Ваша електронна бібліотека

Про історію України та всесвітню історію

БОРОТЬБА ЗА ПРАВА Й ВОЛЬНОСТI ВIЙСЬКА ЗАПОРОЗЬКОГО (1681-1709 роки)

КIНЕЦЬ ПАЛIЯ

Тим часом на Правобережжi, що ледве стало оживати пiсля великої Руїни, знову полилася кров. Побачивши, що поновлена козаччина не хоче знати полякiв за своїх зверхникiв i не пускає на Україну польських панiв, коронний польський гетьман Синявський iз наказу польського уряду вирушив на Україну з великим вiйськом i року

1703-го почав плюндрувати Подiлля й Брацлавщину, приборкуючи непокiрливу українську люднiсть. Благання козацьких полковникiв, зокрема й Палiя, до росiйської духовної влади й до царя Петра, щоб заступилися за руський люд та православну вiру, лишилися марними, й Синявський вигубив козацтво по всiй захiднiй Українi, окрiм Фастiвщи-ни, де Палiй спромiгся-таки вiдбитися. Разом iз знищенням козацтва поляки чинили утиски й православнiй вiрi.

Палiй втримався на Фастiвщинi, та ненадовго - його спiткало лихо, вiдкiля вiн i не сподiвався. Влiтку року 1704-го цар Петро I послав Мазепу з козацьким вiйськом на Правобережжя, щоб громити тих польських панiв, якi виступали за шведську партiю; Мазепа ж скористався цим випадком, щоб пiдгорнути Правобережну Україну пiд свою владу i стати гетьманом обох берегiв Днiпра не тiльки на паперi, а й на дiлi. На перешкодi йому стояв тiльки фастiвський полковник Палiй, оборонець посполитого люду й ворог панства, яке розплодив Мазепа на Гетьманщинi. Мазепа знав, що Палiй мав великий вплив i що вiн не допустив би поневолити люднiсть Київщини так, як це сталося на Гетьманщинi.

Щоб вiдкинути Палiя зi свого шляху, Мазепа закликав його до свого табору на приятельський бенкет, i, коли той, не маючи й у гадках нiчого лихого, сидiв в його наметi гостем, гетьман зрадливо звелiв його зв'язати й вирядив у Москву, пояснюючи в листi до царя, нiби Палiй прихильний до шведської зверхностi. Петро I повiрив тому наклеповi й без нiякого суду заслав Палiя до Сибiру й тiльки року 1709-го, пiсля прилучення Мазепи до шведського короля, повернув старого полковника на Україну. Тiєю волею Палiй не змiг уже тодi скористатись, бо нудьга в засланнi за рiдним краєм i почуття образи вiд кривди, йому заподiяної, збавили нашому народному оборонцевi вiку, й року 1710-го вiн помер.

Згаданi подiї вiдбилися на життi Запорожжя збiльшенням сiчового товариства, бо всi недобитки з козацтва Правобережної України тiкали на Запорожжя й почасти записувалися в куренi, почасти ж сiдали зимiвниками на захiдних запорозьких землях.

Рiк 1705-й минав на Запорожжi теж неспокiйно, бо росiйський уряд почав разом iз турецькими комiсарами ставити на запорозьких землях межi й кордони. Гордiєнко протестував з приводу того, що запорозькi землi межують без згоди й участi Вiйськового Коша, й доводив, що ще з часiв литовського князя Вiтовта межа Запорожжя починалася вiд старого Очакова та йшла берегом моря й лиману до самого устя Днiпра, "де урочище Сто Могил"; "i ще й море було наше", писав вiн, "поки з берега кiнь доставав дно копитами, Днiпро ж завжди був запорозький, i нiяких меж на ньому не було".

На протести Запорозького Коша росiйський уряд не звертав нiякої уваги. Росiя на пiвночi ув'язалася в тяжку вiйну, на пiвднi ж хотiла мати спокiй i, щоб не сваритися з турками, вiддала їм усi землi по низах рiчок Iнгулу, Висунi й Iнгульця до устя рiчки Кам'янки. Це ще дужче обурило запорожцiв проти росiйського уряду.



Кащенко Адріан