ЗАНЕПАД ВIЙСЬКА ЗАПОРОЗЬКОГО (1710-1734 роки)

ДРУГИЙ ВИХIД НА БАЗАВЛУГ

На початку року 1734-го настала вирiшальна хвилина. Кримський хан вимагав од кошового отамана Iвана Бiлецького, щоб запорожцi йшли в Польщу на помiч королю Станiславу Лещинському, а це означало б, що запорожцi мали б воювати проти росiйського вiйська, бо воно вже було в Польщi й руйнувало маєтки прихильникiв Лещинського.

При тiй нагодi Бiлецький вирiшив одверто стати на бiк православного царя. Щоб одвести хановi очi, вiн iз кiлькома тисячами вiйська вийшов до Бугу неначе для того, щоб сполучитися з ханом; насправдi ж iз дороги повернув назад i попрямував на Базавлуг, а Малашевич, за умовою з ним, перевiв тим часом усе вiйсько з Кам'янської Сiчi теж до Базавлугу, i все Вiйсько Запорозьке, сполучившим там, 31 березня заклало над рiчкою Пiдпiльною Нову Сiч, всього на одну милю нижче Старої Сiчi проти Базавлугу.

Зi своїм переходом пiд руку царицi запорожцi на цей раз уже не таїлися, а послали кримському хановi Каплану-Гiрею, звiстку, що вони не можуть воювати зi своєю вiрою i своїми земляками, українськими козаками, що вони виступлять поруч iз росiйським вiйськом. З приводу переходу Запорозького Коша з рiчки Кам'янки на Базавлуг виникло затяжне листування та перемовляння мiж росiйським урядом та турецьким султаном. Почали з'ясовувати, чия ж то земля - той Базавлуг. Турки посилали навiть своїх людей оглядати мiсцевiсть, де осiли запорожцi; росiйський же уряд дав своєму посланцю в Стамбулi наказ, щоб не доводити до вiйни з Туреччиною, а казати, нiби росiйська iмператриця нiякого дiла iз запорожцями не має i що вони, хоч i перейшли, рятуючи себе, з одного Коша на другий, а проте оселились знову-таки на турецькiй землi, а не на росiйськiй. Почувши це, вiд росiйського посла, султан звелiв хановi умовити запорожцiв, щоб повернулися назад, а якщо вони не послухалися б, то змусити їх до того силою, як людей, що мешкають на турецькiй землi.

Доки тривало те листування мiж сусiдами, запорожцi, отаборившись над рiчкою Пiдпiльною, бiля несходимої пущi Лугу Базавлугу, робили навколо свого нового коша окопи i зводили сiчовi будiвлi, не рахуючись iз тим, кому та земля належала на паперi, бо знали, що справдi тi володiння разом iз Днiпром, рiчкою Пiдпiльною та Базавлугом споконвiку були запорозькi.

Улiтку того ж 1734 року старий сiромаха Пилип Орлик, що, покинувши пiсля смертi Карла XII Швецiю, проживав у Салонiках, прислав через кримського хана до запорожцiв листа, умовляючи їх одцуратись ворогiв-гнобителiв неньки-України, та листи його не справили нiякого впливу, бо всi запорожцi були захопленi радiстю з приводу переходу на рiднi мiсця.

Проте турецький султан не хотiв так легко зректися запорожцiв, а тим бiльше їхнiх земель, що за Прутською умовою вiдiйшли його державi, а послав у Бiлу Церкву до графа Вейсбаха спитати, за яким правом росiйська цариця, взявши запорожцiв пiд свою протекцiю, залишає їх на землi падишаха та ще й зводить там фортецю. Граф одповiв, нiби нiякої будiвлi на Базавлузi росiйський уряд не споруджує; запорожцям же, мовляв, наказано слухатися султанових наказiв, а тим часом сам викликав кошового Iвана Малашевича iз старшиною у Бiлу Церкву, й там кошовий та всi його товаришi, кiлькiстю 153 чоловiки, 2 вересня 1734 року присягнули на вiрнiсть царицi.

