Ваша електронна бібліотека

Про історію України та всесвітню історію

Княжа Русь-Україна та виникнення трьох східнослов'янських націй

VIII. РУСЬ ТА РУСЬКА ЗЕМЛЯ — ФОРМАЦІЯ УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ

Не тільки чужі, грецькі джерела виразно відрізняли стару Київську Русь від земель поза Руссю, прилучених під владу Києва, але так само в поширеній державі-імперії у передтатарській добі виразно відрізнялось Русь від прилучених до неї земель. Сама ж Київська Русь мала дві назви, що означали стару частину імперії — Русь та Руську землю. До смерти Ярослава Мудрого ці дві назви стосувалися тільки до Київської Руси, нинішньої України.

Чи була між ними яка різниця? Різниця була в тому, що слово „Русь” мало чисто етнічне значення, а „Руська земля” — політично-державне. Видно це і з місцевих та грецьких джерел, з договорів із греками та із згаданого вже твору Константина Порфірородного. Слово „Русь” завжди уживається як збірне поняття народу, тому в слов’янському тексті договору Ігоря з греками (945) Русь та Рід Руський — це те саме. По-грецьки перекладали це словом „ґенос”. Цікаво, що в договорах зараховують до Руського Роду людей не тільки слов’янського, але також варязького походження, що оселилися в якійсь землі Київської Руси. „До народу руського, — пише совєтський російський історик А. Насонов, — зараховують себе в договорі Ігоря з греками посли воєнних дружинних родів, часто слов’янського, часто іншого походження, що жили в Києві, Чернігові та Переяславі.

Назва „Руська земля” відносилася також перед смертю Ярослава до Київської Руси — не до народу, але до землі, себто території як першого елементу держави. Побіч назви „Руська земля” виступає у ранніх джерелах рівнорядна назва „Руська страна”, що в грецькому тексті договору Ігоря перекладене словом „хора” або „хоріон”; обидва ці слова в грецькій мові відносяться до території. Що поняття „Руська земля” мало значення державно-політичне видно аж надто ясно з староукраїнських правних джерел, де слово „земля” рівнозначне з „державою”. Там ще стисле, юридичне поняття уживане як „парспро тото”. Відомо, що в дефініції держави земля або територія це — перший елемент, другим є населення, а третім влада.

У 39-ій статті поширеної і в 9-ій статті скороченої „Руської Правди” слово „земля” має виразне значення держави. В цій статті говориться: „А свода из своего города в чужу землю ніт”. Тут мовапро те, як далеко можна вести пошукування зниклої речі, як далеко можна „вести свод”, шукати злочинця. В однім і другім випадку ця судова акція має скінчитися на границі землі, себто князівства, бо в чужу землю або державу нема „своду”.

Також у багатьох творах старої літератури, в літописах, слово „земля” означає державу в Київсько-Руській імперії чи поза її межами. Постійно уживається означення: Київська земля, Чернігівська земля, Переяславська земля і т. д. В такому самому значенні слово „земля” прикладається до чужих країн: Лядська земля, Угорська земля, Гречеська земля.

Як сказано вище, під словами „Руська земля” до смерті Ярослава Мудрого розуміли тільки стару частину імперії, Київську Русь, бо прилучені північні обшири були територіями, залежними від неї. Так це розумів і Константин Порфірородний.

Згідно з статутом Ярослава Мудрого, старші його сини дістали уділи на Русі з додатками поза Руссю. Одначе, деяким із них припали уділи тільки на прилучених землях, чи то були вже давно зорганізовані, чи нові князівства, які щойно зорганізувалися. В цій новій ситуації етнічна назва Русь лишилася постійно при Київській Русі, натомість політично-державна назва Руська Земля мусіла вже прикладатися також до прилучених територій з власними князями. Іншими словами, тепер Київсько-Руська держава та Руська Земля починають мати вже одно й те саме значення. Після смерти Ярослава Мудрого назва Руська земля поширюється ступнево на всю імперію.

