Ваша електронна бібліотека

Про історію України та всесвітню історію

Княжа Русь-Україна та виникнення трьох східнослов'янських націй

X. КУЛЬТУРНА РУСИНІЗАЦІЯ КИЇВСЬКО-РУСЬКОЇ ІМПЕРІЇ

Київська Русь, як ядро держави-імперії, утвореної між 879-882 pp., культурно стояла куди вище від прилучених північних територій і тому природно притягнула до себе варягів, які вибрали Київ на столицю нової держави. Все ж таки культура Київської Руси з часів перед введенням християнства не мала ще виразно з’ясованого духового змісту, щоб впливати на культурно нижчі області півночі. Того духового змісту набула вона лише по введенні християнства в церковно-слов’янській мові, після створення церковної організації, власного письменства та ін. Тож разом з християнством на північні землі приходила духова культура Києва, її твори, звичай літописання, правні поняття „Руської Правди”, а далі церковне мистецтво і, як синтеза, русько-українська християнська духовість. Всю цю, несену київськими русинами на північні, а згодом на російсько-білоруські простори, многогранну культуру ми називаємо русинізацією цих просторів.

До смерти Володимира Великого північні землі трималися в залежності від київського центру здебільша силою зброї, але коли за Ярослава Мудрого зерно, засіяне Володимиром, почало кільчитися, по всіх частинах імперії з’явився новий чинник суцільности держави духово-морального характеру. Впливи християнсько-київської культури поширювалися на терени етнічно чужородні, на слов’янські та щойно слов’янщені. Тому в одних частинах держави вони защеплювалися легше і западали глибше в душі населення, в інших приймалися тільки поверховно, бо київська культура була заслаба, щоб знівелювати чужоетнічний характер та місцеві життьові вимоги, відмінні від тих, що панували в поантській гелленізованій Русі-Україні. Там сепаратистичні сили були занадто великі, щоб самими культурними впливами тримати постійно периферії у політичній залежності від Києва, зокрема, коли державна влада була слаба. Одначе, навіть тоді, коли по смерті Ярослава Мудрого (1054) державний центр заломився, а по смерті Ярополка Мономаховича (1139) на ділі перестав існувати, київське християнство та київська культура все ще діяли в розложеній уже імперії, тепер уже називаній Руською землею.

Тими чинниками, що підтримували моральну єдність Руської землі, були:

а) Спільна династія Рюриковичів, як наслідників Володимира Великого. При тодішній февдальній ідеології Європи, де приватна та публічна власність слабо відрізнялися, теоретично вся територія Руської землі була власністю династії Рюриковичів навіть при удільному розбитті Київсько-Руської держави XII та XIII століть. Кожний Рюрикович мав право старатися про якийсь уділ, і ніхто з-поза їх династії не міг рядити в якійсь частині Руської землі. Це право сиділо так глибоко в переконанні тодішнього громадянства, що навіть землі з виразно республіканським устроєм, як Новгород Великий, Псков чи Полоцьк, таки задля форми мали князя, хоч і без влади. З права династії Рюриковичів на всі частини Руської землі виводили свої права суздальсько-московські князі XIV і наступних століть, себто тоді, коли між Руссю-Україною та Московщиною не було вже дійсних зв’язків ні церковних, ні культурних.

б) Може найсильнішим реальним лучником частин політично роздрібненої Руської землі була Церква, оголювана київським, або руським митрополитом. Християнство причинилося найбільше до наближення не-руської півночі до Києва, хоч спершу не приймалося воно там так скоро, як в Київській Русі, що вже від антських часів мала деякі зв’язки з християнським греко-римським світом.

