Ваша електронна бібліотека

По історії України та всесвітній історії

Княжа Русь-Україна та виникнення трьох східнослов'янських націй

II. КИЇВСЬКА РУСЬ-УКРАЇНА І СХІДНЬОЕВРОПЕЙСЬКИЙ ПРОСТІР

Ніхто з істориків Східної Європи не бере під сумнів факту, що три східньослов’янські нації: українці, росіяни та білорусини є продуктом імперії Київської Руси, тобто могутнього бастіону середньовічної східньоевропейської культури, що перетривав упродовж чотирьох соток років. Проте, існує розбіжність поміж істориками українськими, білоруськими та частиною російських, з одного боку, і більшістю російських істориків, з другого, в питанні: котра з нинішніх трьох східньоевропейських націй була творцем тієї імперії, яка була роля кожної із згаданих Трьох націй у будові того середньовічного оборонного щита для цілої Європи; далі — в якім порядку на терені Київської імперії формувалися нинішні три східньоевропейські нації і, нарешті, хто був творцем, тобто продуцентом культури Київської Руси, а хто консументом-споживачем.

Ніхто не заперечить, що і культурним і політичним ядром тієї імперії була Київська Русь, яка почала формуватися як держава над середущим Дніпром, за три сотні лїт перед постанням імперії, в кінці IX століття, конкретно внаслідок наїзду на Київ у 879-882 pp. варягів з півночі, з Новгороду Великого. Князь Олег, як провідник варязьких сил, опановуючи Київську Русь, уже сформовану державу з відносно високою цивілізацією, прилучував до неї культурно відсталі лісові території північно-східної Європи, яку варяги перед тим тільки частинно опанували зі своєї столиці Новгороду Великого під проводом князя Рюрика.

Культурна різниця поміж існуючою вже державою Київської Руси по обох сторонах середущого Дніпра на території східньоевропейського степу та лісостепу, тобто нинішньої України, і північно-східніми теренами була така велика, що для варягів і її провідника князя Олега не було ніякого сумніву, що Київська Русь мусить стати ядром імперії, її провідною частиною, а Київ — столицею нової імперії. Цю історичну конечність Олег ствердив фразою, записаною під адресою Києва в „Повісті вреіменних літ”: „Се буди мати градом руським”.

Київська Русь у другій половині IX століття була вже державою, що охоплювала територію на схід і захід від середущого Дніпра, консолідуючи-етнічно споріднені племена антської групи слов’ян. Прилучена північна частина імперії була лише подекуди заселена слов’янськими племенами позаантської групи, а здебільша замешкували її східньофінські племена, що жили на цій території від неолітичних часів.

На соціальний, економічний та культурний стан створеної Олегом імперії мали рішальний вплив географічні умовини, а саме кліматигно-рослинні зони та водно-комунікаційні артерій обох територій, північної та південної. Східня Европа поділена на кілька кліматично-рослинних зон, що тягнуться в напрямі майже рівнолежниковім із сходу до заходу. До північних берегів Чорного та Озівського морів прилягає смуга степів, менше врожайних ближче моря і більше врожайних на півночі — це обшири відомого східньоевропейського чорнозему. На північ степової смуги тягнеться вузька переходова смуга лісостепу. Степ і лісостеп, що простягається від доріччя Дінця по Карпати, впродовж сотень літ був основною територією українського народу. На придніпрянських частинах обох цих смуг у половині IX століття була вже сформована одноетнічна держава Київської Руси.

На північ від лісостепу тягнеться так само в рівнолежниковім напрямі широка смуга суцільного східньоевропейського лісу, що на сході переходить у сибірську тайґу. На південній м:ежі цю смугу вкривають Пусті соснові ліси на піскових ґрунтах. Це — північна Волинь та Чернігівщина. Одначе, неширока смуга соснових лісів на півночі переходить у густий ліс з мішаними породами дерев та густим лісовим-підшиттям. „Характеристична риса цього краєвиду, — пише в своїй „Географії України” проф. В. Кубійович, — велика кількість лісових болот, що їх укривають трава ,й зілля або мохи: моріжник(hypnum) або торфник (sphagnum). Торфові болота займають великі площі в лісах, висунутих найдалі на північ; вони нагадують в дечому ліси тайґи і мають багато рослин”.

Так характеризує східньоевропейську смугу лісу, що межує на півдні з етнічною територією українського народу, проф. В. Кубійович. Отже, це були простори, які протягом століть становили непрохідні бар’єри поміж народами та цивілізаціями.

