Ваша електронна бібліотека

Про історію України та всесвітню історію

Княжа Русь-Україна та виникнення трьох східнослов'янських націй

XII. ФОРМАЦІЯ МОСКОВСЬКОГО (РОСІЙСЬКОГО) НАРОДУ

Найпізніше з-поміж трьох східньослов’янських народів почав формуватися російський народ, відомий в Європі перед Петром І як народ московський. Російський народ, нині найчисленніший з-поміж усіх слов’янських народів, вийшов із своєї колиски, доріччя широко розгалуженої горішньої Волги, із змішання східньофінських племен з слов’янами, що колонізували ті землі доволі рано. На думку російських археологів, В. Ґорстена, А. Альохової, Є. Ґорюкової та інших, як теж української дослідниці П. Єфименко, фінські племена заселювали цю територію вже в добі палеоліту, на переломі 3-го та 2-го тисячоліть перед Христом. Ці фінські племена, відомі в „Повісті временних літ” під назвами: весь, меря, мурома, мордва. Вони межували із заходу з ільменськими словінами та білоруськимикривичами, з півдня із білоруськими радимичами, українськими сіверянами та в’ятичами, єдиним слов’янським племенем, що в цілості увійшло в етнічний субстрат російського народу. Слов’янські сусіди, колонізуючи фінів, мішалися з ними і їх зовсім послов’янщили, створивши нову слов’яно-фінську расу на сході Європи.

Перед тим, як Олег прилучив ці племена (р. 879) враз з усією лісовою смугою північної Європи до Києва, на ділі майже не було ніяких зв’язків поміж ними і Київською Руссю. Все ж таки під впливом колонізації ільменських слов’ян та кривичів уже в той час сформувалися там два князівства — ростовське та муромське. Поміж землями Ростова та Мурому і Новгородом Великим уже тоді на півночі існував комбінований суходільно-водний шлях, що провадив із заходу на схід. Цей шлях пожвавішав, коли ростовсько-муромська область почала поширювати у себе рільництво та постачати Новгороду Великому збіжжя. Торговельні зв’язки стали початком наближення Новгороду до тих земель, колиски московського народу.

Прилучено ці землі до Київської Руси проти волі місцевого населення збройною силою варягів. Плем’я в’ятичів ще повних 80 років визнавало над собою тільки владу хозар. Аж знищення ХозарськогоКаганату Святославом Ігоревичем (964) примусило в’ятичів визнати владу Києва. Все ж таки, — пише Третяков, — в’ятичі, вперто не бажаючи підкоритися владі київського князя, зберігали давні норми свого життя і свою назву до 1197 року.

Середній та долішній біг Волги, природня геополітична напрямна розвою предків росіян вниз Волгою, був тоді для мешканців ростовсько-муромської области замкнений, — над середущою Волгою засіли камські болгари, а над долішньою хозари, створивши там свої каганати.

Як мішанина північно-східніх слов’ян та фінів, предки росіян мали свою власну мітологію і свій спосіб вірування. На відміну від антських слов’ян, вони мали стан жерців-волхвів, які й по формальній християнізації цих просторів зберігали свої впливи серед населення та підтримували віру в старих богів, спричиняючи протихристиянські заворушення ще й в другій половині XI стол. в Ростові і навіть у такій централі торгівлі та культури, як Новгород Великий.

Предки росіян, перебуваючи в смузі суцільного лісу, спочатку жили виключно з мисливства та рибальства, і це мало вплив на витворення їх своєрідної психіки, відмінної від психіки антів. У землях ростовській і муромській була основна база, на якій по влученні тих земель у склад держави, кермованої Києвом, почав творитися окремий етнічний субстрат, як основа нового народу. Важка боротьба за існування загартувала цей народ до суворого життя в гострому кліматі, витворивши з нього народ життьових реалістів, що звик працювати в колективній організації мисливських та рибальських ватаг. Фізична сила була тут стосована, щоб вдержатись при житті. Це був тип зовсім протилежний до м’яких, поетичних індивідуалістів, антських слов’ян Київської Руси-України. В цих прикметах росіян шукає історик Струве причин запанування Московщини над Україною. Досконалу характеристику москалів-росіян дає історик Ключевський. 