Значення церковного чинника в домінуванні Києва розуміли ті відосередні сили, що прямували до політичної сепарації, зокрема Новгород та Суздаль. Не сподіваючись мати власного митрополита, Новгород принаймні постарався, щоб його єпископ мав титул архиепископа. Суздаль уже в другій половині XII стол., за князя Юрія Долгорукого, старався в Царгороді добитися власного митрополита, хоч без успіху. Патріярх противився діленню Руської Митрополії, бо це утруднювало б його контролю над київською митрополичою провінцією, в якій проявлялися тенденції для Візантії дуже небажані, як зв’язки із західними християнами, гострі домагання, щоб Руська Церква мала більше національний характер, зокрема мала русинів-українців митрополитами. Перед наїздом татар на Київ Єпископат у переважній більшості був руського походження, але тільки два київські митрополити, обидва визначні вчені, письменники та богослови, напевно були русинами: Іларіон, що був митрополитом за останніх років панування Ярослава Мудрого, та Клим Смолятич, вибраний митрополитом на київському соборі 1147 року. Третій, Єфрем, з кінця XI стол. був, правдоподібно, русином з походження. Всі вони, одначе, не були визнані царгородськими патріархами.

Суздальські князі Юрій Долгорукий, Андрій Боголюбський та Всеволод, не можучи добитися власного митрополита для своїх земель, з антагонізму супроти Києва, ревно підтримували провізантійську церковну політику патріарха в київській митрополії, і ця церковна політика стала традиційною в Московській державі.

Антагонізм християнського півдня — України — до християнства на північних територіях мав своє джерело також в іншій християнській ідеології на Русі та поза Руссю. Християнська Церква на Русі пильно зберігала свою незалежність від світської влади, не претендуючи на політичні впливи серед громадянства. У Суздалі вже за Андрія Боголюбського місцевий владика, встановлений з волі князя, став виразно на послуги його насильницької політики, що привело до осудження цього владики митрополичим судом у Києві та усунення його з владичого престола, а згодом до убивства і самого князя Андрія суздальськими боярами.

Зберігаючи ідеологію вільної Церкви у вільній державі, київське християнство ідеологічно було наближене до християнського Заходу, і тому поділ Церкви з 1054 року не приймався так легко на Русі, не зважаючи на ревні заходи візантійських патріярхів. У цій справі становище в Київській Русі завжди було неясне. Щождо Церкви на усамостійнених північних територіях Суздаля, Смоленська, Новгороду та Полоцька, то вона завжди вела пропатріяршу політику. Не маючи власного митрополита, суздальсько-володимирські князі добивалися в потатарській добі у Візантії та у татар, щоб київський митрополит Кирило II та його наслідники перенесли свій осідок із зруйнованого Києва до Володимира над Клязьмою. Допоміг їм у цьому візантійський патріярх, святитель київського митрополита Кирила II, який намовив його покинути підозрілу для патріарха Галицько-Волинську державу і перенестися на північ. Все ж таки на тлі прозахідних тенденцій в Церкві на Україні та Білорусі після Фльорентійського собору 1448 року таки поділилась одноціла київська митрополича провінція на київську (українсько-білоруську) та московську.

в) Із східнім християнством Київ накинув не тільки Русі-Україні, але й також північним неруським територіям церковно-слов’янську мову, яка прийшла на Русь з Великоморавської держави та з Болгарії з першими літературними творами християнського характеру. Нині знаходимо щораз більше доказів, що церковно-слов’янська мова з першими релігійними творами приходила також з колишньої Великоморавської держави, заваленої мадярами в кінці IX стол., через Чехію, Словаччину та Польщу. Маємо сліди, що й на південних узбережжях Руси-України деякі християнські церкви, котрі існували там ще перед хрещенням Володимира Великого, стали вживати в . асі діяльности св. Кирила зрозумілішої для південних русинів церковно-слов’янської мови. Одним словом, вже від часів св. Володимира ця мова стала мовою християнства Київсько-Руської держави.

