Ваша електронна бібліотека

По історії України та всесвітній історії

Княжа Русь-Україна та виникнення трьох східнослов'янських націй

XV. СПРАВА „ЄДИНОГО ПРАРУССКОГО НАРОДУ”

У попередніх розділах розглянули ми історію формування трьох східнослов’янських народів, українського, білоруського та російського, на підложжі Київської Руси. Інакше в цій справі становище займає офіціальна історична наука Совєтського Союзу.

Після другої світової війни з’явилося в СССР багато праць російських істориків на тему постання трьох східнослов’янських народів. Совєтські історики та археологи розпочали нові пошуки, провели численні розкопи, які принесли багато матеріалів для вияснення етнічних та культурних справ прапредків росіян, українців та білорусинів. Праці проф. Рибакова посунули на три сотні років назад навіть історію Київської Руси, давши багато доказів, що деякі факти, які вважалися досі за леґенди, були таки історичною дійсністю.

Основні розкопи, переведені на руїнах грецьких чорноморських колоній, незаперечно ствердили живі зв’язки степового населення України, предків українського народу, з грецьким світом. На їх основі доказано, що грецький світ мав далеко більший вплив на прапредків українського народу, ніж досі думали.

Усі ці матеріали, об’єктивно та науково інтерпретовані, переконливо доказують слушність схеми історії Східної Європи Михайла Грушевського про самостійний розвиток та незалежне формування кожного з трьох східньослов’янських народів в такому хронологічному порядку: український, білоруський та російський. Кожен з цих народів мав свій власний історичний струмінь розвитку вже в часах Київсько-Руської імперії, кожен зазнавав різних впливів свого оточення.

Нові відкриття переконливо виявили, що на духовий та матеріальний розвиток українського народу вирішально впливали: природа його землі, впливи передньоазійських іранських народів та грецький античний світ позитивними та неґативними рисами його цивілізації. Такого оточення ніколи не мали і під такими впливами не стояли ніколи прапредки росіян і білорусинів.

На духове та матеріальне формування російського народу впливала природа суцільно-лісової смуги доріччя горішньої Волги, а в пізніших часах — природній вихід його Волгою в широкий світ західньої Азії. Могутнім впливом стало також расове поміщання фінів та слов’ян і, нарешті, двохсотлітнє безпосереднє панування над росіянами татар.

На духовий та матеріяльний характер білорусинів мали вплив природа Прибалтики і ранні зв’язки з її народами, що виявляли свої впливи на білорусинів також у Литовській державі, а пізніше в польсько-литовській федерації.

Всі ці історичні факти, ґрунтовно проаналізовані, бере під увагу історична схема Михайла Грушевського, і тому його схему, як суто раціональну, прийняли були всі українські, білоруські та деякі прогресивні російські історики, доки вони мали свободу наукового дослідження. Історичну схему М. Грушевського впродовж перших 15 років совєтської влади приймали також в СССР. її вповні заступали совєтські історики А. Пресняков, М. Любавський і ще дехто. їх поглядів не заперечував також офіціальний історик партії Михаїл Покровський.

Ці вчені увесь період Київської Руси, як найстарший період історії українського народу, виключали з історії російського народу. Історію росіян вони слушно починали від історії Суздальсько-Володимирського князівства, історії Новгороду Великого та нинішніх етнографічних територій російського народу.

Осудивши в дійсності в 1932-му, формально в 1936-му році історичні погляди Покровського, ЦК комуністичної партії наказав совєтським історикам придумати історично-політичну основу під творення єдиного совєтського народу. Таким чином історична наука була поставлена виразно на послуги державної політики. І так, по другій світовій війні зродилася в СССР теорія єдиного прарусского народу, який нібито існував уже в IX стол., себто з моментом утворення Київсько-Руської імперії, за Олега Віщого (879 p.).

Найбільш радикальним пропаґатором теорії єдиного прарусского народу став ленінградський проф. В. Мавродін, який виклав її в популярній книжці „Формування русскої нації” (Ленінград, 1948), а також в статті „Основні етапи розвитку русского народу”, опублікованій в журналі „Вопросы Истории”.

