Ваша електронна бібліотека

Про історію України та всесвітню історію

БОРОТЬБА ЗА ПРАВА Й ВОЛЬНОСТI ВIЙСЬКА ЗАПОРОЗЬКОГО (1681-1709 роки)

ГУСАК ТА ПЕТРИК

На початку року 1691-го на Сiч прибився Петро Iваненко, прозваний на Сiчi Петриком. Вiн мав добру освiту й, пробувши чимало рокiв старшим канцеляристом генеральної вiйськової канцелярiї на Гетьманщинi, одружився з небогою генерального писаря Кочубея. Захопившись iз малих лiт оповiданнями й народними думами про боротьбу давнiх козацьких гетьманiв за волю України й розумiючи тогочасне її становище, той Петрик прийшов до думки, що Мазепа, разом iз московськими воєводами, ведуть український люд до ще гiршого поневолення, нiж було до повстання Богдана Хмельницького, i зважився пiдняти український простий народ проти своїх новоявлених панiв, а водночас i проти росiйських урядовцiв, що багато українських земель порозбирали у свою власнiсть, разом iз людьми.

Мазепа, почувши про такi замiри, став вимагати, щоб запорожцi видали йому зайду, але на те не згодились нi рада козацька, нi сам кошовий отаман Iван Гусак; навпаки, запорожцi охоче слухали запальнi промови Петрика про занепад та недолю України й невдовзi обрали його вiйськовим писарем.

Мазепа не наважився вiдверто сваритися з Кошем через Петрика й у всьому догоджав запорожцям, посилаючи на Сiч борошно, залiзо й iншi потрiбнi припаси, а сам тим часом писав до Москви доноси про те, що запорожцi хочуть зрадити царя, бо не видають зрадника Петрика.

Петрик тим часом справдi умовляв кошового отамана Гусака пiдняти вiйну проти Мазепи. Мiж iншим, вiн казав Гусаковi таке: "Хоч шiсть тисяч iз собою орди вiзьми за Днiпро, так я горло своє ставлю, коли тобi не поклониться вся Україна. Гетьман зразу в Москву втече, бо там вся його душа, а в Українi тiльки його тiнь! Невже нам не поможуть нашi брати, котрих сердюки, рандарi та дуки, що їм царi маєтностi пороздавали, мало живцем не їдять? Та вони тiльки почують, що ти з вiйськом рушаєш iз Сiчi, то самi тих чортових панiв подавлять, а ми вже прийдемо на готове!"

Од таких промов Петрика помiж запорожцями пiшло замiшання, та тiльки кошовий i вiйськова старшина не дуже-то сприятливо ставилися до його замiрiв, i Гусак, хоч у кожному листi дорiкав Мазепi за роздачу старшинi земель, за поневолення люду, за одкупи та за спорудження Самарських городкiв, а тим часом усе не втрачував надiї, що росiйський уряд сам лагiдно задовольнить бажання українського люду й запорожцiв щодо повернення на Українi давнього ладу й самоврядування.

Тим часом полк охочих запорожцiв, пiд проводом Юська, ходив проти татар на помiч фастiвському полковнику Семену Палiю й, напавши на орду, що верталася з нiмецької вiйни через Куяльницький пересип, чимало захопив татар у бранцi й вiдбив у ворогiв багато здобичi.

Не дiждавшись од кошового Гусака згоди на участь Вiйська Запорозького у вiйнi з Росiєю, Петрик залишив Сiч i поїхав через Кизикермен у Крим до хана, взявши iз собою 60 козакiв, що захопилися його мрiями про визволення українського посполитого люду од поневолення. Вiн мав думку робити так, як Богдан Хмельницький, себто: стати до спiлки з татарами i наблизитися з ордою до Сiчi, щоб легше умовити Вiйсько Запорозьке подати йому допомогу. Його жвавiсть та запальнiсть вплинули на хана, й 11 квiтня 1692 року хан, з одного боку, i Петрик од iменi Вiйська Запорозького, з другого, склали умову, за якою хан мав допомогти Петриковi одiбрати Гетьманщину й Слобожанщину вiд Московської держави до своїх рук; Петрик же за те мав перевести схiднi слобiдськi полки на спустошене Правобережжя з тим, щоб одчинити татарам Муравськi шляхи до самої Московщини. Запорозьке Вiйсько, вiд iменi якого Петрик пiдписував умову, за свою участь у вiйнi мало здобути собi владу на землi захiдних слобiдських полкiв: Охтирського та Сумського.