Так само, як на Заході внаслідок домінування в Церкві латинська мова стала мовою літературною, мовою адміністрації та купецтва в усій західній латино-християнській Європі, так на сході Європи церковно-слов’янська, а не зовсім зрозуміла грецька мова стала урядовою мовою, мовою Церкви, літературною мовою, мовою державної адміністрації та широкого економічного життя.

Хоч церковно-слов’янська мова була досить зрозумілою для слов’ян Київської Руси, як також для населення частини північних територій, від самих початків існувала сильна спокуса серед письменних людей на всіх просторах держави-імперії робити цю мову ще зрозумілішою, нагинати її до місцевої народної мови. Тому вже доволі скоро церковно-слов’янська урядова та літературна мова стала прибирати слова та вимову русько-українських слов’ян, новгородських, білоруських, а потім і суздальських слов’ян. Все ж таки ці додатки були такі малі, що церковно-слов’янська мова на століття залишилась мовою Церкви, літератури, мовою адміністрації та економічного життя Східної Європи. Вона була могутнім чинником культурного об’єднання і інструментом русинізації простору Київсько-Руської держави перед її політичним розкладом і ще довго по її розкладі.

Природна річ, що церковно-слов’янська мова ніколи на території Київсько-Руської держави-імперії не була мовою широких мас. Народні маси говорили своїми мовами, які тільки частинно проявлялися місцевими льокалізмами в урядовій церковно-слов’янській мові. Серед народніх мас уже тоді виразно існували окрема українська мова Київської Руси із своїми діалектами, мова новгородсько-суздальських слов’ян, як основа пізнішої російської мови, та мова слов’ян західньої частини лісової смуги із своїми діалектами, нинішня білоруська мова.

Єдиної мови, якоїсь праруської мови всіх слов’янських мас півдня та півночі Східної Європи ніколи не було, як це безпідставно твердять нині прихильники „прарусскої нації”. Загальнопоширена урядова церковно-слов’янська мова не була народньою мовою в жадній частині держави, ані в Київській Русі-Україні, ані в північних анексах. Не кажучи вже про те, що в періоді, на який прихильники „прарусскої нації” кладуть її існування (ІХ-ХІІ стол.), більшість етнічної субстанції нинішнього російського народу взагалі ще не говорила ніякою слов’янською мовою, а уживала фінських діялектів.

г) Знаряддям русинізації півночі були також взори київсько-руського письменства. Уже від часів Володимира Великого постають у Київській Русі перші твори духовної літератури, літописання, проповідництва, описи подорожей, етнічні твори та фолкльор. Ці твори розходилися доволі скоро в переписах по всій державі. Але, як було сказано, з огляду на етнічні різниці та політичні амбіції поодиноких міст і членів династії, не всюди вдовольнялися самим прийняттям творів з українсько-руського півдня та їх наслідуванням. Саме за взором Києва у поодиноких осередках держави з’являються власні літератори і літописці. Найскорше такі шляхетні амбіції ривалізувати з Києвом проявилися в Новгороді Великому, де почалося власне літописання, що дало в результаті 4 новгородські літописи. Постають тут також твори духовної літератури та фолкльорні твори.

Культурне суперництво з Києвом проявилося дещо пізніше і в інших осередках держави, зокрема в Суздалі, при виразній інтервенції влади. Тому тамошні твори є не тільки доказом самого існування культурного суперництва, але і його суто політичного підкладу.

Літописання постало передусім у Києві з почину ченців Печерської Лаври і було цензуроване візантійськими духовними особами. Його продуктом була „Повість временних літ”, яка у відписах дісталася також на північ, деколи перед, деколи по візантійській цензурі. „Повість временних літ” на Русі-Україні була продовжена так званим Київським літописом, а потім Галицько-Волинським. Ці три частини дають українську редакцію літопису, збережену в так званому Іпатіївському списку. „Повість временних літ” дісталася також на Суздальщину, що вже від часів Юрія Долгорукого виразно сепарувалась від Києва. Початкова частина „Повісти” була переписана на суздальський лад і продовжена у Суздалі, а потім у столиці нової держави, Володимирі над Клязьмою. Тому, що „Повість” покриває події тільки XI та перших років XII століть (до 1117), коли суздальського політичного сепаратизму ще не було, вона має лише невеликі зміни та додатки. Натомість, коли в половині XII стол. Суздаль з його династією Юрієвичів виступає до явного суперництва, а то й боротьби з Києвом, продовження „Повісти” прикладає головну вагу до справ Суздальщини та сусідніх земель і виразно віддзеркалює протикиївську політику.

