Ваша електронна бібліотека

Про історію України та всесвітню історію

Княжа Русь-Україна та виникнення трьох східнослов'янських націй

IX. КИЇВСЬКО-РУСЬКА ІМПЕРІЯ ТА ЇЇ РОЗКЛАД

В історії постання та занепаду многоетнічних держав-імперій, якою була також Київсько-Руська держава, виявляється, що їх довше чи коротше існування залежало від внутрішньої сили центральної влади та від зовнішніх чинників. Різноетнічна імперія для свого збереження мусить мати сильну центральну владу, яка частини імперії тримала б у залежності від центру і при допомозі вищих культурних сил гамувала відосередні сили, витворюючи рівночасно прив’язання до імперії. Щоб забезпечити внутрішню дисципліну етнічно відмінних частин, імперія мусить забезпечити собі також зовнішній фронт, щоб відосередні сили не використовували зовнішньої слабости для свого скріплення.

Київсько-Руська держава була створена силою зброї варягів, які вибрали найбільш культурну частину нової політичної структури, Київську Русь-Україну за домінуюче ядро держави. Первісний план будови тої імперії був правильний, бо, збудована силою, вона в майбутньому мала скріплюватися культурними впливами Київської Руси, яка одинока могла піднятися систематичної державної та культурної асиміляції різноетнічної, культурно відсталої півночі. Одночасно київський державний центр завжди повинен був мати на увазі зовнішню безпеку імперії, як запоруку її політичного і економічного росту.

Наступні століття показали, що Київська Русь уміла тільки частинно виконати ролю сторожа імперії. Київська Русь, як держава антських слов’ян з їх духовими прикметами, про які вже була мова, тільки частинно надавалася до місії керманича різноетнічної імперії. Київська Русь своєю гуманною та атракційною культурою могла асимілювати різноетнічні області перед впровадженням християнства слабше, а по впровадженні християнства з великою силою, одначе вона була наслідником антів-індивідуалістів, вихованкою грецького свободолюбного духа, теж сильно індивідуалістичного, і таким чином не мала даних створити сильний державний центр, який, з одного боку, фізичною силою влади, а з другого — силою культури міг би стоплювати примітивні племена в одну цілість, з внутрішнього переконання заінтересовану в збереженні імперії. Влада Київської Руси не зуміла обома засобами витворити державного імперіяльного патріотизму. До того ж перед київською владою стояло дуже важке завдання забезпечити границі держави, зокрема зі сходу, проти наступу тюркських орд — печенігів, торків, половців і, нарешті, татар. Від забезпечення границь залежав економічний зріст усіх частин імперії.

Впродовж півтори сотні літ по 879-882 pp. цілість держави берегли варязько-слов’янські збройні сили, що стояли на услугах київського державного центру. Історія Олега, Ігоря, Святослава та Володимира це була історія приведення різноетнічних племен до державної дисципліни. Одначе, варязька збройна сила вже в часах князя Володимира почала топитися, бо варяги, швидко асимілюючись, ставали такими самими русинами, як і антські слов’яни. Зрозумівши це, Володимир став шукати духово-морального цементу для втримання імперії і відкрив, що тим цементом може бути християнство.

Варяги, як збройна сила, останній раз ще допомогли Ярославові Мудрому здушити внутрішню анархію по смерті Володимира. Панування Ярослава Мудрого — це останній період існування варягів як окремої етнічної та збройної сили. Після його смерти в Київській Русі були вже тільки дружинники-русини варязького роду, що зовсім засимілювалися і стали такими самими „од роду руського”, якими були антські слов’яни.

М’яка вдача антських слов’ян, індивідуалізм всередині самої таки династії проявилися лихими наслідками зараз же по смерті Ярослава. До того ж сам останній керманич імперії, Ярослав Мудрий, виявив дивний брак реалізму в державних справах. Годі зрозуміти, як міг цей висококультурний монарх встановити такий непевний на майбутнє спадковий статут, спертий не на засаді права примусу, але тільки на засаді морального авторитету, себто доброї волі.

