Ваша електронна бібліотека

Про історію України та всесвітню історію

Княжа Русь-Україна та виникнення трьох східнослов'янських націй

XIV. ІСТОРИЧНИЙ ШЛЯХ УКРАЇНСЬКОЇ НАЦІЇ ПО УПАДКУ КИЇВСЬКОЇ ІМПЕРІЇ

По заломанні центральної влади Київської Руси та подвійному зруйнуванні Києва в 1169 та 1203 роках, докінченому татарами 1240 року, політичний, економічний та духовий розпад Київсько-Руської імперії на області білоруську, новгородську, суздальсько-московську та русько-українську був завершений. Центр київсько-руської области пересунувся в безпечнішу частину Руси-України, до Галичини, де утворилася Галицько-Волинська держава, яка включила Київ та наддніпрянські частини не зруйнованої ще Руси у сферу своїх впливів. Галицько-Волинська держава XIII та XIV століть повернулась до стану одноетнічної держави, як було перед 879-им роком, перед постанням Київсько-Руської імперії. Супроти тогочасного повного роздрібнення Суздальсько-Володимирської держави по смерті Всеволода, Галицько-Волинська держава, створена Романом Мстиславичем, Самодержцем Всеї Руси, могла справді вважатися за спадкоємця Київської Руси, давнього ядра імперії.

Не зважаючи на переходовий заколот у Галицько-Волинській державі в перших десятиліттях XIII стол. по несподіваній смерті Романа, ця держава під володінням короля Данила та його наслідників все таки була найсильнішим державним твором на руїнах Київсько-Руської імперії впродовж усього XIII та першої половини XIV стол. Вона стала правдивим спадкоємцем Київської Руси і одноетнічною державою українського народу.

Після татарської навали та зруйнування Києва, безпосередня влада татар розтягалася на Русі-Україні тільки по Дніпро. На захід від Дніпра була буферна смуга, на якій безпосередня влада татарської адміністрації була відсутня, але татари пильнували, щоб на цій правобережній смузі не творилося ніякої політичної сили. Існували там дрібні князі, а то й самостійні громади.

Галицько-Волинську державу, зокрема по відвідинах короля Данила в Орді (1245), татари вважали за державу під своїм протекторатом. Одначе, сила тієї держави не давала їм змоги здійснювати протекторат, і тому вони тільки стежили за тим, щоб галицько-волинські володарі не зброїлися і своєї території не зробили випадовою проти них брамою. Поза тим Галицько-Волинська держава була самостійною, а її політика засаднило протитатарською, з надією, що при допомозі католицької Європи удасться зломити силу татар.

Єдина земля Руси-України, що опинилася під владою татар, була Чернігівська земля, називана в ХІП та наступних століттях Сіверською землею. Це князівство могло існувати лише під умовою повної льояльности супроти татар, подібно як князівства суздальсько-володимирської области. Одначе, чернігівська династія Ольговичів, додержуючись старих традицій Руси-України, льояльности до татар не виявила.

Чернігівський князь Михайло вже по 1240 р. захопив Київ і, посадивши на опорожненому митрополичому престолі свого приятеля, ігумена Петра Акеровича, відразу вислав його до Ліону, де саме тоді папа Іннокентій IV скликав вселенський собор для обміркування способів оборони Європи проти татар (1245)). Син князя Михайла, Ростислав, одружений з дочкою угорського короля, при допомозі мадяр старався здобути для чернігівської династії Галичину, щоб мати тут сильну опору. Але всі пляни князя Михайла скінчилися трагічно: по повороті до Чернігова, покликаний до Сараю, татарської столиці, він згинув там мученичою смертю, як християнин-ісповідник, і пізніше був канонізований поміж святими київської митрополичої провінції. Ростислав, розгромлений Данилом під мурами Ярославля, мусів покинути українську землю і шукати захисту на Угорщині.

Хоч протитатарські пляни князя Михайла зазублювалися з інтересами спадкоємців Галицько-Волинської держави, Данила та Василька Романовичів, по остаточному розгромі Ростислава, Данило переймає ті пляни і продовжує акцію в Ліоні. Висланий на схід до татар, папський дипломат Пляно де Карпіні нав’язує в переговорах з Данилом та Васильком до акції Михайла чернігівського та його приятеля митрополита Петра Акеровича. Данило, не зважаючи на погрози, а то й новий наїзд татар, старається в переговорах з католицьким заходом шукати проти них опертя.