Ця нова назва для збірної власности династії Рюриковичів, спадщини Ярослава Мудрого, що розпадалася на напівсамостійні, а то й самостійні уділи, зв’язані хоч би слабими вузлами федерації, потрібна була для того, щоб підкреслювати відповідальність усіх князів за зберігання Руської Землі, зокрема супроти чужинців, передусім степовиків, що наступали зі сходу. Впродовж XII стол., одночасно з тим, як назва Руська Земля поширюється на всю територію колишньої імперії, етнічна назва Русь, що перед тим охоплювала племена полян та чернігівських і переяславських сіверян, поширюється крок за кроком на всі племена колишніх антів, отже також на захід від Дніпра, на Поділля, Волинь, а найпізніше на Галичину, себто на всі племена Руського Роду. Тому вже в джерелах XII стол. Руссю ніколи не вважаються землі ільменських слов’ян, білоруські землі кривичів полоцьких чи смоленських, землі дреговичів та радимичів. Так само Руссю не є землі нинішнього російського народу — Ростовщина, Муромщина і новий центр нового народу Суздаль з Володимиром над Клязьмою.

В другій половині XII стол. федеративні зв’язки між окремими частинами Київсько-Руської держави так ослабли, що фактично мали ці зв’язки вже характер радше моральний, який крив у собі прив’язання хіба до спільної Церкви, кермованої київським митрополитом, до одної культури, що поширювалася по всій території колишньої імперії, та до права членів династії Рюриковичів.

Розуміється, найбільше заінтересованою в зберіганні єдности була Київська Русь, одначе всі заклики єднатися в ім’я „інтересів Руської Землі” знаходили щораз слабший відгомін, особливо в тих центрах, де вже почали виразно формуватися ядра нових народів: білоруського в Полоцьку та Смоленську, російського в Суздалі та Володимирі і, нарешті, в Новгороді Великому.

Доказів на те, що в XII стол. Русь — це виключно нинішня Україна, зустрічаємо дуже багато в джерелах, писаних на її території, і в джерелах, створених уже в нових центрах поза Руссю. Як сказано вище, льокальна назва полян-Руси уже в X стол. стосується також до лівобережних земель Чернігівщини, Переяславщини та до Тьмуторокані, що наприкінці XI стол. перестала існувати, залита степовиками. Такий зміст поняття Руси зберігався також в XI столітті. Західньоукраїнські землі довший час Руссю не називались, і це може бути доказом, що там ще не витворилося тоді свідоме почуття спільности з Руссю, не зважаючи на спільні етнічні прикмети, що існували від передісторичних часів. 

Наведемо тільки для прикладу, як про значення назви Русь говорять літописці ХІ-ХІІ стол.:

Київський князь Із’яслав Ярославич, прогнаний братами з Києва, опинившись на Волині, з вдячністю згадує про свою дружину, що з ним „вийшла з Руської землі”. Переходячи з Волині на Київщину, він зазначає, що вступив „в Руську землю”. Тоді ще навіть деревська земля з населенням антської групи, залежна від Києва, не називала себе Руссю. Князь Святослав, що сидить у Києві, кличе з деревської землі свого помічника Рюрика „в Русь”. Ще в XII столітті для галичан київське військо — це „руське військо”, а київські бояри — „руські бояри”.

Та рівночасно з політичним розпадом Київсько-Руської імперії в XII стол. назва Русь поширюється на захід, і в половині XII стол. Волинь стає вже також частиною Руси. Після війни поміж Із’яславом II київським та Володимиром галицьким, Володимир відступає Із’яславові „руські городи Шумеск, Тихомль, Вигошев, Гнойниця, Божськ” (Іпат., 1152), всі на східній Волині. В р. 1147 володимир-волинського єпископа називає літописець Новгороду Великого єпископом „Рускія области” (Новг. І, 1149). На переломі XII і XIII століть уже й Галичина вважається частиною Руси, коли галицько-волинський князь Роман Мстиславич, зайнявши Київ, проголосив себе „самодержцем всея Руси”. Від того часу і Галичина називається вже частиною Руси, і бере активну участь в обороні всієї держави проти степовиків у битві над Калкою (1223), а пізніше постійно проти татар. Тоді вже закінчилася формація українського народу.

