справедливости і правовости. При цьому почуттясправедливости спирається у нього на милосерді та доброті. Це яскраво відбилося в правній системі „Руської Правди”, першу коротку редакцію якої списав князь Ярослав Мудрий. Одначе, це є не його твір, це — скодифіковання прастарого звичаєвого права, що формувалося від часу трипільців до русинів.

В українській правній системі ніколи не було кари смерти, а найвищою карою за злочини були „поток і розграбленіє”, себто прогнання з краю із конфіскацією маєтку. В староукраїнській системі існує якесь дивно гуманне протегування чужинців, сиріт, вдів і взагалі жінки. Життя українця у часи перед- і похристиянські повне обрядовости та урочистости, немов на взір грецьких панатенеїв. Українець має вироблене почуття любови до образового мистецтва, музики та співу. Проте, українець одночасно крайній індивідуаліст. Він — прихильник демократії, де все вирішується волею загалу по широких дискусіях, в яких, одначе, важко прийти до спільного рішення, а ще важче до його виконання внаслідок вибуялого індивідуалізму українця. Цю прикмету підглянули вже візантійські автори. Вони стверджують у старих антів демократичний спосіб вирішування всіх справ, їх войовничість і одночасно їх незгідливість поміж собою, що було їх слабістю.

Немає сумніву, що індивідуалізм та м’якість староукраїнської вдачі — це дві прикмети, що заважили на розпаді Київської Руси після такого динамічного вибуху культури за часів Ярослава Мудрого. Совєтські історики пояснюють розклад імперії звичайним тоді февдальним роздробленням, хоч це сумнівний факт, чи в Київській Русі взагалі існувала февдальна система типу Західньої Європи.

До країни наддніпрянських антів-русичів, що лежала на перехресті різних цивілізацій, вже в половині першого тисячоліття по Христі і навіть скорше просякало з візантійської держави, а на західні землі таки прямо з римської держави, християнство. Прокопій Кесарійський у своєму творі „Про Готську війну” (III,14) пише, що релігія антів була синтезою монотеїзму та культу сил природи. „Вони вірують, — пише Прокопій, — що є тільки один Бог, творець блискавок, володар всього, і йому приносять в жертву биків та виконують інші священні обряди .. . Вони почитають ріки й німфи і всяких демонів”. Творець-Бог, вірили анти, дає людині всякі дари, тому він Даждь-Бог. Він дає передусім плоди землі. Недарма всі діти тої багатої руської землі у „Слові о полку Ігоревім” звуться Даждьбожими внуками.

Анти VI століття — це перший дебют предків русинів-українців на європейській історичній арені. На політичну арену Східної Європи вивели їх візантійські письменники тоді, коли стали вони докучливими сусідами візантійсько-римської держави. Анти саме тоді з родового устрою переходили до устрою територіальних громад, все ще з задружим ладом спільного родового господарства.

Під час гунської навали анти зуміли нав’язати з гунами співжиття, і вони, оминувши територію антів, перейшли в Угорський низ. Серед гунів анти навіть були носіями вищої цивілізації. Проте, не пощастило антам з аварами, які по ослабленні гунів десь у половині VI стол. теж вступили на територію антів, прямуючи з постійною ціллю тюркських племен в Угорський низ. Тоді анти над середущим Дніпром, з околиць Києва, не - охоплювали в своєму державному союзі антів із нинішніх західних українських земель, Галичини та Волині. Ці західні анти, у „Повісті временних літ” називані дулібами, мали свій власний Волинський Союз, столицею якого, на думку Я. Пастернака, було місто Пліснеськ (пізніше Пліснесько) коло Підгорець, недалеко Золочева. Авари, звані в „Повісті временних літ” обрами, увійшовши в затяжний конфлікт з дулібами, дико знущалися над ними, запрягали їхніх жінок до возів та плугів. Далекий відгомін про варварство обрів дійшов до наших часів у волинському фолкльорі.