Ваша електронна бібліотека

Про історію України та всесвітню історію

Княжа Русь-Україна та виникнення трьох східнослов'янських націй

XVI. КІНЦЕВІ ТЕЗИ

Підсумовуючи наші досліди над питанням „КНЯЖА РУСЬ-УКРАЇНА ТА ВИНИКНЕННЯ ТРЬОХ СХІДНЬОСЛОВ’ЯНСЬКИХ НАЦІЙ”, приходимо до таких висновків:

1) Три східнослов’янські народи, згодом нації — українська, російська та білоруська — кожна окремо формувалися з етнічного субстрату тієї людности, що жила на нинішніх територіях цих трьох націй принаймні від епохи неоліту. Археологія доказує, що рідко на яких просторах світу впродовж тисяч років була така стабільність населення.

2) В самостійному формуванні кожної з трьох східнослов’янських націй брали участь три чинники: а) географічна будова східноєвропейського простору; б) зв’язки населення поодиноких частин того простору з їх сусідами; в) відмінність їх етнічних субстратів від передісторичних часів.

3) Найважливішим чинником у самостійному формуванні духового та матеріального життя українців, росіян та білорусинів був поділ східноєвропейського простору на рівнолежникові смуги в напрямі від Чорного моря на північ: на смугу степу, лісостепу, суцільного лісу та підбігунової тундри. Густі ліси північньо-східної Європи в старих та середньовічних часах становили бар’єр поміж народами та цивілізаціями.

4) Важливим чинником, що грав ролю у формуванні трьох східнослов’янських націй, була також східньоевропейська система рік, зокрема Дніпра, Волги, Дністра, Дону та балтійських рік Двини і Німану. Як густі ліси були бар’єром, так ріки, як всюди в часах примітивних цивілізацій, були єдиним лучником, який звертав розвиток народів у напрямі бігу головних водних магістраль: населення середущого та долішнього Дніпра — в напрямі Чорного моря, населення сточищ Волги — в напрямі середущої Азії та Каспійського моря, населення сточищ Двини та Німану — в напрямі Балтійського моря.

5) Найраніше з-поміж трьох східнослов’янських народів почав формуватися народ русинів-українців на просторі степової та лісостепової смуги на північ від Чорного моря, по обох сторонах середущого та долішнього Дніпра. Прапредками етнічного субстрату, з якого сформувався український народ, було населення трипільської культури, що жило на середущому Подніпров’ї від часів неоліту і створило тут рільничо-скотарську цивілізацію вже на переломі III та II тисячоліть перед Христом. Трипільці були стабільним населенням середущого Подніпров’я доісторичних часів. Вони тільки доповнювалися етнічними елементами іранських народів, що в першому тисячолітті перед Христом постійно напливали, мішаючись із місцевим населенням і менше чи більше впливаючи на його духову та матеріальну культуру. Іранські племена кімерійців, скитів, сарматів, аланів та інших, опановуючи тимчасово цю територію, надавали назви та зовнішнього характеру середущому Подніпров’ю, щоб згодом розплистися серед старої етнічної маси.

6) Корисний вплив на позем матеріальної та духової культури населення середущого Придніпров’я мали його зв’язки з народами високої цивілізації країн над Чорним та Середземним морем. Найбільш маркантний вплив на культуру предків українців у ранньоісторичних часах мали греки через свої чорноморські колонії.

7) У часах, коли на історичній арені з’явилися слов’яни, себто в часах Христа, мешканці середущого Придніпров’я (принаймні на захід від Дніпра) становили східне крило слов’янського світу. В часі переселення слов’ян на південь та північний схід, у перших століттях по Христі, населення Придніпров’я уживало вже слов’янської мови. В кожному разі сталося це перед приходом гунів, в останніх десятиліттях IV століття.

8) Як одноетнічний слов’янізований масив виступають предки українців уперше на історичній арені в VI стол. під назвою антів, розселених майже на тих самих просторах чорноморського степу та лісостепу, що їх нині займає український народ. Духова та матеріальна культура антів мала, з одного боку, прикмети старого трипільського населення, а з другого — прикмети історичних русинів-українців.

