ВIЙСЬКО ЗАПОРОЗЬКЕ ПIД ЧАС ВЕЛИКОЇ РУЇНИ (1648-1680 роки)

ОСТАННЯ РУЇНА ПРАВОБЕРЕЖНОЇ УКРАЇНИ

Все-таки шкода, що завдав її туркам Сiрко, не спинила їх - влiтку вони оточили Чигирин i почали брати його штурмом. Самойлович та Ромодановський хоч i перейшли через Днiпро й навiть пробилися до мiста, але не насмiли вдарити на туркiв усiєю силою, й бусурмани пiсля кривавого бою з колишнiм Середнянським полком Дорошенка опанували нижнiм мiстом. Пiсля того Ромодановський звелiв пiдпалити Чигирин з усiх бокiв, висадити в повiтря верхнє мiсто й замок порохом, 12 серпня залишив разом iз Самойловичем Чигирин, зник за Днiпром; тодi турки докiнчили руїну столицi гетьманiв Богдана Хмельницького та Дорошенка й вирiзали тут усю люднiсть до ноги. Покiнчивши з Чигирином, турки кинулись на Канiв та iншi мiста Чигиринщини. Жахнувшись iз долi Чигирина, люди почали тiкати за Днiпро, покидаючи своє добро й господарство. Самойлович сприяв тому, щоб Правобережжя стало пустелею; i хто не втiк за Днiпро своєю волею, тих вiн видворяв силою з осель i переганяв на схiдний бiк Днiпра у свою Гетьманщину.

Ту нещасливу годину, той "Згiн", коли батьки втратили дiтей, а дiти - батькiв, довго пам'ятали українськi люди, згадуючи те навiть у пiснях:

Вiють вiтри все буйнiї,

Iдуть дощi все тучнiї,

Землю зворушають,

Травою устилають,

А квiтками украшають.

Та йдуть люди-поселяне,

Все з дочками та з синами,

Покидають грунти свої,

Преславнiї вжитки

I превтiшнiї пасiки.

Та чогось луга потемнiли,

Нашi поселяне посмутнiли,

Засмутилася птиця,

Що назад воротиться

На свої прежнi вжитки.

Уже весна - Днiпр широкий,

Перевози скрiзь глибокi,

А зеленi дiброви ключi попускали.

Звiстка про зруйнування Чигирина, Канева й iнших правобережних мiст тяжко вразила Вiйсько Запорозьке, а найдужче старого кошового отамана Сiрка. Iван Дмитрович був щирий син своєї неньки України. Вiн любив рiдний край дужче за власне життя; за нього увесь вiк воював, за нього не знав нi спочинку, нi покою, за нього легковажив життям. Вiн мрiяв бачити вiльними i нi вiд кого не залежними не тiльки Запорожжя, а й усю Україну й завжди ставав ворогом того, хто хотiв накласти руки на волю людей або поступався його правами, як Брюховецький та Самойлович. З усiх державцiв, що були сусiдами України, вiн вiддавав перевагу росiйському царевi, як одновiрному, i, справдi, служив йому чесно, а проте не хотiв поступитися найменшою крихтою прав Запорожжя й України, добутих мечем за часiв Богдана Хмельницького. Вiн любив Дорошенка, бо той теж боронив права України, а якщо Сiрко коли й ставився до нього неприхильне, то тiльки тодi, коли Дорошенко дозволяв уступати на Україну вiйську одвiчних ворогiв - бусурманiв. Вiн умовив Дорошенка вiдцуратись протекцiї султана й покластися на оборону царя, i ось тепер, коли росiйське вiйсько так легко, майже без бою, вiддало Правобережжя на поталу туркам, Сiрко почув себе винним у цiй подiї - винним i перед Дорошенком, що пiшов у неволю, й перед сплюндрованою Україною. Це почування насiло на нього важким тягарем i за рiк звело лицаря в домовину.

25 вересня року 1678-го Сiрко послав Самойловичу вiд усього Вiйська Запорозького довгого листа, дорiкаючи йому за те, що, ворогуючи з Дорошенком, вiн забув про долю козацької неньки-України i спустошив її, а коли прийшли турки, то не зумiв заступитися за неї. Мiж iншим, вiн писав: "Скажи ж тепер, пане Самойловичу, яку послугу ти зробив батькiвщинi, що Дорошенка в неволю вiчну загнав, Чигирин з усiєю Україною сьогобочною стеряв, рiчкам кровi християнської пролитися допустив i пiсля того став зватися гетьманом обох сторiн Днiпра?"

Помстившись на Українi за її прихильнiсть до Росiї, турецький султан хотiв одплатити запорожцям за всi їхнi повсякчаснi шкоди. З тiєю метою вiн наказав поновити свої фортецi Аслам та Кизикермен i збудувати на островi Таванi ще й третю i мiж тими фортецями перетяти Днiпро ланцюгами iз дзвониками, щоб запорожцям уже нiяк було випливати в лиман та Чорне море. Та, на щастя запорожцiв, ними ще керував Сiрко. Вiн одразу збагнув небезпеку й, скликавши на початку 1679 року 15000 козакiв, напав на тi мiста, доки вони не були ще до ладу риштованi. Розiгнавши татар, що утримували турецькi мiста з боку Сiчi, впень розгромив шiсть полкiв яничарiв, якi обороняли мiста, захопив у полон велику силу робiтникiв i самого Мустафуагу, що керував турецьким будуванням.

Султан не мiг пробачити за той напад i весною 1679 року послав Днiпром нове вiйсько, щоб зруйнувати Сiч. Коли турки водою й берегом наближалися до Базавлука, Iван Сiрко, не маючи надiї дати вiдсiч, перенiсся з Кошем та церквою на острiв Лебедиха, а сам вийшов назустрiч туркам до Базавлука. Побачивши чимале запорозьке вiйсько, турки не наважилися переходити рiчку й повернули назад на пiвдень.

Коли звiстка про те, що Сiч в небезпецi, дiйшла до Самойловича, вiн послав Сiрковi листа, сповiщаючи, що як треба, то вiн охоче допоможе запорожцям, але Сiрко з Вiйськом Запорозьким 6 квiтня одписав йому так: "Якщо ваша вельможнiсть маєте турбувати вашу особу так, як турбували для Ладижина, Уманi, Чигирина й Канева, то лiпше вам зостатись у власнiй хатi й не дивитись на нашу загибель зблизька, як дивилися ви на загибель Чигирина; ми ж доручаємо себе заступництву всемогутнього бога й самi будемо дбати про себе, коли прийдуть вороги".