Склавши таку умову з ханом, Петрик послав кiлька листiв до Запорозького коша, вмовляючи Вiйсько Запорозьке пристати до нього. Тi листи щоразу читали на радах, й вони викликали мiж запорожцями розгубленiсть. Голова сiчова пiдтримувала замiри Петрика, маючи гадку погрiти руки бiля маєткiв української старшини, що вже звалася панами; старшина ж Вiйська Запорозького, пам'ятаючи руїну Правобережної України i страхаючись, що боротьба у спiлцi з татарами проти Росiї може призвести до такої ж недолi й Лiвобережжя, не згоджувалась ставати на бiк Петрика.

Найбiльший вплив на запорожцiв зробив лист, написаний Петриком 22 червня 1692 року, де вiн, мiж iншим, писав: "Не один раз казав я вам, панове-молодцi, яка небезпека загрожує нашiй Українi i до якого занепаду iде вона через сусiднiх державцiв: наче лютi леви, роззявивши пащi, хочуть вони проковтнути нас щомитi й поробити своїми невольниками. Не дивно, що так чинить i король польський - ми здавна були його пiдданцями, та за Хмельницького, з допомогою орди, визволилися з неволi та ще й таку вчинили йому шкоду, що й досi вiн нiяк не вичухається, й досi намагається, щоб знову український народ взяти в пiдданство i помститися нам за ту образу. Хан кримський за те ворогує з нами, що ми, пробуваючи поблизу, споконвiку на степах i на морi чинили йому лихо в людях i в здобичi, як i зараз чинимо; а от дивно, що московськi царi, не зброєю нас придбавши, перевели наш край Чигиринський на лiвобiчну сторону, обсадились з усiх бокiв нашим людом, так що, звiдкiля б прийшли вороги, та всi нашi оселi попаливши, а людей у неволю побравши, повертаються назад. Московщина ж за ними, як за мурами, цiла i, не задовольняючись тим, намагається усiх нас повернути в холопи й невольники".

Далi в тому ж листi нагадується, що росiйський уряд для того вiддає народ панам у неволю, щоб люд український змужичiв (стратив культуру), "щоб тодi легше було осадити нас своїми воєводами й городами, якi уже й збудував на Самарi". Щоб врятувати Україну, Петрик радив пiднятися всiм проти московцiв i приєднатись до нього тодi, як вiн iтиме з ордою добувати Україну.

У червнi замiри Петрика почали здiйснюватися. Кримський хан вийшов iз великою ордою в Чорну долину i, вручивши там урочисто Петриковi гетьманськi клейноди, проголосив його гетьманом України. Але наступного ж дня посипалися розчарування. Перш за все хановi не можна було виступати з усiєю ордою на Гетьманщину, бо за наказом султана мав воювати з нiмцями проти Угорщини; на Україну ж Калгою-Салтаном та Петриком вiн вiдрядив всього 20 000 вершникiв. Це поставило нового гетьмана в безнадiйне становище, бо Мазепа повсякчас мiг кинути проти татар 50000 козакiв, не кажучи вже про вiйсько росiйське. Але Петрик пiшов разом iз Калгою-Салтаном понад схiдним берегом Днiпра й зупинився проти Сiчi Запорозької в Кам'яному Затонi.

Тим часом у Сiчi сталися змiни. Ще восени 1691 року один жвавий козак, на прiзвище Матвiєць, пiдмовив кiлька десяткiв товариства пливти з ним за Чорне море до iмеретинського царя на службу й потай захопив для своєї справи одного вiйськового байдака. Довiдавшись про те, кошовий отаман Iван Гусак звелiв заарештувати зухвальця й привести до нього, а той пiд час розмови з кошовим зчепився битися. Вiйськовий суд засудив Матвiйця за його вчинки до смертної кари, i йому стяли голову. Проте сiчова голота дуже любила смiливця, й коли до Сiчi вернулося товариство з лугiв та степiв i дiзналося про його страту, то почало нарiкати на Гусака за те, що звiв доброго козака, i, врештi, в 1692 роцi обрало на кошевство ватага Федька.