Державу, що все ще складалася з різноетнічних елементів із відосередніми тенденціями, до того ж уже дуже серйозно загрожену із сходу печенігами, він ділив на низку уділів в доброті батька, щоб кожний син дістав свою частку. Ярослав вірив у моральність своїх наслідників, бо найстарший київський князь не мав властиво ніякої, спертої на праві, зверхности над молодшими братами: з волі Ярослава, він мав бути для них тільки „в отця місто”, себто заступити батька. Залежність чисто морального характеру.

Цю помилку Ярослава Мудрого історики звичайно пояснюють тим, що це були часи февдального роздрібнення всієї Європи, отже й Київсько-Руська держава не могла бути виїмком. Але поділ держави Ярослава на уділи це не був поділ по лінії февдального права. При февдальному устрої існував — головний володар і февдальний зверхник-сюзерен, якому підлеглі мали складати присягу на вірність та послух. Порушення февдальної присяги давало право февдальному зверхникові примусити порушника до вірности, або й відібрати в нього уділ. При февдальному праві не було моральної залежности в „отця місто”, а була таки правна залежність, припечатана присягою; вона мала бути виконувана з усією льояльністю підлеглого февдала супроти зверхника. Правда, і на Заході феодальні васалі не завжди дотримували присяги і, зростаючи на силі, розколювали державу на февдальні уділи, одначе на Заході могутнім гальмом, що спиняло повне роздрібнення держави, була королівська корона, яку звичайно діставав февдальний сюзерен з рук Римського Престолу. Коронований папою володар здобував такий авторитет в цілій країні, що рідко коли відважувався підлеглий васаль ставити під сумнів авторитет коронованого монарха.

З київських володарів один лише Із’яслав Ярославич дістав від папи Григорія VII королівську корону на вигнанні, але по повороті на київський престіл жив він тільки два роки. Звичай коронувати володаря — зверхника над удільними князями на Русі не міг собі здобути права громадянства тому, що Руська імперія під церковним оглядом була частиною Східної Церкви. Не зважаючи на свої близькі зв’язки із західнім католицьким світом, формально вона не входила в систему західньохристиянської спілки народів (Communitas Christiana) і тому ніхто з володарів на Русі не міг поряду діставати королівської корони, як ознаки своєї незалежности назовні та своєї зверхности всередині держави над удільними князями.

У своїм статуті наслідства Ярослав Мудрий допустився двох основних помилок: 1) знищив центральну владу держави-імперії, 2) відкрив браму дальшим поділам держави на щораз менші та щораз слабші князівства. При такій системі втримати різноетнічні периферії було майже неможливо. Так само неможливо було такій слабій державній владі зорганізувати ефективну оборону проти зовнішніх ворогів із сходу. Ця оборона стала справою існування чи повного розкладу імперії.

Державно-устроєву похибку Ярослава кілька десятків літ пізніше старалися направити самі князі під проводом енергійного Володимира Мономаха на з’їзді в Любечі (1097), закріплюючи права поодиноких галузей роду Ярослава Мудрого на поодинокі родові землі. Одначе, спинити тенденції до дальших поділів і до дальшого ослаблення київської держави ніхто не був всилі. Київський державний центр по смерті князя Ярополка Мономаховича (1139 р.) на ділі перестав існувати. Настав кінець імперії як цілости, а слабу федерацію земель-уділів, в якій мали ще якийсь вплив княжі з’їзди, „княжі снеми”, заступило кілька десятків самостійних держав, кожна з власною внутрішньою політикою, навіть із закордонною орієнтацією.

У такій політичній ситуації зродився, побіч Новгороду Великого та Полоцька, новий центр опозиції на північно-східніх, фінсько-слов’янських територіях, що тяжіли до княжого городу Суздаля. Опозиція цього нового центру докорінно різнилася від дотеперішнього індивідуалізму князів поодиноких уділів розбитої вже Руської Землі. Це вже була опозиція не проти київського князя Мстислава, Юрія, Ярополка чи якогось іншого князя, що засів на київському престолі, очевидно, з повним легковаженням моральної Ярославової засади „в отця місто”, але опозиція проти самого Києва та його провідної ролі на сході Європи.