У першій чверті XIII стол. не лише джерела, писані з українського становища (Іпатіївський список), але й основне джерело, писане з суздальсько-московського становища (Лаврентіївський список), зараховують до Руси тільки землі нинішньої України, виразно включаючи і Галичину. Наведемо місце з цього літопису, з якого видно, що Суздальсько-Володимирська держава від самого початку ставилася байдуже до наступу татар на Східню Европу і що виключно українські, „русс тій князи” взяли на себе увесь тягар боротьби, що скінчилась кривавим погромом над рікою Калкою в 1223 році. Ось це місце:„Слышавше Русскіи князи, Мстислав кыевскый, Мстислав Торопичскый и черниговскый и прочий князи сдумаша ити и на ня (татар), мняше, яко ти пойдут к ним. И послашася в Володимерь (над Клязьмою) к великому князю Юргию, сину Всеволожю, прося помочи у него; он же посла к ним благочтиваго князя Васильна ... с Ростовци. И не утяну Василко прити к ним в Русь. А князи Русстіи идоше ... и побыжени быша от них и мало их избы от смерти . . . Глаголют, бо тако, яко Кыян одиных изгыбло на полку десетом тысячь, и бысть плагь и туга в Руси ... Се же слышав Василко, приклюгышевся Руси, возвратися от Чернигова ... и вниде в свой Ростов”.

Тут суздальсько-володимирський літописець виразно протиставить свої міста Володимир, Ростов — Русі, а своїх князів — руським князям. Суздальці вже мало заінтересовані в справах Руси, і їх літописець пише, що після цього погрому „бысть плачь и туга в Руси”, а не в суздальсько-володимирській землі.

Не слід думати, що лише на переломі XII і XIII століть сформувався русько-український народ. В тому гасі остаточно сконсолідувалась національна свідомість всього русько-украінського етносу навколо Київської Руси, тепер уже навіть політично ослабленої. Русь, Рід Руський, себто народ руський-укритський, існував в першій половині XI стол., і його національна свідомість, сполучена із щирим патріотизмом для Київської Руси-України, існувала вже як свідома ідея в першій половині XI стол., за гасів Ярослава Мудрого. Видно це з писань митрополита Іларіона та його сугасників. Одначе, ця свідомість народної єдности не була однаково глибока над Дніпром і на периферіях Руси, особливо на західних периферіях. Тепер, на переломі XII та XIII століть, ця свідомість єдиного народу охопила вже всі етнічно-українські, староантські племена та землі.

Відповідальність не тільки киян, не тільки чернігівців, волинян, але також галичан за добро спільної батьківщини, готовість боронити рідний край, як над Калкою, всюди, де була потреба, свідчить, що Рід Руський, руський-український народ був уже не тільки народом, але й нацією, прикладаючи до тих часів модерне слово „нація”.

В другій половині XII стол. з галицького центру, як з другої столиці Руси-України, перебудовується новий економічний простір на місце колишнього імперіяльного економічного простору з осередком у Києві, який розвалився внаслідок спаралізування „путі з варяг у греки”. Основним стрижнем нового економічного простору Руси-України стає Дністер, яким знову нав’язується торговельний зв’язок з Чорним морем. Кінцевою станцією дністрової магістралі стає місто Новий Галич (Ґалац) над Дунаєм. З галицького центру наладнуються також торговельні та політичні зв’язки з Візантією, Угорщиною, Польщею, з хрестоносцями над Балтикою. Отже, розклад Київсько-Руської імперії не заломив характеру самої Руси-України, як сформованого вже окремого народу-нації.

Русь-Україна тепер вже навіть протиставиться іншим частинам колишньої Київсько-Руської держави, як чужим для неї. Це видно з багатьох місць Іпатіївського літопису (української редакції), як також з літописів московських редакцій, Лаврентіївського та новгородських. В Іпатіївському літописі під роком 1141 записано: „Біжашу Святославу из Новгорода идяшу в Русь ко брату” (його брат був в Києві). Під роком 1154 в Іпатіївському літописі сказано: „В том же лети пойде Дюрги с Ростовци и Суздальци и с всими дітми в Русь” (до Києва); і таке: „в том же зими пошел бі Дюрги в Русь (із Суздаля), слишав смерть Изяслава” (в Києві).