9) Від римських часів починають у Придніпров’ї, зокрема в околиці Києва, управляти ремесла, а скоро після того й промисл гончарський, металевий та ювелірський, вироби якого вивозилися Дніпром на північ та на захід. В тому самому часі розпадається старий родовий устрій, а його місце заступає племінно-територіяльний. Тоді князь полян Кий, збудувавши укріплення проти степовиків, заснував Київ (коло 560 р.) і дав початок першому державному організмові українського народу під володінням своєї династії.

10) Упродовж VII та VIII століть творяться інші державні організми на землях антів, як Озівська або Тьмутороканська Русь на південному сході та Дулібський Союз на західних антських землях. Місцевих держав могло бути більше, як, наприклад, держави підкарпатських білих хорватів, надчорноморських тиверців та уличів.

11) Наприкінці VIII стол. з’являється вперше назва Русь (мабуть, аланського походження) у відношенні до Тьмутороканської Руси; скоро ця назва прив’язується до Київської або Полянської Руси. Не виключене, що й перші варязькі загони, що вже від VIII стол. прибували на антські землі, мали назву „руотсі” - руси.

12) У першій половині IX стол. державний організм із столицею в Києві — Київська Русь, об’єднував уже все лівобережжя степової та лісостепової смуги, тобто Чернігівщину та Переяславщину. Ядро цього державного організму, земля полян, простягалось також на західню частину середущого Придніпров’я. Тоді над Київською Руссю поширив свій протекторат Хозарський Каганат, скинений князямиАскольдом та Диром, першими християнськими князями Київської Руси. Аскольд та Дир були усунені від володіння ватагами варягів, що з півночі, з Новгороду Великого, під проводом Олега наїхали на Київ і заволоділи Київською Руссю в роках між 879 і 882.

13) Дещо пізніше починає формуватися етнічний масив сучасного білоруського народу в західній частині смуги суцільного лісу, в доріччі горішнього та середущого бігу Двини і Німану, як також в доріччі горішнього Дніпра. Етнічним субстратом цього народу стало населення індоєвропейського походження, що жило тут від часів неоліту, прапредки нинішніх литовців та латишів. Вони вели мисливсько-рибальське життя, а згодом займалися також у малих розмірах рільництвом. Під час переселення слов’ян (мабуть, у V стол.) пересунулася на ці простори частина західних надбалтійських слов’ян, які послов’янщили первісне населення. Культура цих слов’ян була нижчою від культури антських слов’ян степової та лісостепової смуги. Дещо пізніше (може в VII-VIII стол.) і тут занепадає родовий устрій, а заступає його племінно-територіяльний вже з історичними племенами — кривичів у горішньому доріччі Дніпра та Двини, дреговичів — у горішньому доріччі Німану та північних сточищ Прип'яті, радимичів — у доріччі Сожі. Перші державні центри на нинішніх територіях білоруського народу постали в Полоцьку і Смоленську. Кривичі вже в ранніх часах колонізували сточища горішньої Волги, землі нинішніх росіян на сході та землі словін на півночі. Полоцьк уже тоді нав’язував зв’язки з народами Прибалтики.

14) В той самий час, коли слов’яни пересунулися із заходу на простори нинішнього білоруського народу, інша частина слов’ян посунулася ще далі на північ, в околиці над озером Ільмень, де, по упадку родової системи, заснувала свій державний осередок Новгород Великий. На південь від цього міста на межах словінсько-кривицької колонізації постав другий державний центр, Псков. Мавши легкий доступ до Балтійського моря, ільменські слов’яни нав’язали, мабуть уже наприкінці VIII стол., зв’язки з прибалтійськими народами, також із шведськими варягами, які в першій половині IX стол. під проводом Рюрика опанували не тільки землі словін, але й поширили своє панування над сусідніми білоруськими територіями на півдні. В другій половині IX стол. вони почали завойовувати обшири суцільного лісу обабіч горішнього Дніпра. Ільменські або новгородські слов’яни стали основою для окремого народу — „народу Великого Новгороду”. Року 1478-го завоювало його Велике Московське князівство і з часом асимілювало з московським народом.