У головних зарисах політика Галицько-Волинської держави продовжувала традиційну політику старого Києва. Діяметрально протилежну політику повели суздальсько-володимирські князі — в покорі супроти татар шукати способів скріпити свою силу. Тому тільки найсильніша Галицько-Волинська держава могла вести самостійну політику.

Політику Галицько-Волинської держави можна окреслити такими принципами: 1) боротися безкомпромісово з степовими вараварами; 2) в цій боротьбі шукати допомоги Заходу; 3) зберігаючи надбання київської, східньохристиянської культури, бути у церковному зв’язку із західнім католицьким світом. Ця політика відповідала свободолюбним традиціям антів-русичів-українців, але в практиці виявилася вона згубною. Захід, очутившися від першого перестраху, спричиненого татарами, мало інтересувався боротьбою Руси-України проти татар. Укладена з Римом церковна унія та коронація Данила на короля збудили ще більшу чуйність татар проти Галицько-Волинської держави і стягнули татарський наїзд.

Церковна унія з Римом у великій мірі погіршила відносини з візантійським патріархатом, який, не маючи довір’я до галицько-волинських володарів Данила та Василька, зобов’язав нового київського митрополита Кирила осісти на півночі, в суздальсько-володимирській області. В цій справі татарська та патріярша політика були такі самі, бо татари також дбали, щоб митрополит вів церковну політику, прихильну до татар. Спільність візантійських і татарських інтересів спричинилась до того, що не тільки митрополит Кирило, але також його наслідники греки та русини поволі переносять осідок київського митрополита на північ, до Володимира, Переяслава Заліського, бо в тому часі на суздальсько-володимирській території властиво не було великокняжого городу. Щойно в 30-их роках XIV стол. митрополит осідає в Москві і на ділі стає московським митрополитом.

Підтримуване патріярхом і татарами переселення митрополита на північ фактично спричинило розпад київської митрополії на галицьку, литовську та московську, хоч ця остання старалася якнайдовше зберігати титул київського митрополита. Після переселення київського митрополита на північ галицько-волинський володар (мабуть, ще Лев Данилович) поставив у Царгороді домагання утворити окрему галицьку митрополію, що й сталося 1303 року. Галицька митрополія, яку патріярх старався при різних нагодах зліквідувати, стала на ділі митрополією Руси-України. Хоч патріярх обмежував її юрисдикцію єпархією Галицько-Волинської держави, галицького митрополита визнавали за свого церковного зверхника не тільки в Києві, але навіть в лівобережному Чернігові. Єпископи галицької церковної провінції беруть участь у висвяченнях єпископів на Київщині і навіть на Сіверщині. Вкінці в р. 1352 появляється окремий від московського київський митрополит Теодорит, поставлений на київську опорожнену митрополію болгарським патріархом у Тирнаві.

Литовський уряд також виступив у Царгороді з домаганням утворити окрему митрополію для білоруських єпархій литовської держави. Це сталося перший раз 1317 року, а після того в другій половині XIV стол., що було приготуванням до поділу старої київської митрополії на київську для Руси-України та Білоруси і московську аж у половині XV століття. Ці церковні новотвори та поділи були тільки доказом, що розпад Київсько-Руської імперії домагався також достосування церковних провінцій до національного поділу тієї імперії.

Тим часом поза плечима українського народу, що виснажувався в боротьбі з татарами, виросли сильні сусіди: Польща, Угорщина та Литва, які, користаючи з його ослаблення, поклали кінець існуванню Галицько-Волинської держави, в середньовіччі останньої самостійної української держави, спадкоємниці Київської Руси.

За невпинну боротьбу із степовими варварами український народ заплатив велику ціну, бо втратив не тільки власну державність, але також половину своєї етнічної території. Від антських часів етнічна територія Руси-України майже покривалася з нинішньою етнічною територією українського народу. В XI стол., подібно як нині, вона доходила до Озівського та Чорного морів, по межиріччя Дону та Дінця на сході, по межу суцільного східноєвропейського лісу на півночі, по верхів’я Дністра та доріччя Бугу на заході. Так тоді, як і тепер, ця територія має вигляд еліпси, один осередок, якої лежить над Дніпром коло Києва, а другий — над Дністром коло Галича.