Окремі етнічні прикмети населення ростовсько-муромської области, вже за християнських часів зорганізованих у князівство суздальське, були головною причиною того, що, коли забракло воєнної варязької сили, а центральна влада ослабла, саме тут постав головний центр найбільш радикального опору проти домінування Києва. На ці етнічні різниці, як на головну причину ривалізації Суздаля-Володимира над Клязьмою з Києвом, звертає увагу історик Росії Ю. Вернадський, який пише: „Мотиви ривалізації були різні. Та передусім не треба забувати етнічних розбіжностей. .. . Опозицію київського населення проти суздальських бояр, приведених до Києва князем Юрієм Долгоруким у 1154 p., можна вважати за один із перших проявів українсько-російської ривалізації”.

Суздальський князь Юрій Долгорукий започаткував, а його сини Андрій Боголюбський та Всеволод „Большое Ґнєздо” вдосконалювали та продовжували політику Суздаля, яка була виразно ворожою і явно сепаратистичною супроти Києва. Вона ставила собі такі цілі: 1) всіми силами понижувати значення та силу Києва; 2) вивищувати столицю Суздальської держави Володимир над Клязьмою; 3) прямувати до підкорення собі Новгороду Великого.

Ще в рік смерти Ярослава Мудрого Суздаль був тільки територіальним додатком до Переяславського князівства, а по ста роках став уже посягати по ролю Києва. Така зміна була можлива, між іншими причинами, також тому, що в другій половині XII стол. середнє Подніпров’я було спустошене половцями, українські землі виснажені в боротьбі зі степовиками, а торговельні шляхи, зокрема економічний хребетний стовп Руської держави, Дніпровий водний шлях, був перерваний. Київський князь Мстислав Із’яславич змальовує ту ситуацію такими словами: „У нас вже й Грецький путь ізотинають, і Соляний і Залозний” (Іпат. 1170).

Таке розпучливе положення українського Подніпров’я записує літописець в році 1170-му, себто наступному році після вандальського зруйнування Києва суздальським князем Андрієм Боголюбським (1169). Як інтерпретували це зруйнування Києва суздальці стверджує надзвичайно цікава мініятюра в т. зв. Лицевому Своді Літопису з XVI стол. На тій мініятюрі бачимо зляканих киян, що схоронилися поза мурами. На фронті видно суздальців, що грабують церкву та монастир. Одні виносять ікони, другі чаші та церковні дорогоцінності, треті дзвони та скрині з церковними речами. Вже в тій далекій давнині розуміли, що рік 1169-ий був символічним роком, кінцем політичної та моральної єдности Руської Землі і появою нової політичної сили на чужому етнічному субстраті з осередком в Суздалі, який уже зірвав з Києвом і брутально його нищив.

Політична самостійність Суздальщини проявилася цілою низкою політичних та культурних подій. Передусім — суздальсько-володимирські князі укладають союз з Візантією, виразно звернений проти Києва. Юрій Долгорукий одружується з половчанкою, і від того часу суздальські князі довгі десятки років перебувають у постійному союзі з половцями, які немилосердно плюндрують Подніпров’я, перериваючи комунікаційні шляхи і заломлюючи економічну єдність Руської держави. На думку Петра Струве, саме цей суздальсько-половецький союз завдав смертельного удару Києву і вирішально спричинився до політичного та культурного упадку всієї Київської Руси-України.