Проф. В. Мавродін твердить, що з моментом утворення Київсько-Руської імперії, протягом наступних понад двох соток років (IX-XI стол.). існував „єдиний прарусский народ” з єдиною праруссною мовою, культурою, обичаями, національною свідомістю і навіть з єдиним патріотизмом та ідеологією. Ось як про це пише проф. В. Мавродін: „Від Ужгороду і Берладі до Мурому та Ростова твориться єдина духова й матеріяльна культура... В тій єдності ми також бачимо велику спадщину київського періоду”. Далі він заявляє: „Ледве чи можна сумніватися в тому, що в ІХ-Х стол. східне слов’янство склалося в єдиний русский народ... І так, на підставі старих зв’язків і традицій, на підставі етнічної спільности східнього слов’янства в умовинах постаючої старорусскої держави, на підставі спільности мови, обичаїв своїх батьків, законів, ідеології, на підставі спільности матеріальної культури, спільної боротьби за „землю та віру русску” починає появлятися свідомість спільностирусского народу... Так на підставі злиття в єдиний етномасив східнослов’янських племен у ІХ-ХІ стол. постав русский народ, предок русскої, української та білоруської націй”. Цей єдиний „прарусский народ”, внаслідок опанування чужинцями земель Руської Держави розпався на три частини, з яких під монгольськими та польськими впливами витворилося десь у XIV-XV стол. три народи, російський, український та білоруський.

Крім голословних тверджень, Мавродін не дав ніяких доказів на підтримку своєї теорії. Та й не може дати, бо навіть поверховне знання історії київського періоду ІХ-ХІ століть дає сотки фактів, що розтрощують ту теорію в порох.

Археологія і передісторія теренів, які в другій половині IX стол. увійшли в склад Київсько-Руської держави, стверджують понад усякий сумнів, що перед постанням тої держави (879 року) поміж населенням степової та лісостепової смуги і смуги суцільного північноєвропейського лісу не було майже ніяких зв’язків і рівень їх цивілізацій був цілковито відмінний. Відмінні були матеріяльна культура, релігійні вірування, етнічний субстрат.

„Повість временних літ” потверджує археологічні дані, констатуючи, що в другій половині IX стол. племена слов’янські та неслов’янські, з яких витворилися згодом український, російський та білоруський народи, існували цілком окремішно. Київські поляни жили тоді вже цивілізованим життям. Тиверці, що мешкали над Чорним морем, були навіть знайомі з грецькою мовою і вміли будувати міста з каменю, а племена, що мешкали в смузі суцільного лісу, і навіть деякі, що мешкали в смузі лісостепу, як деревляни, дреговичі, радимичі, в’ятичі та навіть сіверяни, жили „скотським образом”.

Племена прилученої Олегом до Київської Руси північної смуги, які мали деякі зв’язки з півднем через Дніпро, були дещо культурніші від інших мешканців суцільного лісу. По створенні Руської держави-імперії ставилися вони до політичної унії з чужими їм поантськими слов’янами виразно опозиційно і на ділі жили майже самостійним політичним життям, як народ Новгороду Великого або білоруського Полоцька, і то перед і по офіціальному охрещенні Руси (990). Навіть близьких від Києва деревлян ще понад шістдесят років по заснуванні Руської держави треба було наново завойовувати під послух Києву, а російські в’ятичі ще через сто років після того не належали до Руської держави, і аж Святослав Ігоревич примусив їх визнавати владу Києва. Відомо, що на північних анексах ,які за словами Константина Порфірородного не були Руссю, але перебували під її владою аж до кінця X стол., приведені під владу Києва північні області добровільно не хотіли платити Києву данини. Тому на землях над горішнім Дніпром та горішньою Волгою, в краях дреговичів, кривичів, в’ятичів та радимичів, треба було кожного року воєнною виправою збирати данину так званим „полюддям”, яке, на думку проф. Владимірського-Буданова, було нічим іншим, як щорічним поновним завоюванням.

Про духову єдність населення Київської держави не приходиться навіть говорити: ще в другій половині XI стол., коли в Києві християнська культура та література процвітали, в Новгороді Великому, на території Ростова та Мурому вибухали повстання з такою силою, що в 70-их роках того століття в самім Новгороді поганська партія на якийсь час опанувала територію і почала винищувати християнство.

Не було ніколи в Київській державі-імперії єдиного патріотизму та єдиної ідеології. Відомо ж, що на Суздальщині вже від половини XII стол. династія Юрієвичів вела упляновану протикиївську політику у спілці з половцями, найбільшими ворогами Руської держави. Саме в той час, коли українські князі, герої виправи на половців, оспіваної в „Слові о полку Ігореві”, гинули за Землю Руську, суздальські князі були союзниками половців.

Так само твердження Мавродіна і ще деяких совєтських дослідників про існування якоїсь спільної прарусскої мови в той час повного плейінного розбиття та культурної відсталості населення поодиноких областей Руської держави від українського півдня ледве чи можна навіть серйозно обговорювати. Зрештою, існування прарусскої мови було вже заперечене такими авторитетними мовознавцями, як Шахматов, А. Пресняков та Ю. Шевельов.