До половини XII стол. центр ваги життя українського народу лежав у східнім осередку еліпси — над Дніпром у Києві; це був період потуги українського народу. Від половини XII стол. центр ваги пересувається до західнього осередку еліпси — до Галича-Львова, в околиці над Дністер, де найдогідніше було українському народові боронитися та переживати найгірші часи, аж доки знов не прийде період динамічного розросту, щоб привернути втрачену національну територію на сході та півдні і поширюватися знов до Чорного моря та Підкавказзя.

Своє призначення мали в історії Руси-України також степ та лісостеп. Лісостепова смуга на півночі та північному заході була зоною схоронища національної субстанції в найгірші часи національного життя, коли треба було на переходовий час залишити південно-східні степи.

Саме така ситуація витворилася в XIV стол., коли упала Галицько-Волинська держава, а українська етнічна територія зменшилася на половину, скріплюючи етнічними масами зі сходу та півдня західні та північно-західні українські території і навіть висуваючись ще далі на захід та північний захід поза Буг та на Підляшшя, на давні землі ятвягів. Цей відступ українського народу був тимчасовим, щоб у пригожі часи знов динамікою етнічного масиву почати рух на схід та південь для привернення старої території Руси-України в XVI-XVIII століттях.

Еліптична форма української землі з двома осередками і можливість відступу етнічного масиву на західні та північно-західні оборонні позиції для майбутнього наступу на схід і південний схід — це природне право існування української нації.

У половині XIV стол., з упадком Галицько-Волинської держави, український народ опинився в крайній оборонній позиції з кількох причин. Поперше, у міжнародньому розумінні він переставав бути самостійною нацією, хоч нацією оставався ще на століття. Польща, скріпившись поза плечима України, розпочинає культурний наступ на землі українського народу, і на цьому пограничному просторі розпочинається боротьба двох культур: української східнохристиянського характеру і польської західного, латино-польського характеру. Тепер почалося змагання за національно-державний характер українських земель, що опинилися в межах Польщі та Великого Князівства Литовського. Боротьба за збереження культури Київської Руси характеризує історичний шлях Руси-України впродовж XIV до XVII століть.

Південну частину Галицько-Волинської держави, Червону Русь, захопила Польща (1349), північну — Велике Князівство Литовське. Прилучивши південну частину останньої української держави до Польщі, польський король Казимир Великий ще зберігав національно-державний характер прилучених земель, як Королівство Руси з власним державним гербом, з гласною монетою, залишаючи адміністраційний і правний характер київсько-руських установ без змін. Так було аж до 1432 року, до видання Едлінського привілею, коли й на тих землях заведено польське право та адміністрацію на польський лад. Все ж таки ця провінція аж до упадку Польщі носила назву Червоної Руси.

Куди краще було становище тих українських земель, що увійшли до Великого Князівства Литовського, до якого за кількадесят років перед тим увійшли землі білоруського народу. Авторитет правних та адміністраційних установ Київської Руси для литовських володарів був такий великий, що вони не відважилися їх міняти на прилучених землях в ім’я засади: „Ми старини не рухаємо, а новин не вводимо”.

Велике Князівство Литовське з центральною владою у Вільні по прилученні білоруських та українських земель ставало на ділі державою двох східнослов’янських народів, білорусинів і українців, бо литовський елемент становив у ній невелику меншину. Тому ця держава ступнево перетворювалась у федерацію етнічної Литви з автономними білоруськими та українськими землями, з яких кожна зберігала свій державний лад, ґарантований пізніше окремими земськими статутами. Значення українського народу в Литовській державі почало зростати в другій половині XIV стол., коли литовські збройні сили успішною боротьбою з татарами захопили значну частину українських земель з Києвом включно (1360). Тоді Київ мав навіть свого власного князя Володимира з литовської династії, українізованого та охрещеного у схід ньому християнстві.

