Ваша електронна бібліотека

По історії України та всесвітній історії

НОВА СIЧ (1734-1775 роки)

НОВА ВIЙНА РОСIЇ З ТУРЕЧЧИНОЮ

Призначений на мiсце Вейсбаха генерал Леонтьєв пiзно восени року 1735-го пiшов походом на Крим i примусив Вiйсько Запорозьке прилучитись до себе. Той похiд був невчасний i дуже невдалий: вигубивши 9000 свого вiйська вiд хвороб, Леонтьєв од рiчки Конки рушив назад. Чимало потерпiли вiд холодiв i запорожцi, повертаючись на Сiч iз порожнiми руками.

Року 1736-го Росiя, вже не криючись, проголосила вiйну з Туреччиною, й фельдмаршал Мiнiх, викликавши до Лубен отамана Вiйська Запорозького Iвана Малашевича iз старшиною, звелiв йому вислати 3000 вершникiв у татарськi степи, щоб стежити за рухом орди, рештi ж запорожцям наказав рухатися разом iз росiйським вiйськом на Перекоп.

Незабаром пiсля того замiсть Малашевича кошовим вдруге було обрано Бiлецького, й вiн iз кiлькома тисячами козакiв брав дiяльну участь у штурмi Перекопу, а потiм вдерся в Крим i бiля рiчки Самарчика, зчепившись iз татарами, що були пiд проводом Нурредина-султана, упень його розгромив. Султан був убитий, а корогва його й бунчук дiсталися запорожцям. Пiсля цього бойовища козаки пiшли далi на Козлов; бранцiв же, а їх було дуже багато, послали в подарунок Мiнiху.

Слiдом за запорожцями увiйшло в Крим росiйське вiйсько й посунуло на Бахчисарай та Козлов, але татари, побачившiй свою кволiсть, пiдпалили з тiєї нагоди степ, й не тiльки спереду, а й позаду росiйського вiйська, i тим завдали йому прикрощiв. Невдовзi в Мiнiха почали гинути люди, а ще бiльше конi, й вiн мусив повернути назад i вибиратися з Криму серед попелу й диму. Багато там впало росiйського вiйська, та тяжко довелося й запорожцям, бо вони йшли позаду, вiдбиваючи татар, що переслiдували Мiнiха аж до Орелi. Не допустивши бусурманiв до останньої рiчки, запорожцi вдарили їм у бiк i змусили тiкати до Криму, а наздогнавши їх, погромили деякi татарськi загони й захопили у бранцi трьох мурз.

За послуги у походах 1736 року Вiйську Запорозькому була прислана вiд царицi грамота й новi клейноди: срiбна, позолочена булава; обшитий золотою парчею бунчук, одна велика та чотири менших корогви й чимало перначiв для вiйськової старшини.

Окрiм зазначених походiв, у запорозькому життi року 1736-го сталися ще такi подiї. Тi з ватажкiв народного повстання року 1734-го, яким пощастило врятуватись у запорозьких землях, знову згуртували коло себе побiля Бугу та в Чутi чималi ватаги гайдамакiв й, проникнувши лiсами та байраками на Україну, почали руйнувати та грабувати панськi маєтки та вирiзувати унiатiв i жидiв, як згадує гайдамацька, пiсня:

Славна Чута товстими дубами,

Ще славнiша Чута низом, козаками;

Що козаченьки завжди пробувають;

Iз лядської України собi здобич мають.

Що драли ляхiв, драли, обдирали,

Де був жид багатий, i того не минали,

Драли одамашки вiд польської ласки,

Драли кармазини, самi поносили,

Драли оксамити, шили шаровари;

Як загнали ляхiв в кальнiї болота,

Брали много срiбла й злота.

Великого страху полякам завдавали цього разу гайдамацькi ватажки: Сава Чалий, Грива, Медвiдь, Харко та Гнат Голий. Найбiльше лютував Сава Чалий, i поляки, щоб його позбутись, зробили на завзятого гайдамаку засiдку й, спiймавши до своїх рук, передали Потоцькому. Той же надумав зробити iз бранця оборонця своїх маєткiв од гайдамакiв i умовив його стати на службу, обiцяючи за це шану й розкiшне життя. Сава Чалий, щоб уникнути мук та смертної кари, згодився перейти на бiк полякiв i громити своїх колишнiх товаришiв-гайдамакiв по їхнiх кублах, що йому були добре вiдомi. Починаючи з року 1737-го, вiн справдi почав ловити гайдамакiв й завдавати, ганяючись за ними по запорозьких землях, великої шкоди, вже не тiльки гайдамакам, а навiть Вiйську Запорозькому.