Суздальська, передмосковська опозиція прямувала вже за ясно наміченим пляном не тільки до пониження, але й до виразного знищення значення Києва, й то засобами, нечуваними для м’якої, поетично-сантиментальної духовости антських слов’ян, все таки в засаді моральної. Проти гуманного Києва виступив Суздаль, ядро вже нового народу, з суто реалістичною духовістю, щоб покласти противника на лопатки всіми засобами, включно з постійним союзом із половцями — запеклими ворогами Київської Руси. Сантимент до „матері городів руських”, до святої київської Софії, до святих печер київської Лаври з хором святих угодників не відігравав тут аж ніякої ролі й не спиняв плянової політики сплюндрувати Київ, а на його руїнах поставити Суздаль, ще пишніше розбудований Володимир над Клязьмою,зробивши його столицею імперії Східної Європи.

Таку політику заініціював Юрій Мономахович Долгорукий, вихованець Києва, беручись до неї обережно, немов з викидами сумління. Ту політику вже цинічно продовжували його сини, Андрій та Всеволод.

Андрій,-званий Боголюбським, це вже вихованець Суздаля; відомий, як руїнник Києва (1169), став він на ділі першим історичним москвичем. Ту саму політику, як вже вдосконалену систему, вів далі його брат і наслідник Всеволод, прозваний „Большое Ґнєздо”. З ним на обрії Східної Європи появилася вже виразна тінь Москви, противника Київської Руси-України.

В такій ситуації повного розкладу імперії ставала щораз пекучішою справа оборони східніх меж, зокрема південної частини імперії Руси-України, супроти половців. З браку центральної влади цей тягар спадав на князів, що сиділи на землях, суміжних із степами.

По смерті Володимира Мономаха, переможця над половцями, тільки на короткий час половецька змора зникла. Вона знову з’явилася з усією силою в часі повного ослаблення київської центральної влади.

Лівобережний Переяслав став пограничним оборонним містом проти половців; сама Переяславська земля лежала в руїні. Користаюги з браку сильної влади в Києві, половці завдали може найбільш дошкульного удару цілості Київсько-Руської держави тим, що, опанувавши в південній Україні обидва береги Дніпра, перетяли водний дніпровий шлях. Тим ударом вони завалили єдину економічну структуру імперії.

Як сказано вище, з прилученням під владу Києва варязькою військовою силою північних країн горішнього Дніпра та озерної области ільменських слов’ян утворився з Руської Імперії великий економічний обшир, хребетним стовпом якого став чорноморсько-балтійський торговельний шлях головно рікою Дніпром та системою „волоків” в околиці Смоленська на півночі та дніпрових порогів на півдні. З цієї могутньої економічно-торговельної системи в одній державі користали: північна маґістраля Новгород Великий, центр „волоків” у білоруських областях, зокрема Смоленськ над Дніпром, одночасно торговельна централя тих етнічно чужих „верхніх областей”, як їх називає „Повість временних літ”. Та найбільше користала столиця імперії, Київ, який контролював цей могутній як на ті часи економічний організм, стягаючи поважні прибутки для великого князя. Саме ці прибутки уможливили Володимирові Великому та Ярославові Мудрому розбудувати Київ, його архітектуру та культуру взагалі.

Ці матеріальні засоби давали можливість зорганізувати на сході таку оборонну систему, якої азійські кочовики не в силі були проломити. Але самі укріплення не могли бути постійною розв’язкою оборони проти сходу. Для держави-імперії треба було повести таку оборонну політику, щоб тих кочовиків, печенігів та половців, які щороку висмоктували живу кров з Руси, зокрема з Лівобережної України, засимілювати, зробити постійними союзниками-приятелями, перетворити на свого роду степових козаків-пограничників. Матеріальні засоби на таку операцію були, одначе для організації постійної оборони потрібний був єдиний сильний центр і ясний план, намічений на століття. Розбиття держави на півсамостійні, а пізніше й самостійні уділи було прямим запереченням такого пляну.

Відсутність оборони призвела не тільки до вилюднення Лівобережжя, але й до смертельного удару — до знищення економічної системи держави-імперії. В половині XII стол. половці, як уже згадано, перетяли балтійсько-чорноморський водний шлях в Південній Україні, спричинивши тим розпад одноцілого економічного обширу на кілька самостійних економічних районів: новгородський, білоруський (полоцько-смоленський), суздальсько-ростовський і, врешті, український, одначе вже з центром не в Києві над Дніпром, а в Західній Україні. Занепад політичного значення Києва, як осередку держави, потягнув за собою повний упадок економічної сили Києва.