Суздальсько-володимирські князі, як союзники візантійського імператора проти Києва, підтримували також церковну політику візантійського патріарха на Русі, що всіми способами противився навіть частинній націоналізації київської митрополії. Київський митрополит, грек Михайло, демонстративно покинув Київ, заборонивши правити службу Божу в св. Софії. Коли ж князь Із’яслав року 1147-го скликав до Києва Собор єпископів, що мав вибрати нового митрополита і зайняти становище супроти політики патріарха, митрополитом вибрано русина Клима Смолятича. До того ж на пропозицію чернігівського єпископа Онуфрія, що керував Собором, єпископи прийняли постанову, щоб на майбутнє київського митрополита можна було вибирати та поставляти на це становище через благословення мощами св. Климентія, з великою почестю зберіганими в Києві, з такою самою правочинністю, як поставлення візантійським патріярхом при благословенні „рукою св. Івана”. 

Клима вибрали митрополитом єпископи „Руския области”, себто України, проти волі єпископів з-поза Руси.

В опозиції до церковної політики Києва стала неукраїнська північ, Новгород, Смоленськ та Суздальщина. Щоб ослабити позицію київського митрополита, патріярх підвищив новгородського єпископа до сану архиепископа і вилучив його з-під влади митрополита Клима. З цього згодом скористали новгородці і по смерті архиепископа Ніфонта, грека, самі вибирали архиепископа на вічі, внаслідок чого став він у Новгороді політичною силою.

Стараючись скористати із церковного конфлікту Києва з Візантією, наслідник Юрія Долгорукого, Андрій Боголюбський (1157-1174), звернувся до патріарха з проханням встановити у Володимирі надКлязьмою окрему митрополію, незалежну від Києва. Тому, що в Києві вже знову сидів митрополит грек, патріярх відмовив цьому проханню. Тоді Андрій прогнав з Ростова єпископа грека, якого перед тим підтримував проти київського митрополита, і настановив на його місце свого заушника Федора.

Єпископ Федор розпочав у Ростові нову, немов би вже суто московську церковну політику в Суздальсько-Володимирській державі, а саме політику повної залежності церковної влади від світської, в цьому випадку від князя Андрія. Це була річ дотепер нечувана в Руській Землі. Федор став сліпим знаряддям князя, і всякий спір духовних та світських осіб ломив фізичним терором. Цим, кінець-кінцем, спричинив він для себе згубу і для князя трагічний кінець: його вбили бояри.

З нової столиці Володимира суздальські Мономаховичі розпочали політику, що мала своєю ціллю завоювання сусідніх земель Рязані та Новгороду Великого, який був залежний від Володимира довозом поживи. Тож суздальсько-володимирський князь робить натиск, щоб у Новгороді сидів ним встановлений князь. Новгородці погодились на це, одначе скоро звели владу того князя нанівець, і тим містом-республікою стало управляти віче, на якому першу ролю грав архиепископ. Проте, той натиск на Новгород тривав аж до татарської навали, коли Суздальсько-Володимирська держава попала в залежність від татар, а Новгород залишився поза засягом їхньої влади. Це врятувало незалежність Новгорода від суздальсько-московських князів на двісті років.

Брутальніше вчинив князь суздальсько-володимирський Всеволод Юрієвич супроти слабшого князівства рязанського, застосувавши методи, перед тим невідомі в Руській державі, а саме виселення людности непокірного міста та цілковитого його знищення. Така доля спіткала Рязань. На думку П. Струве, в політиці володимирсько-суздальського князівства під володінням другого сина Юрія Долгорукого, Всеволода, вичуваеться вже виразно, „московський дух” з часів Івана III та Івана IV Грізного.

Суздальсько - володимирський князь Юрій Всеволодович (1212-1237) поставився з байдужністю до першого наступу татар на східні пограниччя Руської Землі, що скінчився 1223 року поразкою князів Київської Руси над рікою Калкою. Його політичний реалізм наказував йому в цьому випадку навіть зрадити половців, союзників суздальських князів упродовж 70 років, і лишити їх власній долі на поталу татар. Та не тільки це: „бродники”, степові войовники, що постійно стояли на платній службі суздальсько-володимиреьких князів, у рішальний момент боротьби зрадили українських князів. Суздаль і навіть Рязань стояли осторонь тої боротьби, і ввесь тягар оборони Руси спав на плечі князів етнічної Руси-України.

