Ваша електронна бібліотека

По історії України та всесвітній історії

Княжа Русь-Україна та виникнення трьох східнослов'янських націй

XIII. КУЛЬТУРА КИЇВСЬКОЇ РУСИ І СПРАВА СХІДНОЇ СЛОВ’ЯНЩИНИ

На руїнах політичної структури Київсько-Руської імперії залишилась може й сильніша, ніж політична, сила вже мало динамічної імперської влади, культура Київської Руси. Американський славіст РоманЯкобсон з Гарвардського університету стверджує, що в Київсько-Руській державі вчений світ відкриває надзвичайної сили вибух слов’янської різнобарвної культури на полі письменства, права, релігійного життя, архітектури, малярства тощо. Інші славісти подивляють глибокий ідеалізм київської культури, лицарськість, високе почуття честі, побіч правдивої релігійності, виразне розміщування справ Божих і світських, згідно з євангельською засадою „кесареве — кесарю, Боже — Богові”. Ідеали київської культури проявляються в „Повісті временних літ”, в прекрасному „Поученні дітям” Володимира Мономаха, в „Слові о полку Ігореві” та ін. З кожної сторінки віє там вселюдським універсалізмом, а рівночасно глибоким патріотизмом, любов’ю до батьківщини.

Насувається питання: хто був творцем тої київської культури, коли Київська-Руська держава з її різноетнічною культурою в результаті стала тереном народження трьох східнослов'янських народів? Про творця київської культури свідчить її духовий характер, і тому знайти його не тяжко.

Київська культура відбиває дух Київської Руси-України, її народу русичів-українців, ще від антських часів. Переважна більшість творів тої культури постала на терені старої Київської Руси, ядра імперії, як продукт різноманітних впливів старих культур. Взори письменства, взори архітектури та малярства, взори християнського життя поставали, хоч би й під чужими впливами, все таки або в Києві, або на терені Київської Руси. Таким чином, оригінальним продуцентом київської культури є її народ, себто нинішні українці, русько-український народ.

Ніхто не всилі заперечити, що вже доволі скоро виникають також поза Київською Руссю, передусім у Новгороді Великому, місцеві центри культури, що, взоруючись на культуру

Київської Руси, вливають у свої почини також власний індивідуальний дух Новгороду Великого, Суздаля, Володимира над Клязьмою чи інших культурних осередків Київсько-Руської держави. Природна річ, що матеріяльно-духова творчість цих осередків, які увійшли в політичну та етнічну субстанцію двох інших східнослов’янських народів, є їх культурною спадщиною. Самий характер культурних надбань, їх духовість, порівняна з духовістю українців, росіян та білорусинів наступних століть, найкраще виявить творців тих надбань.

Немає сумніву, що великодержавні амбіції нині сильного російського народу спонукують його вчених та істориків, дослідників мистецтва, права чи економіки старатися величну культуру Київської Руси-України привласнити собі. Але є річчю безсумнівною, що ця культура східноєвропейського середньовіччя, яка є тріюмфом слов’янського світу, постала таки на Русі-Україні, що вона є творчістю українського народу, бо п духовість є вірною відбиткою духовости українського, а не російського народу пізніших гасів.

Коли нині вже ніхто навіть не пробує заперечити факту існування окремої української нації, більшість російських вчених у своїх творах представляють культуру Київсько-Руської імперії, як спільну власність усіх трьох східнослов’янських народів, бо, мовляв, існував тоді тільки якийсь один прарусский народ. Про питання прарусского народу буде мова далі.

Нам тільки приходиться ствердити прикрий факт, що російські історики, праісторики, археологи, які в одному місці доказують безперервність трипільсько-антсько-київсько-руської історії, доказують безперервну тяглість матеріяльної та духової культури населення від Карпат по доріччя Дінця, від поліських багон по Чорне море впродовж трьох тисяч років, нагло уривають тяглість тої культури вже на очах історії, коли то трипільське, антське, києво-руське населення почало називати себе модерною назвою України. Отже, очевидно, йде тут не про наукову безсторонність та шукання об’єктивної наукової правди, але про потребу принести наукову безсторонність в офіру російському імперіалізмові.