Другою подiєю на Запорожжi року 1736-го було збудування, з наказу київського генерал-губернатора Леонтьєва, що не любив запорожцiв i не йняв їм вiри, поруч Нової Сiчi "Новосiчинського ретраншементу", себто окопiв iз будiвлею, в якiй мiстилася росiйська залога з комендантом. Така новина була неприємна запорожцям, i вони стали навiть хвилюватися, але Iван Малашевич, що з початку року 1737-го знову став кошовим, застерiг товариство, щоб поводилося з росiйським вiйськом обережно.

На початку року 1737-го вiйна з турками та татарами поновилася, i Вiйсько Запорозьке, з наказу Мiнiха, було подiлене натроє: перша частина пiд проводом Малашевича повела перед армiї Мiнiха в наступi на Очакiв; друга з вiйськом генерала Ласiя - в походi на Перекоп; третя ж попливла байдаками в Лиман i на Чорне море, щоб чинити туркам шкоду навколо Очакова.

Росiйське вiйсько разом iз запорожцями здобуло Очакiв, iншi ж два походи не дали помiтних наслiдкiв.

Року 1738-го знову спалахнула вiйна. На цей раз розпочали її татари, наскочивши на Лiвобережну Україну, так що запорожцям довелося зустрiчати татар на поворотi та вiдбивати в них полон. Пiсля того Мiнiх вирушив походом за Буг i звелiв туди ж iти й Вiйську Запорозькому. Кошовий Iван Бiлецький виступив теж за Буг i перебував бiля Днiстра аж до зими, а тим часом до наказного отамана Похволитого почали звертатись iншi, окрiм Мiнiха, росiйськi генерали, вимагаючи, щоб той вислав i до них полки запорозьких комонних козакiв.

Запорожцям i так уже тяжко було вiд затяжної вiйни, бо вона звела нанiвець запорозьку торгiвлю i згубила чимало товариства, а тут ще свавiльнi вимоги генералiв украй роздратували всiх, хто лишився на Сiчi, й вони на радi склали листа до Бiлецького, дорiкаючи йому, що покинув їх: "Кошовому отамановi - писали вони, - личить доглядати Сiчi, а не блукати з клейнодами по пустинях".

Тiльки пiд зиму Вiйсько Запорозьке, обiдране й босе, повернулося на Сiч, та й то ненадовго, бо на початку року 1739-го знову мусило виступати в похiд. На цей раз бiльшiсть вiйська повiв новий кошовий Якiв Тукало. Запорожцi ходили з ним пiд Хотин, ведучи перед в армiї Мiнiха, а добувши його, опанували Яссами та всiєю Молдовою. Тут добре допомагала частина Запорозького Вiйська що, випливши в Чорне море, пiдвозила на Дунай припаси й топила дрiбнi турецькi судна. Друге Запорозьке Вiйсько, пiд проводом полковника Онисима Бiлого, виступило на чолi з генералом Ласiєм, що ходив на Крим. Тут запорожцi показали росiянам брiд через Гниле море (Сиваш) i допомогли їм заволодiти Арабатською фортецею.

Восени року 1739-го турецька вiйна скiнчилася. Вона майже нiчого не дала Росiї, запорожцям же тiлька нашкодила Пiд час цих чотирьохрiчних змагань загинуло бiля 6000 запорожцiв, себто бiля половини всього придатного до бою товариства. До того ж, ще пiд час вiйни занесли з Туреччини на Сiч чуму, яка змусила товариство розбiгатися з Сiчi; багато козакiв загинуло з безхлiб'я по луках та байраках.

Торгiвля Запорожжя припинилась, i пiсля вiйни запорожцi лишились майже без хлiба i одягу. Росiйський уряд iз замиренням не вимовив запорожцям права вiльно плавати по Чорному морю, i за пунктом IX умови з Туреччиною "морська торгiвля мiж Росiєю й Туреччиною має вiдбуватись тiльки на турецьких кораблях". Що ж до земельних меж, то за умовою 1739 -1740 рокiв, вiддали Туреччинi добрий шмат запорозьких земель на захiдному боцi Днiпра, з устями рiчок Мертвих Вод, Гнилого Єлан-ця, Iнгулу й Iнгульця. Правда, запорожцi не хотiли й знати про передачу частини їхнiх степiв татарам i не пускали їх на устя цих рiчок.

В жовтнi 1740 року померла цариця Анна Iванiвна, а через рiк на престол стала Єлизавета Петрiвна.



Кащенко Адріан