Той Федько невдовзi виказав свою недотепнiсть у керуваннi справами й, коли на Сiчi виникло замiшання й навiть заколот мiж козаками з приводу листiв Петрика, то вiн не змiг вгамувати товариство й дати вiйську якийсь лад. Через те, коли Петрик уже наближався до Сiчi, Федька скинули з кошевства, i сiчова рада обрала знову Iвана Гусака.

Гусак був крутої та впертої вдачi й, коли Петрик, стоячи з татарами у Кам'яному Затонi, прислав до нього посланця з листом, у якому необачно вимагав од кошового, щоб той прибув за Днiпро зустрiти Калгу-Салтана iз хлiбом-сiллю, то Гусак власноручно побив посланця, а Петриковi звелiв переказати, що "нiколи Салтан, ворог святого хреста, не дiжде, щоб вiн, Гусак, його iз хлiбом зустрiчав". То тодi Петрик переказав, що має таємнi листи од гетьмана Мазепи, якi може показати тiльки самому Гусаку, й кошовий отаман, взявши iз собою кiлькох курiнних отаманiв та 600 козакiв, переїхав 17 липня байдаками на один з островiв Днiпра бiля Кам'яного Затону й, не довiряючи татарам, передав Салтановi, щоб той вислав заручникiв i, тiльки дiставши їх, рушив з отаманами у татарський табiр.

У наметi Калги-Салтана пiсля тривалої розмови Петрик признався, що нiяких листiв од гетьмана вiн не має, а що склав iз ханом умову "своїм розумом пiд впливом жалю через утиски й нестерпучi кривди на посполитий український люд".

Незважаючи на умовляння Петрика, Iван Гусак, знаючи добре, як татари плюндрують українськi землi, не згодився йти разом iз бусурманами воювати свiй рiдний край, а щоб не роздратувати татар, посилався на те, що Вiйсько Запорозьке розiйшлося по лугах i степах, i через те вiн не може з невеликим товариством розв'язувати таку справу, як вiйна з Москвою.

Повернувшись на Сiч, Гусак усе-таки скликав раду й, розповiвши про заходи Петрика, спитав, як гадає товариство. Запорожцi пiсля того запитання розбилися на два натовпи: менший, разом iз старшиною, стояв на тому, що не годиться виступати у спiлцi з бусурманами проти православних людей; бiльший же натовп, головним чином голота, вигукував, що Петрик - розумна голова, навчає на добре i що треба йти визволяти Гетьманщину вiд Мазепи-зрадника, вiд москалiв та своїх панiв.

Тодi Гусак поклав булаву на стiл i сказав: "Нехай же хто iнший веде вiйсько проти своїх братiв, а я не поведу". З тим вiн покинув раду i пiшов до свого куреня, а слiдом за ним склала свої клейноди й уся вiйськова старшина.

Весь день i всю нiч вiйськовi клейноди лежали серед майдану на столi, а запорожцi гомонiли й сперечалися. Та мiж голотою не знайшлося нiкого, хто б наважився взяти владу до своїх рук, i ранком прихильники Петрика послали просити стару старшину, щоб забрала свої клейноди назад. Гусак згодився повернути собi булаву, але рiшуче вiдмовився вести вiйсько на Україну в спiлцi з татарами.

Таким чином до Петрика могли прилучитися тiльки охочi козаки, й за тиждень таких набралося з пiвтисячi.

Пiсля того Калга-Салтан та Петрик рушили з вiйськом на рiчку Московку, а далi - на Татарку, що впадала в Днiпро бiля Кодацького порога, й нарештi перейшли за рiчку Самару. Вiдтiля Петрик послав листа в пiвденнi мiста України, вмовляючи людей взятися до зброї, приєднатися до нього i боротися за свою волю.

31 липня Петрик iз запорожцями та ватагою татар атакував Новобогородську фортецю. Козаки вдерлися у нижнє мiсто, запалили двi башти та кiлька будинкiв, але коли з горiшнього мiста на них почали бити з гармат, вони одiйшли геть.