Російські археологи та історики, дослідники минулого Київської Руси, будучи не всилі заперечити факту, що в ІХ-ХІ стол., коли Київська Русь була вже цивілізованою країною, мешканці північної лісової смуги жили ще крайньо примітивним життям, приходять до незрозумілого висновку, що київська культура була твором усіх племен східної слов’янщини. Як таке може бути, коли племена, що згодом стали ядром московсько-російського народу, лише частинно говорили тоді слов’янською мовою, а більшість уживала фінських діалектів? Ще в XII стол. вони були ворожі до того християнства, що приходило до них з Києва та з Руси-України.

Скажімо для прикладу, яка могла бути ближча чи дальша участь будь-кого з горішнього доріччя Волги в творенні такого архітвору, як „Слово о законі та благодаті”, в конструкції св. Софії київської, в композиції „Повісти временних літ” тощо? Твердити, що всі ці архітвори поставали духовими силами всіх трьох східнослов’янських народів, є прямо нонсенсом. Одначе, цей нонсенс, на жаль, повторюють російські вчені, справді заслужені для історичної науки.

Як можна говорити, що „Слово о полку Ігоря” не є твором виключно староукраїнської літератури, коли тематика цього твору відноситься лише до України, мітологія та природа в творі українські, дух та ідеологія чисто українські і виразно противні до московсько-російських духу та ідеології. Навіть найстаріше суздальське літописання дає писемний доказ, що тодішні предки росіян симпатизували не героям „Слова”, а половцям, лютим ворогам Руської Землі. Тому, на яких фактах нині поважні навіть учені можуть спиратися, твердячи, що „Слово о полку Ігоря” це — архітвір „староросійської літератури”? Російські історики розпоряджають в тисячу разів більшим інформаційним апаратом, ніж поневолений український народ, і тому ця суща неправда видніє нині в усіх підручниках слов’янознавства Західньої Європи та Америки.

Одним словом, головним продуцентом київсько-руської культури і взором для провінціяльних центрів держави був Київ та Київська Русь-Україна, натомість ціла територія Київсько-Руської імперії була конеументом культури Київської Руси-України.

Тривалим залишком Київської Руси серед усіх трьох народів, що вийшли з Київсько-Руської держави, є всі ті культурні елементи, що нині становлять зміст поняття Східної Слов’янщини. Східня Слов’янщина не є поняття ані етнічне, ані політичне, це поняття чисто географічне і зовнішньо культурне. Не може воно бути поняттям етнічним, бо антські слов’яни, Київська Русь, перед утворенням спільної імперії не мали майже ніяких етнічних та культурних зв’язків ані з білоруськими слов’янами, ані з тими, що увійшли в субстанцію російського народу. Це доводить археологія понад усякий сумнів. Навпаки, є докази, що антські слов’яни мали куди ближчі етнічні й культурні зв’язки з іншими слов’янами (західними та південними), які не належать до групи східніх слов’ян. Також немає мови про існування політичного розуміння Східної Слов’янщини в часах перед постанням Київсько-Руської держави. Ані передісторія, ані археологія не знають про будь-які політичні зв’язки антських слов’ян з ранніми політичними утворами на теренах лісової смуги Східної Європи. Існували тільки слабі торговельні зв’язки річковими шляхами, одначе вони не виявлялися ані в етнічному, ані в політичному пов’язанні населення півночі Східної Європи з півднем.

Першим політичним твором, що об’єднав слов’ян та фінські слов’янізовані племена Східної Європи в одній державі, була Руська імперія, створена наїздом варягів 879 p., з державним ядром і домінуючою ролею Київської Руси. Одначе й ця імперія з політичного боку була твором слабим та неприродним, бо позбавленим одноцілої етнічної основи, і тому вона розпалась на три головні політичні твори, а згодом три народи-нації.