Зовсім окрема справа існування в Руській державі єдиної урядової та літературної мови, церковно-слов’янської, накиданої з київського центру. Однак, ця мова ніколи не була мовою етнічних мас ані українського, ані білоруського, ані російського народів. Це була штучна мова, правдива середньовічна „латина” для Східної Європи та східнього християнства.

На основі тільки наведених фактів можна даказати, що теорія прарусского народу в ІХ-ХІ стол. не має ніякого права на існування.

Не інакше думають про це й деякі російські історики з-поза СССР. Наведемо тільки коротку цитату з праці Петра Струве, який пише: „Примітивним умовинам... ми це тепер знаємо, відповідає племінна та мовна різноманітність людських мас. Тому пошукування племінної єдности та єдиної прамови — це завдання не тільки безплідне при стані нашого історичного знання, але в значній мірі навіть фантастичне в своїй суті... Можемо сказати, що чим примітивніші умовини людського існування, тим більше здиференційоване людство”.

Зрештою, навіть в СССР у 1954 році, себто перед проголошенням ЦК комуністичної партії так званих „Переяславських тез”, які дали офіціальну санкцію теорії Мавродіна, авторитетні совєтські історики, археологи та мовознавці поставилися до неї дуже критично. Над теорією Мавродіна відбулася в 1951 році в Інституті Історії Академії Наук СССР дуже проречиста дискусія.

Мавродін поставив такі тези:

1) Період родового устрою був часом найбільшої мовної, а тим самим етнічної спільности предків слов’ян;

2) Процес розселення слов’ян на широких просторах Східної Європи був сполучений із схрещенням племінних мов східних слов’ян з мовами неслов’янських племен;

3) В VIII-IX століттях у зв’язку з розпадом початкового задружого ладу, що привів до створення Київської держави, племена східних слов’ян склалися в „одну старорусску народність” із спільною для всієї держави мовою.

В користь деяких моментів цієї теорії Мавродіна вже раніше публічно забирав голос сам Сталін, тоді безапеляційно рішальний чинник в СССР. Тож ясним було, що такої теорії потребують в Кремлі і тому згадана вище наукова дискусія в Інституті Історії Академії Наук була, як на совєтські відносини, доволі ризиковна. Всі учасники дискусії заявляли, що доповідь Мавродіна в тій її гостині, де він говорить про київський період, гіпотетична і мало переконлива.

Археолог Б. Рибаков заявив, що, базуючись на даних археології, він не може допустити, що в далеку давнину існувала найтісніша мовна та культурна спільність слов’ян. Санжеєв та А. Сідоров піддали критиці поняття народности Мавродіна, як вповні сформованої та стійкої одиниці. В додатку Санжеєв твердив, що навіть в часах Київсько-Руської держави існували племінні різниці. „В Київській Русі, — говорив він, — існували ці три окремішності східнослов’янської єдности, які в наступних віках дали погаток трьом слов’янським народностям: російській, українській та білоруській”. Цю думку Санжеєва підтримали й розвинули В. Пашуто та В. Зімін. Санжеєв вдруге — читаємо в „Вопросах Истории”, — дуже переконливо довів, що коли б у Київській Русі племінні різниці та діялекти вирівнялися до означеного нівелюючого рівня, то ніякі монгольські наїзди, ніякі февдальні роздроблення не могли б привести до виділення із одної старорусскої народности трьох, хоч і споріднених, однаге різних народностей”.

В заключному слові Мавродін заявив, що він уважає можливим для себе переглянути питання щодо ступня єдности та спільности населення Київської Руси, одначе обстоював свій погляд, що політичний розклад Київсько-Руської держави привів до розпаду „старорусску народність”.

Хоч совєтські історики в Інституті Історії Академії Наук СССР скритикували теорію Мавродіна до такої міри, що властиво заперечили її взагалі, незабаром цю справу вирішив остаточно і безапеляційно по лінії первісних тез Мавродіна найвищий політичний чинник — Центральний Комітет Всесоюзної Комуністичної Партії у так званих „Переяславських тезах”, опублікованих в центральнім органі партії, в „Правді”, 10 січня 1954 р. з нагоди 300-ліття Переяславської угоди. ЦК ВКПартії ствердив, що, починаючи з ІХ-ХІ століть, існувала на території Київсько-Руської держави єдина „прарусска народність” із спільною мовою, культурою, самосвідомістю та патріотизмом і що ця єдина народність розпалася на російську, українську та білоруську внаслідок розпаду Київсько-Руської держави, внаслідок татарської окупації і пізніше внаслідок окупації західних земель Київсько-Руської держави Польщею та Литвою.

Таким чином теорія єдиної „прарусскої народности” з наукової теорії стала в Совєтському Союзі політичною догмою, над якою всяка дискусія виключена.