Зона східньоевропейського степу і лісостепу досконало надавалася для розвитку рільництва та скотарства. Це територія українського народу та його предків. Як доказує археологія, принаймні від кінця третього тисячоліття перед Христом жило тут населення рільників та скотарів. Зокрема північна частина степової смуги по обох сторонах Дніпра, зона чорнозему, один з найбільш урожайних теренів на цілім світі, сприяла розвиткові рільництва та скотарства. Тільки одна була тут некорисна обставина для місцевої людности, а саме те, що ці врожайні степи постійно притягали з передньої та центральної Азії племена кочовиків, які шукали доброї трави для своїх стад.

Більше захищеною була смуга лісостепу та терени соснових лісів, що вкривали північну Волинь і північну Чернігівщину. В часи, найгрізніші для населення врожайної степової смуги, тут хоронилася його субстанція, щоб у спокійніші часи масовою колонізацією на південь аж до Чорного моря опанувати знов національну територію.

На північ від степу та лісостепу у Східній Європі, як сказано, простягалась зона лісів. Первісне населення могло жити тут тільки з мисливства та рибальства. Лише з поступом цивілізації вдиралося сюди рільництво на витереблених лісах у формі малих городів. Менша врожайність землі та потреба викорчовувати ліс вимагали більше зусиль, звичайно спільними силами, так само, як і полювання на грубого звіра.

Тоді як на широких степах та теренах лісостепу витворювалась поетична та лагідна вдача населення, життя в понурих лісах, у важкій боротьбі за існування витворювало сувору вдачу життьових реалістів, здібних до солідарної праці.

Як ліси в давні і ще навіть у середньовічні часи були для окремих країв і народів бар’єрами, так ріки у первісній цивілізації були для них водними комунікаційними лучниками. Напрям головних рік вирішував нерідко історію народів, їх політичний зріст, економічний та культурний розвиток. Ріки Східної Європи, на відміну від кліматично-рослинних зон, простягаються в напрямі північ-південь. Такими водними шляхами для Східної Європи були Дністер, Дніпро та Дон, що вливаються до Чорного моря; Волга, яка своїм східнім бігом зближається до меж Азії, а потім, звертаючи на південь, вливається до Каспійського моря; і, нарешті, Німан та Західня Двина, що, зв’язуючи території поміж доріччями Дніпра та Волги, впадають до Балтійського моря.

Дністер, Дніпро та Дон сполучали свої доріччя, смуги степу та лісостепу, з краями найстаріших цивілізацій — Месопотамією, Єгиптом, Фінікією та Грецією. Волга зі своїми широко-розгалуженими в горішнім та середнім бігу допливами лучила свої доріччя з середущою Азією та краями арабської культури передньої Азії. Ніле а н та Західня Двина в’язали свої доріччя з краями з-над Балтійського моря. Згадані три рігкові системи мали рішальний вплив на характер, культуру та національні аспірації українців, росіян і білорусинів. Недарма головні ріки — Дніпро, Волга та Двина — відіграють якусь містичну ролю в історичному житті цих народів.

Тому, що Чорне море лучиться з Середземним морем, над яким лежали краї найстаріших цивілізацій, головний доплив Чорного моря, Дніпро, вже від передісторичних часів був найважливішою комунікаційною маґістралею, що зв’язувала північно-східню Европу з південною. У ранніх історичних часах застаємо той водний шлях, розбудований аж до північної Балтики через річку Ловать, озеро Ільмень та ріки Волхов і Неву. В цій північній ріко-озерній системі над Ільменським озером постав Новгород Великий, північна кінцева стація Дніпрового водного шляху на світанку історії, називаного „Путь із варяг в греки”, тобто зі Скандинавії до Візантії.

На сході Європи існував ще другий могутній водний шлях Волгою, що в’язав величезне її доріччя з Близьким Сходом через Каспійське море. У доріччі горішньої Волги витворилось ядро Суздальсько-Московської держави, колиски російського народу. Одначе, в часі створення імперії Київської Руси, тобто в другій половині IX стол., середущий біг Волги був опанований камськими болгарами, долішній біг спершу хозарами, а впродовж X—XIII століть кочовиками. Таким чином цей водний шлях для мешканців доріччя горішньої Волги на довгі часи був замкнений, і вони не могли кориетати безпосередньо з благодатей високої арабської цивілізації.

Як видно, вже самі кліматично-рослинні смуги та водні шляхи Східної Європи, тобто географічні обставини, визначали простори консолідації трьох східньослов’янських народів, найскорше українців, а потім росіян та білорусинів.