Національно-державні права українських земель з автономними статутами опинилися під загрозою, коли Велике Князівство Литовське сполучилося з Польщею персональною Кревською унією 1385) під литовською династією Ягайлонів. А проте, білорусько-українські елементи виявили таку опірність, що та унія не змогла порушити земських самоуправ їхніх земель. Справа погіршилася по Люблинській унії (1569), яка змінила довговікову персональну унію Польщі та Литви на реальну і ввела всі українські землі в склад Польського королівства, позбавивши їх решток територіальної автономії.

Не менше небезпечним для українського народу був постійний наступ, що його вела Польща проти східнохристиянської української культури на прилучених землях.

У Польщі вважали, що перехід українського населення на римокатолицтво був би рівнозначний із цілковитим спольщенням і включенням українських мас в етнічний масив польського народу.

Щоб змобілізувати західні католицькі сили собі на допомогу в цьому наступі, Польща, приховуючи свої політичні цілі, проголосила себе місіонарем католицтва на східніх прилучених землях. На ділі їй ніколи не йшло про інтереси католицької віри, а йшло тільки про національні інтереси, і тому тут розгорнулась боротьба не двох вір, а двох культур. На прилучених до Польщі українських землях почалося масове закладання римокатолицьких монастирів та римокатолицької церковної організації, починаючи від митрополичого архиепископства в Галичі (1375), згодом перенесеного до Львова. Навіть в Авіньоні, де тоді перебували папи, думали про потребу створити українське римокатолицтво, з тим, щоб митрополитом у Галичі був русин-українець або принаймні особа, що добре знає русько-українську мову. Митрополитом галицьким дійсно став львівський німець Матвій, а перемиським єпископом якийсь українець Іван.

Та це були марні зусилля. Східнохристиянська київська культура була ще повна сили та динаміки, а до того вже так тісно пов’язана з українською національністю, що відділити їх було неможливо, і наступаюче латинське католицтво залишилось для українців чужим, вірою польського наїзника. Наступ римокатолицтва на українські землі мав тільки ті шкідливі наслідки для католицтва, що київське християнство, яке перед тим було приязне до західнього християнства і вважало себе на ділі частиною європейської Християнської Спільноти, наблизилось до Візантії, праджерела своєї християнської культури, і присвоїло собі ворожість Візантії до Риму. І щойно тоді народилось переконання серед українців, що візантійське православ’я є правдивою вірою українців, яку треба боронити всіми силами, як остою проти наступу римського католицтва.

В такому звороті релігійної справи на українських та білоруських землях була глибоко заінтересована Московська держава, що саме тоді, на початках XV стол., починає скидати татарське панування. Суздальсько-Володимирська держава, предтеча Московського князівства, виросла в силу на програмі ворожости до Києва, пониження його, щоб перейняти ролю „Матері Городів Руських”. І тепер московські князі не відмовилися від плянів засісти в Києві, як спадкоємці Рюриковичів.

По упадку самостійної західноукраїнської держави та прилученню її земель до Польщі, боротьба проти східнохристиянської української культури і у зв’язку з тим зріст проти-католицьких настроїв на тих землях був дуже на руку московській політиці, бо скріплював у Москві надії, що в майбутності вона зможе загорнути Україну та Білорусь під своє панування, виступаючи як оборонець православ’я.

Упродовж XIV стол., навіть ще під формальною татарською владою, Москва побільшила свої володіння, підбивши етнічно-російські землі Рязані, Твері та інші, і позирала з надією на Великий Новгород з його розлогими посілостями. У той час під татарським володінням кристалізується окремий тип московського православ’я, непримирного до католицького Заходу. Воно теж мало відіграти свою ролю в політичних плянах Москви на українських та білоруських землях, в межах польсько-литовської федерації. Так, як у Польщі вважали, що латинське католицтво стане засобом утвердження польського панування над Україною та Білоруссю, так само в Москві вважали московське православ’я засобом опанування тих земель.

У першій половині XV стол. становище радикально змінилося на основі подій, зв’язаних з кризою, а опісля й упадком візантійського цісарства (1453).

Уже в перших десятиліттях XV стол. Візантія, смертельно загрожена турками, шукає порятунку в Західній Європі. Фльорентійський Собор Католицької Церкви (1439) став нагодою для Візантії погодитися з Римом на церковному полі. Так прийшло до відомої Фльорентійської Унії (1439) та до призначення на київського митрополита, що дотепер резидував у Москві, прихильного унії вченого візантійця Ісидора. Проголошення церковної унії митрополитом Ісидором у Москві привело до церковної кризи на сході Європи та в Україні.