Невдовзi пiсля того iз запорожцями на їхнє прохання було пiдписано в Лубнах умову, на пiдставi якої вони переходили в пiдданство росiйських царiв. Головнi пiдвалини були такi:

1) Всi провини запорожцiв проти Росiї забути.

2) Мешкати запорожцям у тих мiсцях, де року 1709-го була зруйнована їхня Сiч.

3) Користуватись запорожцям здобиччю вiд рибальства по рiчцi Днiпру, а в степах полювати безборонне, починаючи вiд росiйських кордонiв.

4) Мати запорожцям свою старшину зi своїм звичаєм.

5) Бути вiрними росiйському престолу й пильнувати кордони росiйської держави.

6) Пiдлягати запорожцям старшому генераловi росiйських вiйськ на Українi.

7) Запорожцi мають отримувати за свою службу жалування щорiчно - 20 000 карбованцiв на все вiйсько.

Пiсля того на Сiч було послано росiйського генерала Тараканова, щоб передати вiйську пйдарунки й одiбрати од запорожцiв присягу. Довiдавшись, що посланець наближається до Сiчi, кошовий отаман i все товариство вирiшили зустрiти його якнайурочистiше. Вiйсько вийшло за Сiч i стало по обидва боки шляху, i тут Малашевич привiтав Тараканова промовою. Потiм запорожцi стрiляли з мушкетiв та з гармат, а коли прийшли в Сiч i переступили порiг церкви, яка вже була збудована, то генерала зустрiв пан-отець i вiдправив молебiнь. Пiсля тiєї служби Вiйсько зiбралося на раду на майданi. Там прочитали царську грамоту про те, що запорожцi переходять пiд Росiйську державу, Запорозькому Вiйську вручаються новi клейноди, i все Вiйсько, кiлькiстю 7115 козакiв, присягнуло. Як виявилось iз курiнних реєстрiв, усiх запорожцiв тодi налiчувалося бiля 20 000, та тiльки бiльшiсть їх, як i завжди, перебувала на вольностях.

Незабаром на Сiч прибув i посланець турецького султана з грiшми, подарунками й листами вiд хана та Орлика, щоб умовляти запорожцiв не пiддаватися Росiї, та було вже пiзно: запорожцi зустрiли його без великої шани й дорiкали за проданих у неволю товаришiв; одповiдь же на листи Орлика й хана дали глузливу й лайливу.

10 жовтня року 1734-го кошовий отаман Iван Малашевич повiдомив графа Вейсбаха, що тi запорожцi, якi не були в Сiчi пiд час зустрiчi Тараканова, присягнуть тодi, коли повернуться, в присутностi своїх курiнних отаманiв.

Починаючи з часiв смертi Iвана Сiрка, сила й вага Вiйська Запорозького хутко почала падати, i з незалежної од сусiднiх держав вiйськової громади, що року 1648-го спромоглася, разом iз Богданом Хмельницьким, пiдняти на ноги й озброїти народне українське вiйсько в 200 000 козакiв, вона менше, нiж за сто лiт, року 1734-го перейшла в пiдданство царя вже як пiдлегле росiйському генераловi козацьке вiйсько, без зазначення навiть меж своїх земель, мало не з такими самими правами, як вiйсько Донське, Уральське й iншi. Дивуватись нема чого, бо сто лiт ранiше сусiднi iз Запорожжям держави - Польща та Московщина, мали небагато постiйного вiйська, i 20 000 запорожцiв тодi являли iз себе велику силу: в XVII ж сторiччi, коли Росiйська держава легко виставляла в поле по триста тисяч вiйська, запорожцi, що лишились в такiй же самiй кiлькостi, як i в XVI столiттi, до того ж не могли мати допомоги iз знесиленої та пригнiченої України, втратили своє значення, бо перестали бути великою силою. Наставав час, коли завзяття та вдача окремих людей втрачали на вiйнi свою вагу й доба лицарства вiдходила в минулу давнину.



Кащенко Адріан