Ваша електронна бібліотека

Про історію України та всесвітню історію

Княжа Русь-Україна та виникнення трьох східнослов'янських націй

XI. ФОРМАЦІЯ БІЛОРУСЬКОГО НАРОДУ

Тереном поселення предків білорусинів була західня частина лісової смуги Східної Європи в доріччі горішнього Дніпра, горішньої Двини та Німану, себто на півдні та на південному заході від валдайського межиріччя. Лісова смуга створила для них зовсім інші обставини життя, ніж для русинів-українців. Під цим оглядом їх життя було більше подібне до життя предків росіян, хоч водна комунікація вказувала їм інші шляхи розвитку, а саме частинно на південь Дніпром, але головно ріками, що пливуть в напрямі Балтики. Отже, предки білорусинів мали умовини кращі від предків росіян.

Археологічні знахідки стверджують, що на території нинішнього білоруського народу людина жила вже в добі палеоліту та неоліту.

Мешканці тої области займалися мисливством та рибальством. Рільництвом на малу скалю займалися тут уже в бронзову добу, на початку другого тисячоліття перед Христом. Є відкритим питанням, чи слов’янська людність жила тут, як на Україні, безперервно, чи прийшла в часі переселення слов’ян. Мабуть, слов’яни з’явилися тут в часі великого переселення народів, у III-IV стол., і послов’янщили первісну людність. Більш правдоподібно, що слов’яни прибули до цієї области із заходу двома шляхами — понад балтійським узбережжям і рікою Прип’яттю. В кожному разі, якийсь далекий відгомін про походження принаймні частини білорусинів від західних слов’ян знаходимо в „Повісті временних літ”. У половині останнього тисячоліття перед Христом появляється тут залізо та патріархальний родовий устрій. Залізо витоплювали на місці з болотняних руд у примітивних печах, збудованих з каміння та глини.

З антами стикалися білоруські племена на Прип’яті, а саме з племенем, яке в „Повісті временних літ” названо деревлянами.

За інформаціями „Повісти” центральним племенем білорусинів було велике плем’я кривичів, що жило на захід та південний захід від валдайського межиріччя на великому просторі Полоччини та у Смоленщини. Дехто думає, що це був навіть кривицький союз племен. Про експансивну колонізацію кривичів у східньому напрямі ,на фінські землі нинішніх росіян, вже була мова. Кривичі колонізували, крім того, обшири в північному напрямі аж під Псков. У склад білоруського народу увійшло також слов’янське плем’я радимичів, що мешкало над рікою Сожем, та дреговичі, що мешкали на північному Поліссі.

Догідна водна комунікація та легкість збуту товарів балтійськими торговельними шляхами приспішували економічний розвиток, зокрема, кривичів. Археологія стверджує, що вже в VIII стол. по Христі в Полоцьку процвітало ремесло, яке працювало на експорт. В часі, коли варяги на чолі з Олегом завойовували північні простори лісової смуги і на основі Київської Руси будували східньоевропейську імперію, кривичі мали тісні зв’язки з ільменськими слов’янами, яким постачали збіжжя. Тоді на території Білоруси напевно вже існували зорганізовані князівства полоцьке та смоленське з власними племінними князями. По опануванні Києва варягами вони стали підручними князями Олега.

Допоміжні сили кривичів, радимичів та дреговичів брали участь із своїми суднами-моноксилами у поході Олега на Царгород (907). Предки сучасних білорусинів були, мабуть, головними будівничими тих моноксилів, роблених із кількасотлітніх дерев, що росли в пралісах кривицької та дреговицької землі, як теж української Сіверщини.

Прилучення білоруських племен під владу Києва сталося проти їх волі, і тому територія кривичів, радимичів та дреговичів була головним тереном полюдій, себто щорічного насильного збирання податків експедиціями київського князя, про що говорить Константин Порфірородний. З невдоволення проти цих полюдій зроджується в білоруському Полоцьку тенденція до усамостійнення далеко скорше, ніж на землях пізнішого російського народу. В „Повісті” записано широку акцію Рогволода, варязького роду князя полоцького, який пробував вийти з-під влади Києва вже у ранніх літах володіння Володимира Великого, тоді князя новгородського.

Одначе, самостійництво Полоцька не було тільки справою династії, воно жило серед населення, і з цим мусів рахуватися Володимир уже як князь Києва. Одружившись з Рогнідою, зробив він полоцьким князем свого найстаршого сина Із’яслава, який по матері відновив родину Рогволода та його політичні пляни усамостійнення Полоцька. Син Із’яслава, Брячислав, старався вибитися з-під панування Ярослава і навіть загорнути Новгород Великий, одначе, без успіху. Все таки навіть переможеного Брячислава Ярослав мусів удобрухати тим, що додав йому ще міста Вітебськ та Усвят; видно, самостійницькі сили діяли в самім Полоцьку, а не тільки в князі. Син Брячислава, Всеслав, по смерті Ярослава Мудрого, старався за всяку ціну збудувати велику власну державу на півночі, використовуючи боротьбу Святослава та Всеволода Ярославичів проти найстаршого брата, Із’яслава Ярославича. Для цього він почав війну з Новгородом та Псковом, намагаючись опанувати ті торговельні міста. Він сплюндрував Новгород та Псков, одначе своєї цілі не осягнув, бо й білоруські міста були винищені довголітньою війною. Всеслав Брячиславич, остаточно переможений над рікою Немигою, зрікся амбітних плянів, але своє полоцьке князівство на ділі усамостійнив від Києва, і Полоцьк уже перед кінцем XI стол. перший з усіх земель Київсько-Руської держави фактично вийшов з-під влади Києва.

