Ваша електронна бібліотека

Про історію України та всесвітню історію

ЗАНЕПАД ВIЙСЬКА ЗАПОРОЗЬКОГО (1710-1734 роки)

ПЕРЕХIД ЗАПОРОЖЦIВ В ОЛЕШКИ

Вiд Новосергiївська Бутурлiн та Скоропадський вiльно подалися на пiвдень. Запорожцi поступалися перед великим вiйськом i, покинувши устя Кам'янки, перевезлися на татарський бiк Днiпра та й отаборилися в призначеному їм мiсцi бiля Олешок. Сюди ж вийшов з ордою хан i не пустив далi росiйського вiйська.

Вiйна царя Петра I з Туреччиною 1711 року скiнчилася для нього нещасливо. Пiсля перемоги над шведами вiн легковажно ставився до ворогiв i занадто необачно вирушив на туркiв, аж на рiчку Прут. Там його зустрiв турецький вiзир iз великим вiйськом, а запорожцi з Гордiєнком перетинали за ним усi шляхи, захоплювали обози й вiдрiзали росiйське вiйсько од Днiпра. Становище царя Петра Олексiйовича стало дуже скрутне - турки почали оточувати його вiйсько, i, щоб врятуватися, вiн мусив одкупитись грiшми та ще зректись на користь туркiв багатьох своїх придбань, а саме: повернути туркам Азов iз землями по низах рiчок Дону та Мiуса, зруйнувати й розкопати Кам'яний Затон та Самарськi мiстечка, а гармати з Кам'яного Затону вiддати туркам i "вiдняти свою руку" од запорожцiв разом з усiма землями, що до них iз давнiх часiв належали.

Коли султан перемовлявся з росiйським послом про замирення, то в Стамбул їздили вiд України й од Запорожжя Пилип Орлик та Кость Гордiєнко. Вони домагалися того, щоб султан примусив царя зректися всiєї України, та росiйський посол роздав вiзиревi та iншим султанським радникам 100 000 червiнцiв, i султана умовили згодитись на вiдлучення од Росiї самого тiльки Запорожжя, що ж до України, то з неї Правобережжя мусило повернутися знову до полякiв, Лiвобережна ж частина лишалася за царем.

По скiнченнi вiйни Гордiєнко прибув зi своїм вiддiлом сiчовикiв до Олешкiвської Сiчi й почав впорядковувати сiчовi будiвлi. Якраз у цей час запорожцi володiли й значною частиною Правобережної України, доки не встигли ще забрати її до своїх рук. Це виходить iз того, що наприкiнцi року 1712-го Гордiєнко призначив полковником в Умань сiчового товариша Поповича та ще посадив своїх людей в iншi мiста України.

Вiдплачуючи за ворожi вчинки запорожцiв та Гордiєнка, росiйський уряд видав у той час указ, щоб на Запорожжя не пускати з Гетьманщини нiкого, а коли б хто пiшов, так того не впускати назад. Та люди, як i колись, тiкали з Лiвобережжя, не давали Вiйську Запорозькому дуже зменшуватись, та й узагалi пiсля вiйни 1711 року становище Вiйська Запорозького полiпшилося, бо пiсля зруйнування Самарських мiстечок та Кам'яного Затону запорожцi знову стали хазяїнами всiх земель, якi одвiку належали їм. Завдяки ж згодi з татарами люди на всiх запорозьких вольностях зажили безпечно вiд татарських наскокiв, i через те береги запорозьких рiчок, а також захиснi байраки, яри та вибалки хутко почали вкриватися зимiвниками й бурдюгами втiкачiв з обох бокiв України.

Проте добрi часи запорозького життя тривали недовго. Пiд час миру з Росiєю запорожцi не дуже-то потрiбнi були хановi, й татари почали чинити їм утиски. Олешкiвська Сiч була зовсiм одiрвана вiд земель Запорожжя й до того стояла в дуже сумнiй та непридатнiй мiсцевостi. Замiсть широкого Днiпра тут, повз Сiч, бiгла вузенька рiчка Конка з дуже пiскуватими берегами, й тi пiски вiтрами заносило навiть у саму Сiч. Сумний вигляд мала й Сiч, бо замiсть гарної церкви, спаленої в Чор-томлицькiй, тут стояла маленька невисока церковця, схожа на курiнь, iз очеретяними стiнами, з нап'ятим парусом замiсть даху. Серце козацьке щемiло, дивлячись на свою нову Сiч та згадуючи веселi простори Базавлуцького лугу; татари ж нiяк не хотiли дозволити запорожцям перейти iз кошем знову на Базавлук, а змушували їх лишатися в Олешках, щоб мати перед своїми очима. Потiм хан одiбрав од запорожцiв право вiльно брати в Прогноях сiль, а примусив платити за неї мито. Третє горе запорожцiв полягало в тому, що пiд час руїни Чортомлицької Сiчi вони втратили всi свої гармати; Сiч Запорозька не мала чим оборонятись, i татарам легко було повсякчас захопити її несподiвано, а запорожцiв за непокору забрати в неволю. Хан не хотiв давати козакам гармати; коли ж Гордiєнко знайшов i вiдкопав на низу Днiпра свої, захованi у пiсках кошовим отаманом Морозом пiд час його невдалого походу на море, й хотiв тими гарматами риштувати Сiч, то хан погрожував одiбрати всю артилерiю собi, так що запорожцям довелося знову заховати її у потаємному мiсцi.

Дуже тяжко терпiли запорожцi те, що бусурмани, яких вони звали поганцями, вороги святого хреста, що їх козацькi дiди й прадiди споконвiку били, тепер намагались бути у них панами й змушували козакiв воювати проти татарських та турецьких недругiв i за бусурманiв проливати свою кров. Бiльшiсть запорожцiв мала це навiть за грiх, i через те не дивно, що, вже, починаючи з року 1714-го, мiж товариством запорозьким точилися розмови про те, як би вирватися з непевного свого становища й повернутися знову пiд протекцiю християнського царя.



Кащенко Адріан