Суздальсько-володимирські і дальші продовження „Повісти” збереглися в кількох списках, передусім в так званому Лаврентіївському кодексі літопису, в якому події другої половини XII стол. і наступні представлені часто зовсім не так, як їх подає Іпатіївський кодекс. Ось приклад з відомим походом Ігоря Святославича на половців, що став темою безсмертного лицарського епосу України XII ст. Іпатіївський літопис, так само, як „Слово о полку”, глибоко співчуває русько-українському лицарству в його катастрофі, натомість Лаврентіївський літопис сприймає ту подію з неприхованою іронією. Причина ясна: половці були тоді союзниками Суздаля проти Києва і руйнували Київсько-Руську державу так само, як і суздальці.

Культурні впливи йшли з Києва і успішно русинізували неукраїнську північ доти, поки не зародився політичний сепаратизм на землях поза Київською Руссю. Появився цей сепаратизм, і впливи київської культури почали щораз меншати.

ґ) Дальшим культурним чинником, що об’єднував і русинізував північні землі, була правна система руської Правди". Як правні приписи для адміністрації та судів усієї Київсько-Руської держави, „Руська Правда” була списана в початковій редакції для новгородців у нагороду за їх воєнну допомогу Ярославові. На ділі не була вона оригінальним твором Ярослава, а була тільки збіркою прастарих правних понять антських слов’ян, зокрема Київської Руси. Цей твір досконало віддає глибоко гуманні правні засади предків українського рільничого народу. За централізованої влади і у відсутності писаного права „Руська Правда” поширювалась дуже скоро по всій імперії, служачи для практичних потреб в судах та адміністрації. Про це свідчить аж 106 списків цього правного пам’ятника, що збереглися в різних редакціях. Розвивався він від короткої „Правди”, що мала 43 статті, до широкої „Правди” із 121 статтею. Для менших судів була створена скорочена „Правда” із 50 статтей у третій редакції.

Впливи „Руської Правди” впродовж XII стол. позначилися на законодатних пам’ятниках (судних грамотах) Новгороду Великого та Пскова, на правних пам’ятниках Полоцька та Смоленська на Білій Русі.

„Руська Правда” з її гуманними правними поняттями українського півдня знаходила труднощі у практичному застосуванні її в тих сепаратистичних частинах імперії, для яких м’якість права не відповідала поглядам на життя її населення, передусім на Суздальщині. „Руська Правда” пережила татарську навалу на Україні та Білорусі і її норми впливали там на визначення місцевих прав ще в XVI стол. і навіть увійшли до загальнодержавного Кодексу Литовсько-Руської держави, до 1-го Литовського Статуту з 1529 року. Натомість на землях Суздальсько-Московської держави в потатарській добі „Руська Правда” знаходить щораз менше застосування, і вже в XIV стол. виходить зовсім з ужитку.

Все ж таки правна система „Руської Правди” виконала велику ролю в культурному об’єднанні і в поширенні правного світогляду Київсько-Руської держави.

Культурна русинізація, що впродовж Х-ХІІ століть пливла з Києва на північні землі, та наростання політичного сепаратизму на тих землях — це на ділі два взаємопротилежні струмені людського думання, відчування та діяння. Київська гуманна і демократична в засаді культура полонила серця та душі християнізованих кривичів, словін і навіть ростовців, наслідком чого були їх великі симпатії до Матері Городів Руських, де володів Володимир Великий, хреститель не тільки Київської Руси, але також областей поза Руссю.