Для автора „Слова о полку Ігоревім” акція Всеслава Брячиславича була крамолою, хоч на ділі це було виявом тривалого бажання, принаймні західньої вітки кривичів, вийти з-під панування Києва, з яким білоруських полочан ніщо не в’язало. Це було прагнення етнічно іншого елементу жити власним життям, що пробудилося тут найскорше, немов у ядрі, навколо якого став формуватися білоруський народ.

Амбіція Полоцька стати рівним із Києвом прокинулася в подібний спосіб, як у Новгороді Великому. Полочани збудували у своїм місті також катедру св. Софії, щоб мати свою власну Софію. Все ж таки приєднання Полоцька в склад Київсько-Руської держави приносило й для нього деякі торговельні користі, хоч не такі, як для одноетнічного Смоленська, що лежав у самому серці межиріччя, на території „волоків”. З цієї причини Смоленськ був більше льояльним до Києва, ніж Полоцьк, але і його льояльність прохолола, коли Дніпровий шлях став заломлюватися, а в половині XII стол. таки був зовсім перерваний. Смоленськ тоді наближається до Полоцька і переорієнтовує свою економіку в напрямі водного шляху Двиною до Риґи та острова Ґотлянду, де мала свій осідок централя ганзейських міст. Про це свідчать торговельні договори Полоцька та Смоленська з Риґою і Ґотляндом.

Саме на ці часи кінця XII та першої половини XIII століття припадає найбільший економічний зріст Полоцька та Смоленська, розвиток їх ремесла і в зв язку з цим зріст значення міщанства, що на вічах, зокрема в Полоцьку, у республіканський спосіб вирішувало свої справи.

На переломі XII та XIII століть, коли на Суздальщині-Володимирщині вже сформувався проти Києва далеко радикальніший центр, ядро російського народу, білоруські кривичі — західні полочани та східні смоленяни — почали щораз більше відчувати свою етнічну спільність і політичну солідарність з дреговичами та радимичами, з якими вони межували за Дніпром на сході. Все ж таки єдиного білоруського народу із свідомістю своєї спільности ще тоді не було, існувало тільки ядро народу — земля кривичів.

Опозиція Смоленська проти Києва проявилася вперше на київському церковному соборі 1147 p., коли розгорнулася гостра боротьба за усамостійнення Руської Церкви від Візантії через вибір митрополитом русина Клима Смолятича. Смоленський єпископ Мануїл, справді грек, виступив проти вибору митрополитом русина ,підтримуючи тим церковну політику Візантії. Мабуть, гостру поставу Мануїла супроти київського князя та вибраного митрополита треба пояснювати його свідомістю, що публічна опінія Смоленська не піде проти нього.

Може завдяки тому, що влада в білоруських містах перебувала в руках широких мас, цим містам, зокрема Полоцьку, вдалося вести успішну боротьбу з німецьким орденом мечоносців, що на початку XIII стол. опанував Риґу і захопив доступи до Балтики. Про це свідчать договори, що їх уклали Полоцьк та Смоленськ з мечоносцями, які запевнили цим білоруським містам вільний вихід на Балтику через Риґу та інші лівонські порти.

Білоруські землі були тим щасливіші від українських та суздальсько-володимирських, що до них не докотилася татарська навала, яка спинилася на схід від Дніпра. І це тим більше зв’язувало білоруські землі та й сам білоруський народ у стані формації з Західньою Европою.

Однак, уже 1307 року самостійність Полоцька покінчилася: його, враз із західньою частиною землі кривичів та землею дреговичів по Дніпро, опанували військові сили Литовського Великого князівства. Таким чином переважна більшість білоруських земель увійшла в склад Литовської держави, культурно нижчої від білоруських земель, зрусинізованих Київською Руссю. Білорусини бо прийняли з Києва не тільки східне християнство, але й літературу та церковно-слов’янську мову, очевидно, пристосовану до білоруських мовних прикмет. Вони прийняли також правну систему „Руської Правди” та адміністраційну систему земель Київсько-Руської держави.

З таким культурним надбанням Білорусь входила в склад поганської ще Литви. Білоруська культура київської школи ставила завойованих вище від завойовників, які підпадали їх культурним впливам, внаслідок чого литовська держава з часом перетворилася на державу литовсько-білоруську. Через п’ятдесят років, після завоювання Литвою великої частини українських земель, здебільша відбитих від татар, литовсько-білоруська держава перетворилася на литовсько-білорусько-українську федерацію.

Церковно-слов’янська мова стала урядовою мовою не тільки на білоруських землях, але навіть у столиці держави, Вільні. Східне християнство опановує вищі верстви і навіть дістається на двір великого князя. Правна система „Руської Правди”, що підходила до духовости білорусинів, не тільки збереглася під владою Литви в автономних статутах поодиноких земель, але навіть була прийнята центральним урядом за основу при творенні правної системи цілої держави. Одним словом, білорусини, завойовані литовцями, в державі завойовника стали домінуючим культурним елементом, і в цій новій ситуації почуття спільности всіх білорусинів у межах Великого Князівства Литовського в другій половині XIV століття зробило їх народом, свідомим своєї єдности.

Отже, збоку Литви білоруському народові не було ніякої загрози. Ця загроза для народної особовости білорусинів постала аж по Кревській Унії (1385), персональній унії поміж Литовською державою і королівством Польщі, коли почався наступ латино-польської культури на білоруські землі.