В економіці світу ніколи не буває пустки. Залишені Руссю візантійські та чорноморські ринки перейшли в руки Венеції, а в потатарській добі також частинно в руки її суперниці, теж італійської морської республіки Генуї. Візантійських ринків Галицько-Волинська, західноукраїнська держава вже ніколи не привернула в розмірах Руської імперії, хоч наладнала водну комунікацію з Чорним морем рікою Дністром.

Економічну слабість київського центру спритно використав новий державний твір, Суздальсько-Володимирська держава з сильною автократичною владою князя. Ривалізуючи успішно з Києвом, ця держава розв’язала на свою користь проблему східніх степовиків-половців, уклавши з ними тісний союз, звернений проти Києва. Це допомогло новій, передмосковській державі розбудувати економіку, поширити рільництво на витереблюваних просторах суцільного лісу і таким чином стати головним годувальником Республіки Новгороду Великого, який тоді, враз із політичною зверхністю, поширив свої торговельні артерії на північні лісові простори аж по Урал. Монополія Московської держави у харчуванні Новгороду Великого допомогла автократичній Москві поволі розтягати та зміцнювати свої політичні впливи в тій республіці. В результаті, в другій половині XV стол. (1478) Велике Московське князівство поглинуло республіку Новгороду Великого, суперника Києва.

У зберіганні єдности Руської Землі, природна річ, найбільше заінтересована була Київська Русь, ядро імперії. Тому з Києва йшли постійно настирливі кличі на відчужені вже периферії „боронити Землю руську проти чужоземців”, зокрема „поганих половців”. Ідея єдности держави найкраще віддзеркалена у безсмертному епосі „Слово о полку Ігоря”. Одначе, заклик його автора до солідарности Рюриковичів у другій половині XII стол. залишався вже — поза антською Київською Руссю — без відгомону. Та інакше не могло й бути, коли суздальсько-володимирський князь Всеволод, до якого персонально звертається автор „Слова”, хотів бути володарем Києва. Його явне накладання з ворогами Києва не вважалося вже навіть за зраду Руської землі, бо її єдности вже тоді на ділі не було.

Цинічного реалізму князя Всеволода не поділяли освічені кола і на північних периферіях розложеної імперії. Впливи київської культури робили й тут своє. Зокрема, „книжним людям” важко було забути, що таки колискою їх християнства та матір’ю Церквою, що дала їм освіту, був Київ із святими печерами угодників, із святою Софією. У них вже існував свого роду патріотизм Київської імперії — тої поширеної Руської землі. Тому вони ще й тоді співали пеани на честь Києва. Такий пеан на честь „матері городів руських” з половини XII стол. записаний у Никонівському літопису, пізнішій компіляції засадничо московської державної ідеології. Є там така апострофа: „Бо хто ж може не полюбити Київського володіння, бож це всяка честь і слава, і велич, і голова всім руським землям. У Києві з усіх віддалених царств збиралися всякі люди й купці, і всякого добра з усіх країн було в нім”.

Ентузіязм для Києва, свого роду навіть патріотизм для Руської землі, себто Київсько-Руської імперії, зустрічаємо також на землях білоруських, на землях ільменських слов’ян, навіть у Суздальсько-Володимирській державі, прототипі Московської держави, не зважаючи на діаметрально противну політику їх влади.

Голоси державного патріотизму з кінця XII та першої половини XIII стол. були вже тільки відокремленими та слабими відгуками минулого. Вони не могли змінити факту, що Руська держава-імперія в другій половині XII стол. перестала вже існувати, а на її місці формувалися поза Руссю-Україною нові народи: новгородський і суздальсько-володимирський, як ядро московського народу, відколи в першій половині XIV стол. Москва стала фактичним політичним та економічним осередком цих північно-східніх земель розложеної Київської імперії. Природна річ, вони не були ще сформовані як окремі народи, одначе їх етнічна близькість, політичне провідництво поодиноких центрів, нарешті їхні власні економічні інтереси прискорювали перетворення їх в окремі народи. Кожний із цих нових народів, зокрема новгородський та суздальсько-володимирський, проявили сильну експансію. Перший — у північно-східню сторону, другий — на всі сторони, зокрема на схід у напрямі Волги.