Ваша електронна бібліотека

По історії України та всесвітній історії

ВIЙСЬКО ЗАПОРОЗЬКЕ ПIД ЧАС ВЕЛИКОЇ РУЇНИ (1648-1680 роки)

ДРУГА РУЇНА УКРАЇНИ

Року 1675-го Самойлович разом iз росiйським вiйськом знову пiшов на Правобережжя й оточив Дорошенка в Чигиринi, та той не пiддався, а тим часом йому на помiч встигли турки, взяли Ладижин та Умань, що перебували на московськiй сторонi, й увесь люд iз тих мiст погнали в неволю. Обороняли тi мiста й двi сотнi запорожцiв, якi також дiсталися чужинцям.

Восени 1675 року турки покинули Україну й рушили за Днiстер, та з того не стало легше, бо польський король Ян Собеський задумав скористатися вiдсутнiстю їх i повернути Україну пiд владу корони, а для того вiн набрав чимале вiйсько й кинувся пустошити українськi землi ще гiрше, нiж татари. Люд, який уже 20 лiт переходив iз Правобережжя на Лiвобережжя, тепер посунув за Днiпро тисячами й десятками тисяч. Такому переселенню дуже сприяв Самойлович, який гадав, що це зменшує силу гетьмана Дорошенка.

Занепад i руїна України важким тягарем давили душу Сiрка. Все життя вiн бився за волю рiдного краю i з розпукою в серцi бачив тепер, що вся його праця не дала щастя Українi й не зрятувала Правобережжя од повної руїни. Цей занепад Вiйсько Запорозьке обмiрковувало на своїй радi разом iз ксшовим i вирiшило, що коли вже неможливо зберегти незалежнiсть, то треба хоч з'єднати обидвi частини пiд рукою одного державця, щоб позбутися розбрату помiж себе й колотнечi. З московськими воєводами було тяжкэ й нудно, а проте жили там люди, мали що їсти i множилися; на Правобережжi ж, у боротьбi з поляками, турками та росiянами майже нiхто не доживав свого вiку: всi або гинули од ворожої зброї, або кiнчали своє життя в неволi. Україна вкрай стомилася вiд нерiвних змагань i благала дати iй спокiй. Через те рада погодилася з росiйською зверхнiстю i, щоб прихилити до того Дорошенка, Iван Сiрко з полком запорожцiв восени 1675 року поїхав до гетьмана в Чигирин. Той зустрiв кошового за мiстом дуже урочисто, як отамана Вiйська Запорозького й вiдомого на весь свiт лицаря. Обидва козаки гiрко плакали над долею рiдної неньки України i завершили свою нараду тим, що Дорошенко в присутностi свого вiйська склав присягу на пiдданство росiйському царевi, й частину своїх клейнодiв, а саме - булаву й корогву, доручив Сiрковi передати Вiйську Запорозькому.

Про цю подiю Iвiн Сiрко зараз же сповiстив росiйський уряд, висловлюючи в листi надiю, що цар зустрiне Дорошенка з батькiвською ласкою i захистить Україну своїм вiйськом од усiх ворогiв: татар, туркiв та полякiв так, щоб сплюндрованi мiста й села України знову залюднилися i втiшалися своїми вольностями.

Вчинок Дорошенка й Сiрка виявляє, що обидва цi щирi оборонцi української незалежностi розумiли, що Правобережжя добралося вже до краю, бо немає вже сил воювати, i що для подальшої боротьби на якийсь час потрiбний спокiй.

Пiдданством Дорошенка росiйському царевi вони мали надiю зробити неможливими напади на Правобережну Україну Самойловича з росiйським вiйськом, та тiльки це було не на руку ставленику Москви - вiн хотiв знищити Дорошенка, щоб самому бути єдиновладним гетьманом, i через те, довiдавшись про Чигиринську подiю, вiн через посланцiв застерiг царський уряд, що та присяга не щира - то лише лукавi заходи Сiрка й Дорошенка проти нього - Самойловича.

Пiд впливом цих наклепiв Олексiй Михайлович послав Дорошенковi грамоту з вимогою, щоб той їхав у Батурин i там присягнувся перед Самойловичем i боярином Ромодановським, та на це гетьман, пам'ятаючи долю Сомка i Многогрiшного, не пристав, так що й пiдданство Дорошенка Росiї неначе й не вийшло.

На початку року 1676-го на Сiч прибули посланцi нового росiйського царя Федора Олексiйовича, щоб прийняти од запорожцiв присягу. Сiрко й Вiйсько Запорозьке присягнули, й до того ж Сiрко знову просив, щоб цар заступився за Дорошенка.