Інші приклади: „Святослав йде к Нарижку и перешед Оку и ста... В тоже время прибегоша дітски з Руси повідаша йому Володимира в Чернигові, Изяслава в Стародубі” (Іпат. 1147). Чернігів і Стародуб — це Русь-Україна. Князь Юрій в Суздалі нарікає: „Тако мні ніту части в Руской Земли и дитем моим” (Іпат. 1149). По убивстві Андрія Боголюбського суздальськими боярами записано в Іпатіївському літописі: „Видівше смерть княжу Ростовци и Суздальци... Ріша... князь наш убіен, а дітей у него нітут, синок его да в Новігороді, а братя в Руси” (Іпат. 1175). Його брати були в Чернігові. Таким чином Новгород, Ростов, Суздаль, Нарижськ, ріка Ока — то не Русь.

Переяслав, що лежить на південний схід від Києва, постійно в Лаврентіївській хроніці, написаній із суздальського становища, зветься „Переяслав Руський”, натомість новий Переяслав, заложений на Суздальщині, зветься „Переяслав Заліський”, себто за лісами (Лавр. 1109, 1201, 1215, 1227, 1228, 1230). Під роком 1149 в Іпатіївському літописі записано, що Із’яслав князь київський, переяславський та волинський відвідує свого брата Ростислава у Смоленську і — „Изяслав дари Ростиславу, что от Руския Земли и от всих царских земель, а Ростислав дари Изяславу, что от верхнихземель и от варяг”. Тут руським землям протиставляться землі „верхні”, себто з-над горішнього Дніпра, землі білоруські та суздальсько-московські.

Порівнюючи записи Іпатіївського літопису під 1147 роком та 1-го Новгородського під 1149 роком про справи так званого Київського Собору 1147 року, на якому вибрано митрополитом українця КлимаСмолятича, читаємо в 1-му Новгородському літописі таке: „Иде архиепископ Нифонт в Русь (до Києва), позван Изяславом и Климом митрополитом. Ставил бо его бяшеть Изяслав со єпископи Руския областине слав Цареграду”. Що це є та „Руська область” докладно інформує нас Іпатіївський літопис під 1147 роком. Пишеться там, що митрополита Клима вибрали такі єпископи під проводом чернігівського Онуфрія: єпископ Білгороду (Київщина), Переяслава, Юрієва (Київщина) та Володимира Волинського, отже всі з Руси-України, з „Руския области”.

Ту область Новгородський літопис називає Руською областю. Виборові Клима протиставилися два єпископи з-поза Руси-України, смоленський та новгородський.

Таким чином Русь, нинішня Україна, в ХІ-ХІІІ століттях виразно протиставиться, як окрема національна одиниця, північним землям, себто нинішній Білорусі та Суздальщині-Московщині, які тоді не вважали себе за частину Руси. На це, зокрема, звертаємо увагу, бо нерідко навіть деякі українські історики назви „Північна Русь” помилково уживають на означення Московщини та Білоруси з Новогородом, а назву „Полуднева Русь” — на означення України. Як бачимо з джерел ХІ-ХІІІ століть, це окреслення не наукове, а впроваджене до історіографії російськими вченими, які бажали й донині бажають бачити в середньовічних часах на всьому просторі Східної Європи одну Русь — і на Україні, і на Білорусі, і на Московщині. В джерелах XII стол. Північна Русь це Чернігівщина, Полісся, Волинь, а Полуднева Русь — землі степової України.

Одночасно з тим, як за етнічними землями Київської Руси-України закріплюється назва Руси, як країни русинів у латинській мові, цю назву щораз частіше перекладається словом — назвою Ruthenia, а її населення словом Rutheni. Стара назва „Руська земля” лишається ще за всім простором колишньої Київсько-Руської держави, хоч вона вже давно перестала існувати, радше вже на означення просторів, де діяла русинізація, себто впливи культури Київської Руси.

Серед живої вже свідомости русько-української єдности та солідарности народжується вже й русько-український патріотизм, про який зберіг нам вістки Іпатіївський літопис, описуючи події з половини XII століття та наступних літ. Це був час, коли наближався вже відкритий зудар поміж Суздалем та Києвом 1169 року. Провідником того оживленого патріотичного руху на Русі-Україні стає старша віднога Мономаховичів, наслідників Мстислава Мономаховича.

Першим свідомим патріотом Руси-України був князь Із’яслав Мстиславич з пол. XII стол. Це він став ініціатором націоналізації Руської Церкви, себто її унезалежнення від візантійського патріарха. Київ планував він знову зробити церковним та духовим провідником усієї Руської землі. На київського митрополита він підібрав українця Клима Смолятича, вченого, аскета, а водночас патріота, якого енерґійно підтримував до своєї смерти. Для нього взором були руські київські святі XI стол.