Політична орієнтація півдня і півночі саме в часі першої навали татар є повчальним доказом поділу Руської Землі. На руїнах колись одноцільної імперії вже виразно сформувались або щойно формувались три, радше чотири, слов’янські народи Східної Європи: русини-українці, білорусини, новгородці та суздальці-москвичі. Київська Русь-Україна вже закінчила остаточно національне об’єднання всіх антських племен в один народ-націю, і Галичина, яка довго стояла осторонь ядра народу, бере активну, навіть провідну ролю в обороні батьківщини, Руси-України.

Зокрема незвичайно цікавим с зворот до тісного зв’язку з Руссю-Україною Галичини. Ще в другій половині XII стол. Ярослав Осьмомисл галицький був союзником візантійського цісаря проти київських князів. Одначе, на переломі XII та XIII століть етнічна спорідненість західньоукраїнських племен взяла перевагу над партикулярними інтересами, і Галичина стоїть уже біля Києва. Тоді ж Галичина починає називати себе також Руссю, закінчуючи кінцеву консолідацію всього русько-українського народу.

Однак, еґоїстично-реалістична політика не врятувала суздальсько-володимирської области, бо через 14 років, у рік своєї смерті, князь Юрій Всеволодович був свідком, як головна татарська лявіна почала насуватися насамперед на землі північно-східної частини Руської Землі, себто на області, етнічно споріднені з суздальсько-володимирською землею.

На руїнах Київсько-Руської імперії стояли вже одна проти одної не дві Русі, як часто Україну та Московщину люблять називати навіть ліберальні російські історики та письменники. Не стояли одна проти одної і північна та південна Русь, як часто Україну та Московщину називають іґноранти історії Східної Європи. Уже в першій половині XIII стол., ще напередодні татарської повені, на руїнах Руської держави-імперії сконсолідувались вповні Русь-Україна та противник Руси, Суздаль-Володимир, осередок московського народу в стані далеко розвиненої вже його народної формації.

Дві окремі психіки і дві ідеології виразно проявилися у відношенні Києва та Суздальсько-Володимирської держави, предтечі Москви, до татар, коли татарська повінь залила Східню Европу: Київ, продовжуючи традицію своїх предків, рішився на боротьбу проти степового азійського варварства, предтеча Москви рішився на капітуляцію та співпрацю.

Нині важко сказати, чи започаткована молодшим сином Володимира Мономаха, Юрієм Долгоруким, суздальським князем, політика, що ставила своєю ціллю розбудувати на півночі новий державний центр, який мав би в майбутньому покласти Київ на лопатки, була його оригінальною, амбітною політикою, чи само середовище в Суздалі спонукало його ступити на той шлях. Немає сумніву, що етнічні різниці і психіка суздальсько-володимирського населення, відмінні від психіки русинів-українців, були тут теж важливим чинником.

Юрій Долгорукий, одружений, як уже згадувано, з половчанкою і постійний союзник половців, все таки мав ще амбіцію засісти в Києві; такої амбіції не мали зовсім його сини, Андрій Боголюбський та Всеволод, правдиві перші москвичі. По смерті „типового українця” князя Із’яслава, Юрій Долгорукий на чотири роки засів на київському престолі, привівши з собою не тільки свою родину, але й багато суздальських бояр. Як син славного Володимира, Юрій навіть був прийнятий киянами прихильно, але досвід їхнього чотирилітнього співжиття з оточенням Юрія, суздальськими боярами, засвідчив переконливо, що це вже були два окремі етноси. В день смерти Юрія, року 1157, стався вибух, що його Іпатіївський літопис описує так: „И преставися в Киеве Дюрги Володимирович... И много зластвориша в ть день: разграбиша двор его красний; и другій двор его за Дніпром разграбиша, егоже звашеть раєм, и Васильков двор сина его разграбиша в городі. Избивахуть Суздальци по городах и по селах, товар их грабиче”.