На початку ж року 1676-го турецький султан, почувши про присягу Дорошенка царевi, звелiв татарам напасти на Україну.

За часiв кошового отамана Iвана Сiрка на Запорожжi дуже добре були упорядкованi в степах бекети з "хвигурами", так що на Сiчi завжди знали про пересування татар, i Сiрко не давав їм змоги переходити запорозькi землi. Тому вороги обминали свої давнi шляхи, а рушали на Україну через Очакiв поза Бугом. Так було й цього разу: виконуючи наказ султана, татари напали на Подiлля й Волинь i почали забирати людей у неволю, та Сiрко невдовзi дiстав про те звiстку й, перейшовши з кiлькома полками запорожцiв за Буг, розгромив багато татарських загонiв, а бранцiв повизволяв.

Коло того часу польський король справдi звертався до Сiрка з пропозицiєю, щоб той згодився бути гетьманом Правобережжя пiд його рукою, та отаман вiдмовився, щоб не зчинити ще бiльшого заколоту на Українi.

Як тiльки на росiйському престолi сiв цар Федiр Олексiйович, Самойлович зараз же засипав його доносами на Дорошенка та Сiрка й почав лагодитися до походу на Чигирин. Дорошенко ж надiслав на Сiч листа, в якому з великим жалем та смутком розповiдав, до якої руїни дiйшла ненька Україна, що там, де за часiв Богдана Хмельницького пишалися заквiтчанi садками мiста й села, тепер бовванiють самi почорнiлi димарi .та виють голоднi собаки. Церкви божi, писав Дорошенко, попаленi, а де й лишилися цiлi, то стоять порожнi, бо нема кому, нема й для кого службу правити; лани позаростали будяками, й веселий край обернувся на пустку. В усьому тому, писав далi Дорошенко, винен "Сарданапал" Самойлович, що гетьманувати любить, а з пуховикiв не хоче вилiзти, щоб узятися за зброю та обороняти рiдну землю вiд кримських вовкiв.

Коли цього листа зачитували перед сiчовою радою, то всi запорожцi, як один, плакали; тодi ж вони одписали гетьмановi, що будуть на його боцi, бо "Попович" (Самойлович), збираючи полки на Чигирин, намислив богопротивне дiло.

Довiдавшись про постанову ради, Самойлович зараз же послав доноса царевi, а на Сiч передав листа, в якому вимагав, щоб Вiйсько Запорозьке видало йому клейноди й грамоти, якi там дiстали вiд Дорошенка, та щоб запорожцi в мiста не приходили й нiяких замiшань на Українi не чинили. Разом iз листом Самойловича на Сiч було привезено ще й послання росiйського уряду, в якому мiстилася вимога, щоб Сiрко залишив Сiч та їхав жити до сiм'ї на Харкiвщину.

Ще й не дослухавши тих листiв, запорожцi почали гукати, що нiколи клейнодiв не вiддадуть, бо це споконвiку сiчовi скарби, а Сiрка не вiдпустять до московського боярина. Пiсля ж ради Кiш написав Самойловичу, дорiкаючи за те, що робить наклепи на запорожцiв царевi; маючи багато вiйська, вiн нi Дорошенка за лихої години не рятував, нi Уманi та Ладижину проти туркiв не подав помочi. Про клейноди запорожцi повiдомляли, що з тих часiв, як козаччина почалася на Днiпрi й першi гетьмани жили за порогами, то й клейноди вiйськовi на Сiч були державцями даванi. Наприкiнцi запорожцi заявили, що гетьман даремно зве запорожцiв свавiльниками - "коли б запорожцi не вiддавали свого життя за Україну, то вже б давно серед неї татарськi кочовища завелися б; свавiльник же сам Самойлович, бо цар подарував Вiйську Запорозькому у власнiсть Переволочанський перевiз, а гетьман царську грамоту про те заховав у свою кишеню".

Доручаючи листа посланцям, Iван Сiрко сказав їм переказати боярину Ромодановському, що вiн нi до нього, нi до Харкiвщини не поїде, бо не хоче знову опинитися у Сибiру.

Як видно з листа, за часiв Сiрка Вiйсько Запорозьке не тiльки "про око" визнавало владу росiйського уряду й гетьманську особу, насправдi ж воно дотримувалося права не виконувати тих указiв, якi порушували запорозькi давнi звичаї або обмежували права козацтва.