15) З нинішніх трьох східнослов’янських народів хронологічно останнім став формуватися російський народ, називаний в українській мові також московським. Етнічним субстратом нинішніх росіян стало фінське населення, що досить рано прибуло в доріччя горішньої Волги та сітки її допливів із середущої Азії. Воно жило у східній частині смуги суцільного лісу вже від неолітичних часів, займаючись мисливством і ведучи примітивне життя довгі століття тоді, коли в степовій та лісостеповій смузі півдня процвітала відносно висока цивілізація. Після переселення слов’ян сточища горішньої Волги та її густих допливів колонізували з північного заходу словіни, із заходу кривичі, з півдня сіверяни та в’ятичі, які, як єдине слов’янське плем’я, в цілості увійшли в етнічний масив російського народу.

На тих слов’янами колонізованих та поволі слов’янщених просторах первісного фінського населення десь на переломі VIII та IX стол. сформувалися вже територіально-державні центри — князівства Ростова та Мурому. В половині IX стол. опинилися вони під владою новгородських варягів.

16) Переломовими подіями в історії формування трьох сучасних східнослов’янських народів був наїзд варягів на Київ (879 p.), опанування ними Київської Руси, перенесення Олегом столиці з Новгороду до Києва і прилучення до Київської Руси широких просторів північної смуги суцільного лісу, тобто територій нинішніх народів білоруського та російського, як також Великого Новгороду, всіх в стані самостійної формації.

17) Наїзд на Київ варягів під проводом Олега мав для наступних століть два важливі наслідки: а) прискорив об’єднання давніх антських племен, етнічного субстрату українського народу, в одній державі; б) через прилучення до Київської Руси північних лісових просторів з населенням етнічно чужим Олег створив з одноетнічної держави Київської Руси різноетнічний державний твір — імперію з домінуючим становищем Київської Руси.

Домінуюче становище Київської Руси проявилося в структурі держави. Вона складалася вже з Київської Руси-України та з прилучених територій поза Руссю, залежних від Київської Руси і зобов’язаних платити їй данину. Так Київсько-Руську імперію характеризував візантійський імператор-письменник Константин Порфірородний в пол. X століття.

18) Правління варязької династії у Києві в першу чергу потягло за собою приєднання до домінуючої Київської Руси однорідних (антських) племен, частинно в мирний спосіб, частинно через завоювання. Таким чином уже наприкінці IX стол. мало не всі етнічно українські племена були влучені до Київської Руси й почали зватися Руссю, або Руською Землею. Спільне життя одноетнічних племен в Київській Русі, що відігравала до того ж ролю господаря імперії, витворювало почуття духової спільности населення, званого русичами або русинами. Християнізація і скорий ріст національної культури за Володимира Великого та Ярослава Мудрого покінчили тисячолітній процес формування цього народу. Отже, в половині XI стол. руський, або український, народ був уже сформований.

19) 3 утворенням єдиного державного простору від Фінської затоки по Чорне море відкрилися для того простору нові ринки торгівлі з Візантійською імперією, з Балканами та з арабськими країнами високої цивілізації, з одного боку, і з краями надбалтійськими — з другого. Рушійним нервом цієї торгівлі став давно відомий, але тепер упорядкований та стережений державною владою Дніпровий водний шлях „із варяг у греки”. Йшов він від чорноморського узбережжя рікою Дніпром аж до межиріччя між горішньою Волгою, Двиною та мережею північних річково-озерних шляхів до Балтійського моря. На межиріччі біля Смоленська був збудований перевіз товарів „волоком”, так само як на півдні, щоб оминути дніпрові пороги. Північною станицею того шляху був Новгород Великий, Смоленськ став осередком території горішніх „волоків”, Київ — централею „путі із варяг у греки”. Таким чином імперія КиївськоїРуси стала єдиним економічним басейном.