Московський князь відкинув церковну Фльорентійську Унію, а самого митрополита Ісидора спершу ув’язнив, а потім прогнав з Москви. З цього скористали українські провідні кола, тоді солідарні з Візантією, і запросили митрополита Ісидора, об’єднаного церковно з Римом, осісти на митрополичім престолі в Києві, обновлюючи таким чином старі київські традиції. Ці події викликали динамічний зрив українських національно-державних амбіцій мати власного митрополита, поєднаного з візантійським патріярхом і з католицьким заходом, а рівночасно мати в Києві свого князя, українізованого литовського князя Олександра Володимировича (Олелька), правда, залежного від Вільна.

Тож тепер проти митрополита Ісидора був не тільки московський князь Василій, а й польський король та великий литовський князь Казимир, хоч кожний з різних причин. У Москві хотіли вже мати в Києві свого митрополита, провідника московського православ’я, як засобу політичного поглинення українців, і тому митрополита, поєднаного з Римом, відкидали. У Кракові та Вільні відкидали східнокатолицького митрополита Ісидора тому, що відродження київської митрополії, об’єднаної з Римом, раз назавжди замикало б дорогу польському римокатолицтву на схід і касувало б проголошену Польщею її місію на землях України.

Ця спільність політичних інтересів Польщі та Московщини зреалізувалася незабаром у Віленській угоді (1448-49), в якій польський король і великий князь литовський Казимир погоджувалися, щоб юрисдикцію над східніми християнами України та Білоруси взяв у свої руки московський митрополит Йона, ворог Візантії та Риму. Східньокатолицьких єпископів України та Білоруси, що трималися митрополита Ісидора та римського папи, польський монарх зобов’язувався привести силою до послуху московському митрополитові. Ця церковна справа загострила відносини поміж Москвою та Києвом до такої міри, що вже не могло бути й мови про те, щоб митрополити з титулом київських, які резидують у Москві, мали церковну зверхність над єпископами України та Білорусі в межах польсько-литовської федерації. Тому новий московський митрополит Иона по своїм виборі 1448 року прийняв титул уже тільки митрополита московського, автокефальної московської Церкви, незалежної від візантійського патріарха.

Таким чином настав фактичний поділ старої київської митрополичої провінції на київську (українсько-білоруську) і московську. Цей поділ ствердив дещо пізніше (1458) також Рим, коли на місце Ісидора новим київським митрополитом призначили Григорія. Тоді ж московські землі в Римі признано, як „землі невірних” (terrae infidelium).

Надзвичайно цікавою є інтерпретація цих подій, себто динамічного зриву українських самостійницьких амбіцій, совєтсько-російськими істориками. Київ зайняв тоді виразно сепаратистичне становище до Москви, але також опозиційне становище до польсько-латинського наступу на українські землі. Обновлення старої київської митрополії з митрополитом, об’єднаним із Римом та з візантійським патріярхом, саме стало основою зриву тих українських національних амбіцій, звернених і проти Москви і проти Польщі. Совєтсько-російські історики, визнавці існування „єдиного прарусского народу” в часах Київсько-Руської імперії, твердять, що власне цей сепаратизм від Москви став початком народження українського народу. Згідно з їх інтерпретацією, цей український сепаратизм був наслідком церковної унії з Римом.

Російсько-совєтський історик Б. Рамм прямо знаходить в цьому сепаратизмі руку митрополита Ісидора, поєднаного з Римом, ставленця візантійського патріарха. Про ці справи він пише ось що: „Нарешті Ісидор прибув у свою митрополію в Київ. Князь Олександер Володимировиг (Олелько), що княжив там в імені польсько-литовської корони, під владою якої перебувала київська земля, готов був прийняти унію . .. Ісидор старався створити позірність різкої окремішности України і західньоруських областей, де немов існувало сильне коріння католицтва.