Аж дивно, що за такий короткий час наросла така ненависть у Києві до суздальців з оточення Юрія Долгорукого. її не було б, якби вже не існував етнічний антагонізм між русинами-українцями та суздальцями, предками народу московського.

Ніхто так ядерно не схарактеризував ментальности Руси-України та Московщини на тлі відношення до татар, як російський письменник другої половини XIX стол. Алексей Толстой, автор відомої історичної повісті „Князь Серебряный”. На думку А. Толстого, у відношенні до татар проявилася духовість двох частин давньої Руської Землі. „Одна Русь, — пише він, — має своє коріння в універсальній, принаймні в європейській культурі. У цієї Руси ідею добра, чести і свободи розуміється так, як на Заході. Але є ще й друга Русь, Русь темних лісів, Русь тайги, тваринна Русь, фанатична Русь, монгольсько-татарська Русь. Ця друга Русь зробила деспотизм та фанатизм своїм ідеалом. Деякі історичні дані дозволяють уособити перший ідеал в Русі старого Києва і зосередити всі негативні прояви противної тенденції, східної, деспотичної, в Москві, яка зросла на духових руїнах Києва. Київська Русь була частиною Європи, Москва довго залишалась неґацією Європи”.

Різниці в духовості Києва й Москви підкреслює також історик Юрій Вернадський у своїй праці „Київська Русь”. Він пише: „Це „щось” було духом свободи — особистої, політичної та економічної, який домінував на Русі тих днів і до якого московська засада безоглядного послуху одиниці супроти держави становила такий контраст”.

Глибокі різниці в духовості Руси-України та Суздаля існували вже в другій половині XII стол., на що звертає увагу російський історіософ наших часів Ґ. Федотов. Він підкреслює, що київське християнство своїм підходом до обов’язків супроти ближнього, до держави та до інших народів цілком відмінне, прямо контрастове супроти християнства Москви. Християнство Київської Руси було патріотичне, воно вважало народи за Божий твір, і цим українці основно різнилися від західних латинських християн, для яких перед обличчям Бога нема народів, а є тільки одиниці. Київське християнство виходило із становища універсальности та рівности всіх народів перед Богом: немає ліпших ані гірших, тільки одних покликав Бог перших, як римлян, а інших пізніше, як Русь, за словами митрополита Іларіона у його „Слові про закон та благодать”.

Натомість іншого погляду, егоїстичного та ексклюзивного, було московське християнство, яке приписувало собі даний від Бога позірний привілей месіяністичного характеру — спасати та вчити людство.

В розумінні київського християнства Церква має бути зовсім незалежною від державної влади, а залежною тільки від моральних засад віри. Тому не є обов’язком Церкви втручатися у справи світської влади, з одним тільки вийнятком, коли та влада порушує засади християнської моралі. Тоді Церква мусить рішуче виступати в обороні засад Христової науки.

Зовсім інакший витворився погляд на ролю Церкви та її відношення до державної влади в Суздалі в другій половині XII стол. Вже князь Юрій Долгорукий поставив був ростовського єпископа собі на послуги і домагався від патріарха для свого князівства митрополії. Поставлення Церкви на послуги князя підривало мораль Церкви і робило її знаряддям політики влади, витворивши кінець-кінцем у московській державі концепцію, згідно з якою Москва є третім і останнім Римом, не тільки церковним, але й політичним, володарем і вчителем цілого світу. Ігумен Иосиф Волоколамський (XVI стол.) проповідував, що церковна ієрархія повинна стисло співпрацювати з державною владою.

Згаданий російський історіософ Ґ. Федотов підкреслює також, що вже наприкінці XII стол. було різне розуміння свободи та особистої гідности в Київській Русі і в майбутній Московщині, що саме тоді народжувалась із суздальського ядра. Доказом цього є „Слово о полку Ігоревім”, автор якого в двох місцях підкреслює, що учасники виправи на половців „шукали собі чести, а князю слави”. Ці ідеї лицарства Київської Руси, ідеї свободи та особистої гідности, культивовані також на Заході серед февдального лицарства, а потім перенесені в демократичні громадянства, були зовсім чужі московській духовості та православному християнству. Навіть само слово „честь” мало там інше значення, розумілося як державна посада.