20) Великі прибутки київської влади уможливили величезний зріст культури Київської Руси та самого Києва. Економічна користь з приналежности до Руської держави-імперії гамувала антагонізми північних неруських земель до Києва, одначе їх зовсім не усувала. Вони проявилися з усією силою, коли тверда рука Києва ослабла, а одноціла економічна структура держави в половині XII стол. завалилась.

21) Чинниками, що споювали в одну цілість різноетнічну Руську державу, були: а) сильна центральна влада київських князів, сперта на військову силу варягів; б) економічні користі всіх частин держави з одноцілої економічної системи імперії, яка спиралась на „путь із варяг у греки”; в) після охрещення Руси християнська віра та єдина Церква під владою київських самостійних архиєпископів, власне митрополитів; в) зростання культури, що спільно з християнством асимілювала різноетнічні елементи півночі, витворюючи державний патріотизм на всіх просторах держави.

22) Після смерти Ярослава Мудрого цілість імперії захиталась, а в половині XII стол. взагалі перестала існувати внаслідок: а) ослаблення центральної влади великих київських князів по засимілюванні варягів та з браку чужої збройної сили; б) поділу Руської держави на уділи згідно з постановою Статуту Старшинства, встановленого Ярославом Мудрим; в) порушення одноцілої економічної структури держави та її розпаду на окремі економічні регіони після перервання Дніпрового шляху половцями; г) пожвавлення відосередніх сил, спертих на етнічній та духовій відмінності населення північних територій, прилучених до Київської Руси; ґ) нерозв’язання справи постійних наїздів на Русь кочовиків із сходу.

23) Асиміляційні сили християнства та культури Київської Руси-України на північній території почали діяти вже від часів Володимира Великого, одначе християнство знаходило несприятливий ґрунт на північних землях ще до кінця XI стол. Поділ імперії на Київську Русь, або Руську Землю, та на території, прилучені до Київської Руси, поволі уступає після смерті Ярослава Мудрого, коли численні Рюриковичі дістають свої уділи також поза Руссю. Тоді назву Руська Земля, стосовану давніше виключно до Київської Руси,починають прикладати вже до цілої держави, щоб тим викликати патріотизм та заінтересування державною цілістю населення всіх земель. Натомість сама назва Русь лишається як етнічна назва поантських українських слов’ян, себто стосується виключно до Руси-України.

24) Поняття „земля” в правничих творах тих часів та в літописах рівнозначне з поняттям держави. Землями називаються не тільки поодинокі уділи держави-імперії, але також чужі краї (Грецька земля, Лядська земля, Угорська земля і т. д.).

25) Найскоріше проявилися відосередні сили в білоруському Полоцьку, ще за часів Володимира Великого. Антагонізм Полоцька до Києва лежав у тому, що різноетнічна Полоцька земля не була так живо заінтересована в користях з економічної системи Руської держави. Полоцьк лежав осторонь „пути із варяг у греки” й тому економічно був більше заінтересований в балтійській торгівлі Двиною. Нехіть Полоцька до Києва проявилася поставою місцевої варязької династії Рогволода вже за часів Володимира Великого ,а по її винищенні нас лід никами тої династії по жіночій лінії. Полоцьк вже в XI стол. вважався майже самостійним князівством. Одноетнічний з ним Смоленськ наблизився до політичної протикиївської лінії аж в другій половині XII стол. після заломання економічної системи, що спиралася на Дніпровий водний шлях. Об’єднання білоруських земель відбулося щойно в Литовській державі, до якої всі ті землі були влучені від початку XIV стол.

26) Новгород Великий постійно ривалізував з Києвом, і тому ніколи не прикладав до себе назви Руська земля. Серед тої ривалізації в Новгороді найскорше постав осібний культурний центр; тут здвигнено також катедру св. Софії. В другій половині XII стол., по заломанні економічної структури Київської держави, Новгород Великий усамостійнився не тільки економічно, але також політично, почав розбудовувати свою державу вздовж північної смуги суцільного лісу аж по Урал. Хоч формально визнавав він владу Києва, але на ділі перетворився в купецьку аристократичну республіку на взір міст Ганзи, до якої влучився.