Змагаючись зукраїнізувати київську митрополію, Із’яслав входить у конфлікт з усіми північними анексами Руської держави, отже з територіями, на яких формувалися вже народи російський, білоруський та новгородський. Там візантійські впливи були сильні. Син Із’яслава, Мстислав Із’яславич, це, мабуть, найкращий взір українського князя передтатарської доби. Він бачив вже розвал Руської держави-імперії через заломання її економічного хребта, Дніпрового водного шляху, який був спричинений половцями. Він бачив, що Суздаль уже непримиренний ворог Руси, який лише чигає на згубу Києва. Тому Мстислав збирає українських князів і звертається до їх сумління. Цей його драматичний виступ так записано в Київському літописі під р. 1169: „И вложи Бог в серце Мстиславу мисль благу о РускойЗемли. Занеже єй хотяше добра всим серцем: и сзва братью свою и нага думати с ними река им тако: братье, пожальтеси о Руской Земли, о своей отчині и дідині, оже несеть христьяне на всяко літо у віжі свои (половець), а с нами роту взимаюче, всегда переступаюче. А уже у нас и Греческий путь изотимають, и Соляний и Заложний; а ліпо ни било братье взряче на божію помоч и на молитву святой Богородици поискати отець своих и дід своих пути и своей чести”.

3 такими словами звертався він до провідників руського народу напередодні зруйнування Києва суздальцями (1169). По тій страшній катастрофі він веде далі боротьбу проти Суздаля збірними українськими силами. Його син Роман Мстиславич був „самодержцем всея Руси”, творцем об’єднаної Руської держави від Дніпра по Вислоку зі столицею в Галичі.

Зруйнування Києва Андрієм Боголюбським тільки скріпило солідарність князів Мстиславичів. В р. 1178, коли новгородці, застрашені зростом сили та амбіцій суздальських князів, вислали послів до братанка Мстислава Із’яславича, Мстислава Ростиславича, запрошуючи його на новгородський княжий престіл, він, як записано в Іпатіївському літописі, заявив: „Яко не могу ити из отчини своєї и со братьею своею розойтися, прилежно бо тщашетъся, хотя страдати от всего серца за отцину свою, всегда бо на великія діла тсняся, размишливая с мужи своими, хотя исполнити отечествіе свое. Си розмишливая вся во сердци своем нехотя ити” (стор. 120). Але брати і бояри Мстислава приневолили („принудиша”) його прийняти це запрошення („зовуть тя с честю”), і він пішов княжити до Новгороду, „положи на умі своем: а ще Бог приведет мя сдорового дни сія, то не могу никакоже Руской земли забити”.

Для Мстислава Ростиславича Новгород та й взагалі області поза Русею-Україною вже не були батьківщиною, це вже була чужина. Коли ж він пішов княжити поза межі своєї батьківщини, то завжди мав глибоко в серці постанову не забути Руської Землі і працювати для неї. Цю постанову він виконав і свого сина виховав в любові до Руси-України. Його син відомий в історії Мстислав Удатний, теж спершу новгородський князь, добровільно, без будь-яких конфліктів з новгородцями, що аж надто часто бували в Новгороді, перенісся на Русь-Україну до Києва. Згодом, по смерті Романа Мстиславича, самодержця всеї Руської Землі, в часі анархії, вмішався він у справи Галицько-Волинської держави, прогнав з Галича угрів і сам там засів, зберігаючи обітницю передати галицький престіл легальним спадкоємцям, дітям Романа Мстиславича, Данилові й Василькові. Це він виконав. Київ, Галич — це для князів Мстиславичів уже дорога батьківщина, а північні землі, Новгород, Суздаль — чужина.

Мстислав Удатний засвідчив свою любов до Руси-України, зокрема, тим, що разом з іншими князями зорганізував похід проти татар, які 1223 року вперше появилися на східніх межах Руси-України. Цей похід, що був проведений при повній байдужності суздальських князів і що покінчився катастрофою над рікою Калкою, засвідчив високий патріотизм князів України-Руси. Тоді на полі бою згинуло 10 тисяч самих тільки киян.