Ідеалістичний дух лицарства Руси-України, що боролося з варварством, боронячи цивілізацію та батьківщину, незрозумілий був не тільки в московській пізнішій добі, — пише Федотов, — він був зовсім незрозумілий навіть у тогочасній Суздальщині, зародку московського царства. Зокрема, видно це з двох протилежних реакцій на поразку над рікою Каялою, записаних в Іпатіївському та Лаврентіївському літописах.

Отже, в суздальсько-московській державі народилося динамічне ядро російського народу, одначе поза тим ядром були ще й інші політичні центри з таким самим етнічним субстратом, як чисто слов’янського походження рязанці та тверці, і тому консолідація московського народу це була справа наступних століть, XIV та XV-го.

Суздальсько-володимирські князі Андрій Боголюбський та Всеволод Юрієвич старалися знищити Київ і на його руїнах у Володимирі над Клязьмою створити новий центр розкладеної Руської держави-імперії. Всеволод став навіть титулувати себе великим князем, і домагався признання йому цього становища іншими князями. Одначе, вдавалося йому це тільки на півночі, в області суздальсько-володимирського князівства, та в найближчих сусідів.

На Русі-Україні, навіть по першому знищенні Києва суздальцями (1169) та по другому знищенні ставленцем Всеволода, київським князем Рюриком (1203), ніхто не признавав Всеволодові ані титулу великого князя, ані права розпоряджати княжими уділами. Навпаки, саме на переломі XII та XIII століть на Русі-Україні створюється новий сильний державний центр з опертям на Галицько-Волинську державу. Творець цього нового державного центру, Роман Мстиславич, нащадок патріотичного роду київських Мстиславичів, не тільки сполучив добре залюднені й загосподаровані Галичину та Волинь в одну державу, але також опанував Київ і, посадивши там свого підручного князя, проголосив себе „самодержцем всеї Руси”, себто України (1202 p.).

Після смерти Всеволода (1212) на сто років зійшли зі сцени амбіції Володимира над Клязьмою бути великим князівством навіть у північно-східній області Руської держави. Численне наслідство Всеволода стало тепер нещастям суздальсько-володимирської области, бо поміж наслідниками розгорнулася боротьба, в якій сильне Суздальсько-Володимирське князівство розбилося на кільканадцять уділів.

Починаючи від р. 1237, коли суздальсько-володимирська область перейшла під володіння татар, хан татарський став головним політичним чинником та суддею для розсварених князів. Столиця татарської орди, Сарай, вирішувала також, кому признати титул великого князя. В тій боротьбі на сцену вийшли два нові князівства, що змагалися за першенство в суздальсько-володимирській області, тверське та московське. Тому, що Твер виявилася супроти татар менше льояльною, ніж Москва, в 30-их роках XIV стол. татарський хан зробив московського князя Івана Калиту збирачем данини по всій цій області і признав йому титул великого князя. Відтоді Москва почала рости в силу і в другій половині XIV стол. вийшла вже на провідне становище. Спритна внутрішня та зовнішня політика московських князів, в якій стосувала вона навпереміну силу та підступ, використовуючи ослаблення татарської орди, підняла їх на перше місце в цій області нового московського народу.

Все ж таки існували й об’єктивні причини, чому зайняла Москва провідне становище на північному сході Європи. Звичайно пояснюється це тим, що само географічне положення призначало Москві центральне, провідне місце у формації московського народу. Положення Москви на межі слов’янського і фінського світів зробило з неї терен змішання двох рас, з якого вийшов сильний народ, здібний збудувати централізовану державу і потім імперію. А проламання на волзькому водному шляху запор, що їх століттями замикали камські болгари, хозари і пізніше татари, відкривало для цього народу широкі простори Східної Європи та Західної Азії.