Повне зліплення тої території в одно новочасне політичне тіло, Російську імперію, відбулося пізніше, через більше як п’ятсот років, частинно від часу Переяславської угоди (1654), а далі від третього розбору Польщі (1795), отже шляхом поламання міждержавної умови України з Москвою і шляхом завоювання, і тому не може бути доказом органічної духової близькости тих трьох народів, яких ми нині популярно зараховуємо до східніх слов’ян. Брак внутрішньої природної основи для єдности східніх слов’ян виявився найкраще у 1917 році, по вибуху революції в Росії: не минуло й року від початку тої революції, як території, споєні силою завоювання, розпалися на три самостійні республіки.

По насильному влученні трьох східнослов’янських народів в єдиний політичний організм, Совєтський Союз, керований автократично, колоніяльним способом Москви, центральна влада докладає всіх зусиль, щоб створити якісь спільні етнічні вузли через позбавлення українців та білорусинів, нащадків антських та прибалтійських слов’ян, їх національної та культурної особовости нібито в ім’я комунізму. На ділі це є продовжування такого самого намагання російських царів створити з трьох східньослов’янських народів єдиний московський народ.

Коли нині поняття Східної Слов’янщини не має ані етнічної, ані політичної, ані культурно-духової основи, то чим же ж є це поняття?

Східня Слов’янщина це поняття географічне і зовнішньо-культурне. Воно витворилось на основі розселення трьох слов’янських народів у Східній Європі, на основі зовнішньо-культурних залишків, придбаних тими народами з часів їх життя в спільній Київсько-Руській державі впродовж періоду від другої половини IX, через X, XI та XII століття. Ці культурні залишки складаються з християнства візантійського обряду в церковно-слов’янській мові, передусім церковної мови та церковного обряду, бо само християнство прибирало різних духових прикмет на основі старої культури росіян, українців та білорусинів, як це схарактеризував Федотов у своїй студії про релігійну думку Київської Руси.

Другим спільним елементом Східної Слов’янщини є літературна церковно-слов’янська мова всіх трьох народів в часі існування Київської держави. Твори старої літератури, що появились на терені спільної держави, зокрема твори Київської Руси-України, розходилися по всіх землях нинішнього українського, російського та білоруського народу. Це мало благодатні наслідки для збереження творів старої літератури. По татарському заливі та знищенні мало не всіх монастирів вони, мабуть, були б пропали, якби не їх відписи, що зберігалися по різних культурних осередках Московщини та БілоїРуси.

У зв’язку з церковно-слов’янською мовою в Церкві та в літературі третім залишком, спільним для всіх трьох слов’янських народів Східної Європи, залишилася кирилигна азбука, уживана й донині.

Таким чином поняття Східної Слов’янщини це, як сказано вище, поняття в першу чергу географічне, сполучене із зовнішньо культурними залишками спільної церковної та літературної мови, церковного обряду та кириличної азбуки. Спільні культурні елементи трьох східнослов’янських народів — це залишок культурних впливів руеинізації на цілому просторі Київсько-Руської держави, це твір релятивно поверховний та новий, бо походить з періоду ІХ-ХІІ століть.

Переносити поняття Східної Слов’янщини на часи перед створенням Київсько-Руської імперії немає ніякої наукової підстави, бо перед р. 879-им того поняття взагалі не було. Очевидно, що в часі існування Російської імперії і тепер, в часі існування Совєтського Союзу, поняття Східної Слов’янщини поширюється далеко поза вказані вище межі для цілей практичної політики — створити етнічну базу для держави, керованої Москвою.

Коли станемо шукати в історії цивілізації людства порівняння для Східної Слов’янщини, то знайти його можемо в існуванні групи романських народів у Західній Європі. Ця подібність є деколи вражаючою щодо свого характеру, ґенези і культурних залишків.

Романськість народів італійського, французького, еспанського та португальського полягає в тому, що всі вони є продуктом романізації, себто впливу римської культури на різно-етнічні племена, які жили в провінціях Римської імперії під кінець періоду республіки і в періоді цісарства (І століття до Христа до V стол. по Христі).