27) Етнічгіою базою російського народу були фінські племена вповні або тільки частинно послов’янщені, тому найбільше чужі Русі. Вони, як стверджує археологія, жили від непам’ятних часів з мисливства та рибальства. Гострий клімат та важкі обставини життя витворили з них реалістів, здібних працювати колективно. Існуючі тут в пол. IX стол. князівства ростовське та муромське, як теж земля в’ятичів, були прилучені до Київської Руси збройно, тому їх населення бунтувалось проти залежности від Києва та проти християнізації.

28) Удільні князі з Руси, які діставали ці області, як новозорганізовану Суздальську землю, рядили серед неслов’янського та послов’янщеного населення автократично при допомозі свого дружинного та адміністраційного апарату, не потребуючи рахуватись, як на Русі, із старійшинами родів чи з боярством, якого тут спершу не було. Абсолютна влада князя характеризувала княжий устрій на Суздальщині від самого початку.

29) Рішальний вплив на сепаратистичне відношення Суздальщини до Києва мала політика внуків Володимира Мономаха, синів Юрія Долгорукого, Андрія Боголюбського та Всеволода, прозваного БольшоеҐнєздо. Вона спиралась на таких принципах: а) всіми силами підривати силу та значення Києва, а натомість вивищувати власне князівство із столицею в Суздалі, потім у Володимирі над Клязьмою;зберігати приязні союзні стосунки з половцями та їх напускати на Русь; найбільше болючим наслідком того союзу було перервання половцями Дніпрового шляху та завалення одноцілої економічної системи політично розкладеної вже Руської держави; б) вдержувати приязні відносини з візантійським цісарем проти київських князів; в) підтримувати візантійського патріарха, що противився настановляти митрополитами русинів-українців; г) розбудовувати власну економічну область по лінії Волга-Новгород Великий.

30) Внаслідок такої політики Юрієвичів упродовж другої половини XII стол. в доріччі горішньої Волги постала нова суздальсько-володимирська державна одиниця, політично, економічно та духово так далеко відчужена від Київської Руси, що її важко було вважати за частину Руської землі. На переломі XII та XIII стол. витворився там новий суздальсько-володимирський народ, ядро московського або російського народу. Отже, в той період наступив остаточно не тільки політичний, але також духовий розклад Руської держави-імперії, утвореної Олегом Віщим.

31) Довше, ніж політичні впливи Києва на цілу імперію, тривали впливи київської культури, створеної в основному генієм Київської Руси, себто українського народу. Починаючи від половини XI стол., під впливом київської культури та в суперництві з Києвом, творяться осередки місцевих культур, найскорше та найбуйніше в Новгороді Великім; дещо пізніше в Суздалі — Володимирі над Клязьмою,Полоцьку та Смоленську.

32) Київська культура на території многоетнічної Руської держави впродовж 300 років з допомогою київського східного християнства, київської літератури, писаної урядовою церковно-слов’янською мовою, кириличною азбукою, за взорами київського церковного мистецтва, з допомогою правної системи „Руської Правди” та державної адміністрації, полишила на культурі двох інших східнослов’янських народів, росіян та білорусинів, тривалі сліди донині. Ці спільні культурні надбання становлять зміст поняття Східної Слов’янщини.

Вони подібні до спільних культурних надбань народів подібного культурного впливу римської культури на населення провінцій римської імперії, себто так званої романізації.

33) Створена в Совєтському Союзі та апробована Центральним Комітетом Всесоюзної Комуністичної Партії теорія про існування „єдиного прарусского народу” впродовж ІХ-ХІ століть на цілій території Руської держави, як єдина доктрина щодо формації трьох східнослов’янських народів, позбавлена будь-якої наукової підстави.