На ділі в тих областях під польсько-литовським володінням відбувався сильний натиск на українсько-білоруське громадянство, щоб воно не підтримувало східньокатолицького митрополита Ісидора і признало зверхність московського митрополита. Щойно інтервенція Риму та публічна католицька опінія в Європі приневолили короля Казимира не противитися встановленню нового київського митрополита Григорія, об’єднаного, як Ісидор, з Римом. Призначаючи нового київського митрополита, папа рівночасно перевів поділ старої київської митрополичої провінції на дві: на київську та московську, стверджуючи, що московські землі під церковним оглядом трактують тепер в Римі, як „землі невірних”.

Програвши на церковному відтинку, Москва, одначе, не зреклася своїх плянів об’єднання українських земель з Московським Великим Князівством в одній державі. На перешкоді в реалізації тих її плянів в скорому часі стали два чинники: зріст політичної потуги Польсько-Литовської держави, об’єднаної тісніше в Люблинській Унії, і народження збройної сили українського народу-козаччини, створеної ним для оборони своєї землі від кримських татар і турків.

Свідомість того, що український народ є продовженням руської нації часів державної Київської Руси, додавала йому тугости у важких часах XVI і наступних століть по Люблинській Унії, коли всі українські землі опинилися в складі Польської Корони. Ідеї Київської Руси перейняла передусім козаччина. Хто студіював історію часів Олега, Святослава, епопею „Слова о Полку Ігореві” і завзяту боротьбу українських козаків з татарами, той не може не бачити в козаках прямих наслідників русичів, тих самих українців.

За кілька десятків років перед революцією Богдана Хмельницького Єпископат Української Православної Церкви, обновленої 1621 року проти волі польського уряду, знову в меморіялі до польського уряду виразно стверджував, що українська козаччина та український народ є прямими наслідниками Київської Руси. Писалося там про козаків так: „Се ж бо те плем’я славного народу Руського, із насіння Яфетового, що воювало Грецьке цісарство морем Чорним і на суші. Се з того покоління військо, що за Олега, монарха руського, в своїх моноксилах по морю й по землі, приробивши до човнів колеса, плавало і Константинополь штурмувало. Се ж вони за Володимира Святого, монарха руського, воювали Греків, Македонію, Ілірик. Се ж їхні предки разом з Володимиром хрестилися, віру християнську від Константинопольської Церкви приймали і по сей день у сій вірі родяться, хрестяться і живуть . .. Бог керує ними, і він тільки знає, на що він зберігає сі останки тої старої Руси та їх правицю і силу їх на морі і на землі довго, широко і далеко розширяє”.

Такі самі погляди, що Україна початків ХVII стол. — це прямий наслідник Київської Руси, висловлює вчений Мелетій Смотрицький (1578-1633) у своєму творі „Оборона подорожі до Східніх земель”. Він твердить, що руська нація, хоч і в складі польської держави, існує, і все, що на руській землі, є Руссю.

Український елемент під Польщею та Литвою відчував перевагу культури Київської Руси над культурою Польщі та Литви ще довгі часи по упадку Галицько-Волинської держави і тому до польських впливів ставився негативно. Твердження совєтських істориків про польські впливи на формування українського народу не мають ніяких підстав в історичній дійсності. Боротьба поміж латино-польською і східньохристиянською культурою України тривала постійно впродовж століть. Ті українці, що в XVI та XVII століттях приймали польську культуру, переставали бути українцями і оберталися на поляків.

Історія українського народу пливе єдиним власним струменем від антських часів, себто від половини першого тисячоліття по Христі, безперервно аж до наших днів. Духова природа українців ранньоісторичних, антських часів, часів Київської Руси, часів Козаччини така сама впродовж майже півтори тисячі років. Це — факт рідкий в історії європейської цивілізації.

Так само безперервно пливе струмінь історії білоруського народу, як окремого народу кінця X стол., коли відсепарувався він від Києва, через історію великого Князівства Литовського аж по нинішні часи.

І так само незалежно від Київської Руси пливе історія російського народу, що починається в половині XII стол. сепаратистичною політикою суздальської землі під династією Юрієвичів. Вона має своє власне русло, удосконалене реалістичною політикою володимирського, а потім московського періоду, під владою татар і в боротьбі з татарами, до величезного розросту московського царства, крізь століття російської імперії аж до сучасної потуги совєтської Росії. Це, очевидно, окрема історична проблема, що виходить поза рамці нашої праці.