Про особу князя Володимира не тільки на Русі, але також на землях суздальсько-московських, охрещені жителі, слов’янізовані київською культурою, укладали оповідання та пісні-билини (старини), в яких звеличували його, як доброго та справедливого володаря, як „ясне сонечко”, що володіє могутньою Руською державою в оточенні своїх помічників-багатирів. 

У билинах Святий Володимир княжить на добро широких мас, ласкаво, при допомозі тих своїх багатирів надлюдської сили та героїзму. Такими є легендарний Ілля Муромець, легендарний Алексій Попович, історичний Путята Никитич, душею й тілом відданий Володимирові і як поганин-варяг, і потім як християнин, що згідно з суздальською ментальністю сліпо виконував волю свого монарха. Билини збереглися до наших часів передусім на території московського народу, одначе постали вони при активній участі очарованих київською культурою книжників ростовсько-суздальських територій ще в добі передтатарській і в часі наступу татар на землі колишньої Київської держави-імперії.

Видно це з того, що в багатьох билинах виразно віддзеркалюються прокиївські симпатії і нехіть до суздальського сепаратизму. Наведемо билину про Алексія Поповича. Відомості про цього „багатиря” знаходимо також у Тверському літописі. Алексій Попович був сином ростовського попа Левонтія. Батько Алексія мав ім’я ченця Печерського монастиря, Леонтія, київського мученика-місіонара на Ростовщині. Як „храбр богатир” прославився він на службі Всеволода „Большое Гнездо” та його сина Константина. Особливо визначився у липецькім бою 1216 року. Боротьба поміж наслідниками Всеволода відтрутила Алексія Поповича від суздальсько-володимирських князів і він скликав нараду багатирів, які винесли справді імперсько-патріотичну постанову. В Тверському літописі під 1224 роком записано, що в тій постанові вони заявили: „Аще служити начнуть князем по разним княженіям, то и не хотя ймуть перебитися, понеже князем в Руси велико нестроение и части боеви”. Тому багатирі рішили між собою: „Служити им одиному великому князю и матери градом Киеве”. Тож як постановили, так і зробили: вибралися на південь служити великому князеві в матері всіх городів, у Києві. В билині сказано, що Алексій вибрався до Києва зі своїм слугою Торопом. Тверський літопис стверджує, що згинув він разом з іншими 70 багатирями над Калкою, боронячи своїми грудьми проти татар столицю Руси. Напівісторичний, напівмітичний багатир Алексій Попович — це живий протест ростовського уродженця проти сепаратиетичної політики суздальських князів на погибіль Києву. 

Так само билина про Камське побойовище перейнята проруськими симпатіями і патріотичним духом оборони Руської імперії під проводом Києва.

У билинах, що збереглися на Московщині, згадується наступ татар під проводом Батиги (Буту хана) на „стольний град Киев”. Батизі заступає дорогу славний багатир Ілля Муромець, син простого селянина-смерда з Чернігівщини. Очорнений боярами, скривджений князем, Ілля Муромець ховає свою обиду і виступає як головний захисник Києва. Для нього Київ репрезентує всю Руську землю-державу. Він вибрався „у Киев-град ко князю Володимеру на поможение и сбережение”. Прикметно, що саме тоді, коли суздальсько-володимирські князі ослабляли та понижували Київ, герої билин в його обороні виявляють свій героїзм. Це тільки свідчить, що билини укладалися під впливом ідеології оборонців цілости Руської імперії зі столицею в Києві. Такі патріоти імперії були ще в XIII стол. на північних, згодом московських землях.