Так, як Римська імперія складалася із старого домінантного ядра, культурно вищого Риму та Італії і культурно відсталих завойованих різноетнічних римських провінцій, так само Київсько-Руська імперія складалася з домінантного ядра культурно вищого Києва та Київської Руси і областей поза Руссю, північних територій лісової смуги з населенням, культурно відсталим та різноетнічним, прилучених під владу Києва збройною силою.

З Риму плила римська культура на провінції в одній мові для цілої імперії, в мові латинській. Ця мова стала для всіх провінцій мовою адміністрації, економічного та духового життя. Вона надавала зовнішню поволоку всьому життю та культурі Римської імперії, дармащо провінції зберігали свої етнічні прикмети впродовж століть.

Таке саме було з Київсько-Руською державою, з її ядром Київською Руссю та прилученими землями. Церковно-слов’янська урядова та літературна мова надавала зовнішню культурну поволоку цілій імперії, не зважаючи на існування різноетнічних прикмет. В Римській імперії християнство римського обряду та в латинській мові відіграло таку саму ролю, як східне християнство з церковно-слов’янською мовою в Київсько-Руській імперії.

Ця зовнішня поволока культурної одноцілости Римської імперії тривала доти, поки сильною була влада центру імперії, Риму. Завалилася центральна влада, розпався одноцілий економічний терен імперії, спертий на сітку знаменитих римських шляхів, і ця поволока римської культури стала розпадатися, а наверх почали виходити етнічні прикмети ґалійців (кельтів), іберійців та ін. На культурному підложжі романізації, себто римської культури, почали формуватися нові народи французів, еспанців та португальців разом із наслідниками старих римлян, народом італійців.

Подібне було з Київсько-Руською імперією. Завалилася центральна влада Києва, розпалась одноціла економічна система держави, і імперія стала розкладатися на природні частини на основі етнічних прикмет поодиноких областей. Почали творитися нові народи білорусинів та росіян, крім народу Київської Руси-України, ядра імперії, українського народу.

Творцем культури Римської імперії, її продуцентом були Рим та Італія, провінції були тільки консументом римської культури. Не без того, що й по римських провінціях, зокрема в пізньому періоді існування імперії, поставали культурні центри під впливом романізації. Романізовані місцеві елементи брали участь в цій культурній творчості; в цьому випадку ці культурні осередки в провінції Ґаллії є власністю французького народу, на Іберійському півострові — власністю тамошніх народів, еспанців та португальців.

Що залишилося народам, які постали по римських провінціях завдяки романізації? Залишилась їм латинська азбука, християнство в латинському обряді та з латинською мовою, елементи латинського походження в мовах романської групи. На руїнах Римської імперії виросли чотири романські народи, на руїнах Київської імперії — три східнослов'янські народи. Подібно, як у Східній Європі, чимало старовинних творів римської літератури, творів Риму та римського духа, збереглося не в колисці їх народження, в Італії, а в колишніх провінціях, де життя було спокійніше.

Як бачимо, подібність поміж народами Римської імперії та народами Київсько-Руської імперії, поміж групою романських народів та поміж групою східнослов'янських — разюча.

Дехто з істориків порівнював сформування трьох східнослов’янських народів із сформуванням французького, німецького та італійського народів в часі франконської імперії під Карлом Великим. Одначе, тяжко встановити якусь подібність поміж існуванням Київсько-Руської держави та сформуванням трьох східнослов'янських народів і існуванням держави Карла Великого та сформуванням тих трьох середньоєвропейських народів. По-перше, держава Карла Великого не витворила своєї власної культури та й не могла мати великопростірного культурного впливу. До того ж вона тривала коротко, щоб заважити активно на формації німців, французів та італійців, і етнічний субстрат, навіть свідомість Германської, французької і італійської приналежности кожного із трьох народів вже існували перед створенням держави Карла Великого. З нинішнього італійського народу тільки частина була увійшла в склад тієї держави. Нарешті, держава Карла Великого була лише твором династії Каролінґів і, розпавшися, не залишила ніякого сліду на формації німців та італійців.