Не добувши Новобогородської фортецi, Петрик попрямував далi до рiчки Орелi й до пiвденних мiст Гетьманщини. Китай-город i Царичанка зустрiли його хлiбом-сiллю, а проте приставати до нього нiхто не хотiв. Український люд за 45 рокiв боротьби знемiгся й бажав хоч i пiдневiльного, аби спокiйного життя. Лишившись пiсля "згону" з Правобережжя без осель, худоби, збiжжя й хлiба, вiн тепер тiльки почав усе те набувати й боявся знову, через змагання за волю, все те втратити.

Не розумiючи, вiд чого та байдужiсть українського люду, Петрик не втрачав надiї, що його ще можливо пiдняти, й пiдступив з вiйськом до Маячки, але там уже було кiлька козацьких полкiв гетьмана Мазепи, а слiдом мав пiдiйти з полками i вiн сам та ще й московське вiйсько. Довiдавшись про те, татари одразу ж повернули назад i перейшли за Самару, аж на Татарку, а слiдом за ними мусив вiдступити й Петрик. Iз табору бiля рiчки Татарки гетьмана покинули майже всi запорожцi, й бiля нього лишилося їх ледве кiлька десяткiв. З ними вiн i пiшов разом iз татарами до Криму.

Перша невдача не засмутила Петрика, й на початку року 1693-го вiн iз Нуреддин-султаном та ордою в 40 000 татар знову вирушив iз Криму й, наблизившись до Сiчi, почав засилати на Кiш листи й пiдмовляти запорожцiв прилучитися до нього.

Кошовим отаманом Вiйська Запорозького на той час став Василь Кузьменко. Обрання його, замiсть Гусака, було дуже бурхливе, та ледве Сiч трохи заспокоїлася, як до Коша прибув колишнiй кошовий отаман Федько з великою ватагою прихильникiв Петрика. Поєднавшись iз сiчовою голотою, вони зчинили на Сiчi заколот, розгромили декiлька куренiв, скинули з кошевства Кузьменка за те, що вiн не хотiв прилучатися до Петрика й татар, i навiть вбили декого iз старшини, але не змогли взяти влади до своїх рук, i за кiлька днiв партiя помiркованих козакiв розiгнала петрикових прихильникiв й знову посадила на кошевство Василя Кузьменка.

Через перемогу на Сiчi помiркованих Вiйсько Запорозьке й на цей раз не прилучилося до Петрика, за винятком поодиноких козакiв. Не пiдбуривши запорожцiв до вiйни, татари пiшли з Петриком на Переволочну, а далi - на Кишеньку, та не здобувши нi того, нi того мiста, попрямували на Полтаву, захоплюючи на шляхах поодиноких людей в неволю. Не вдiявши нiчого й бiля Полтави й почувши, що наближається козацьке вiйсько, татари посунули на Коломак, а звiдтiля на пiвдень, у степи.

Таким чином другий похiд Петрика проти Мазепи обернувся на звичайний наскок татар на Україну за ясиром i завдав людям чимало лиха та шкоди; зрештою одвернувся од Петрика й люд на Гетьманщинi та запорожцi.

Коли прийшла звiстка, що татари захопили на Гетьманщинi людей у неволю, на Сiчi 3 травня вiдбулася бурхлива рада, й запорожцi вiдiбрали булаву у Кузьменка й передали її знову Iвановi Гусаку. Як ворог бусурманiв, вiн зараз же почав лаштуватися до походу на татар, але партiя, прихильна до замiрiв Петрика i до згоди з ханом, скликала свою раду, й вона бiльшiстю ухвалила не воювати з татарами. Iван Гусак не захотiв пiсля того бути кошовим i поклав булаву, а товариство обрало отаманом Семена Рубана.

Решта року 1693-го та рiк 1694-й минули на Запорожжi в дрiбних, звичайних зачiпках iз татарами. Запорожцi не наважувалися розпочинати вiйну з ними без помочi з боку українських козакiв i закликали до походу Мазепу, але той вiдмовлявся тим, що без царського наказу вiн виступати не смiє; росiйський же уряд був у тi роки заклопотаний бунтами стрiльцiв i не встрявав у вiйну.



Кащенко Адріан