Київ своєю високою культурою в передтатарській добі притягав до себе багато освічених людей і з-поза Руси-України, які вбачали в ньому святе місто, другий Єрусалим. Одночасно з тим струменем симпатій для Київської Руси та Києва розгорталася зовсім протилежного характеру політична діяльність князів північних земель, реалістична до цинізму. Ціллю тієї політики було позбавити Київ святощів, що притягали його підданих, а ролю його передати Володимирові над Клязьмою чи, згодом, Москві. Така політика створювала в душах численних духовних та світських осіб поза Руссю, на землях нинішнього російського та білоруського народів, душевне розбиття, яке знайшло свій знаменний відгомін у дуже ориґінальному творі „Слово о погибелі Русской Землі”. Цей твір постав, мабуть, таки у Володимирі над Клязьмою після страшної поразки українських князів над Калкою (1223).

Автор „Слова о погибелі” — гарячий патріот Руської Землі, одначе в її осередку він уже ставить таки Всеволода Юрієвича, князя суздальсько-володимирського. Ось так представляє він Грандіозні розміри Руської Землі, починаючи опис її від Карпат: „Звідси до Угрів, до Ляхів, до Чехів, до Ятвягів, від Ятвягів до Литви, до Німців, до Корели, до Устюга, там жили Тоймиці погані і за дишучим морем до Буртасів, од Буртасів до Черемисів, до Мордви, то все покорене було Богом християнському язику. Поганські краї великому князю Всеволодові і отцю єго київському князеві, дідові його Володимирові Мономахові, котрим то половці діти свої носили в запоруку. А Литва з болот на світ не виходила, а Угри будували камінні городи із залізними воротами, щоб на них Великий Володимир не наїхав та й німці раділи, сидячи далеко за синім морем.

Тут якесь незрозуміле помішання: з одного боку, прив’язання до Руської Землі, держави-імперії, створеної Києвом, жаль за її упадком, а з другого — ставлення в центрі тої Руської Землі Всеволода, суздальського князя та інших Юрієвичів, що спричинилися до її погибелі. З одного боку звеличування їх діда Володимира Мономаха, що побивав половців, з другого — прославляння володаря Всеволода за його союз з половцями.

Заклик рятувати Руську Землю пролунав на кілька десятків років раніше з українського півдня, і це був голос автора безсмертного „Слова о полку Ігоря”. Зі „Слова о погибелі” чути голос роздвоєної душі приятеля цілости Руської Землі і одночасно приятеля її руїнника. Для автора „Слова о полку Ігоря”, русина-українця, немає сумніву, що серцем Руської Землі є і має навіки залишитися Київ, тому рятувати Руську Землю під проводом Києва він закликає всіх князів. Це голос щирого патріота, в душі якого сидить кількасотлітня традиція зросту та слави Київсько-Руської імперії. Він не тільки боліє над її нещастям, але й пропонує спосіб, як те нещастя відвернути. Цим способом є відбудова солідарности всіх князів, зокрема сильніших і значить відповідальних за майбутнє. Крамоли між князями, взором яких став Всеслав полоцький, треба негайно спинити і спільними силами знищити степове варварство, половців.

Автор „Слова о полку Ігоря” апелює до ідеолога виростаючого московського народу і закликає його стати в обороні цілости імперії, яку він поборював. Його апель до Ярослава Осьмомисла галицького такий самий, як до Всеволода суздальського — стати спільно проти „поганих степовиків”.

І тут ми бачимо, що автор „Слова о полку Ігоря” не орієнтувався в тогочасному політичному укладі земель уже розкладеної імперії. Те, що думав кн. Всеволод на тлі виправи Ігоря проти половців, записано в Лаврентіївському літописі. На таку справу він дивився з презирством, бо не йому загрожували половці, а Києву, погибелі якого він бажав. З цього видно, що обидва автори, прихильники ідеї могутньої Руської Землі, не орієнтувалися в реалістичній політиці тих часів. Чому? Тому, що вони належали до іншого світу, до патріотів, вихованих на підложжі русинізації, натомість володарі земель думали категоріями актуального сепаратизму.