Пiсля того, щоб прискорити кiнець пануванню Дорошенка, Самойлович зi своїми полками перебрався на правий бiк Днiпра, прямуючи на Чигирин, i туди ж iз росiйським вiйськом виступив боярин Ромодановський. Дорошенко не мав нiяких засобiв, щоб оборонятись од такої великої сили, й у вереснi 1676 року вийшов iз Чигирина у табiр Ромодановського i склав у присутностi Самойловича решту своїх клейнодiв, що не була вiддана Сiрковi.

Ранiше, нiж зробити це, Дорошенко випросив собi спокiйне життя, але лишити його на Українi здавалося незручним - гетьмана вивезли до Москви, протримали там кiлька рокiв у почесному арештi, призначили потiм воєводою до Вятки, й нарештi року 1682-го йому було подароване село Ярополче Волоколамського повiту, на Московщинi, де вiн року 1698-го помер, далеко од свого рiдного краю.

Не подавши Дорошенковi вчасно допомоги, турецький султан все-таки не хотiв зрiкатися захiдної України й восени 1676 року вислав за Днiстер своє вiйсько. Польський король хоч i вийшов йому назустрiч, та мусив незабаром замиритися, вiддати знову Подiлля, Брацлавщину, пiвденну Україну й Запорожжя, чиї землi, таким чином, юридичне перейшли пiд протекцiю султана.

Запорожцi й пiд час цього приходу туркiв i татар на Україну чинили їм усякi перешкоди. Сiрко бив їх на перевозах через рiчки, та тiльки його сила порiвняно з турками та татарами була дуже мала i не могла зарадити королевi.

Тепер на Правобережжi з'явилося два зверхники - Росiя й Туреччина. Але султан не хотiв нiчим дiлитися i намагався силою вiдвоювати Чигиринщину. На початку року 1677-го, збираючись походом на Чигирин, щоб мати на Українi гетьмана зi своєї руки, вiн звелiв вивезти iз Стамбульської в'язницi Юрася Хмельниченка й проголосити його втретє гетьманом України.

Весною Юраська доставили морем у Крим, а звiдтiля, наступаючи з турецьким та татарським вiйськом на Україну, вiн наблизився до Запорожжя й прислав на Сiч посланцiв, умовляючи через них одвойовувати Україну од полякiв i московцiв. Але запорожцi не послухали послiв Хмельниченка, i Сiрко не поїхав на побачення з Юрасем, як той вимагав. Проте тепер, коли Дорошенка на Українi вже не було, а разом iз ним була страчена й надiя на незалежнiсть, запорожцi вирiшили зовсiм не брати участi у вiйнi Туреччини з Росiєю, а обстоювати лише свої власнi права й iнтереси й перш за все просити туркiв вернути на Запорожжя тих сiчових товаришiв, якi були захопленi в Уманi та Ладижинi.

Цих своїх замiрiв Сiрко не виявляв i весною того ж року їздив за наказом царя у Батурин радитися iз Самойловичем та Ромодановським про те, як обороняти Україну од туркiв. Що було сказано на тiй радi, невiдомо, а тiльки повернувшись на Сiч, Сiрко мовив товариству такi слова:

"Цар та гетьман тiльки пiдманюють мене листами; покладатись же на них неможливо - треба самим про себе дбати!"

Ромодановський хотiв, було, для оборони Кодака поставити туди росiйську залогу, та Самойлович одраїв те робити, щоб не дратувати запорожцiв. Усю весну Сiрко, незважаючи на гетьманськi накази, не мав сутичок нi з турками, нi з татарами, сподiваючись визволити так запорозьких бранцiв iз неволi. Самойлович же брав те на зраду i щоразу писав Сiрковi докiрливi листи.

Лiтом 1677 року турецьке вiйсько, сплюндрувавши все по дорозi, привело Хмельницького пiд Чигирин, та в серпнi їх було там розгромлено, i турки й татари одiйшли за свої кордони.

Скинувши одного супротивника Дорошенка, Самойлович усе думав, як би позбутися й другого оборонця незалежностi України - Сiрка, й послав царевi доноса, неначеб той сам хоче бути гетьманом Правобережної України й схиляється до згоди iз кримським ханом та турецьким султаном. З приводу того доносу 11 грудня 1678 року на Сiч прибув царський посол, а наступного дня i ханський посланець, прихопивши iз собою на обмiн запорозьких бранцiв.

Скликавши товариство на раду, Сiрко запросив у коло царського посланця i, дiстаючи з його рук царську грамоту, звелiв прослати перед собою на землi, пiдклавши шапки, вiйськову корогву, поцiлував грамоту в печать, поклав собi на голову й передав суддi Кудлаю, той пiднiс її писаревi, наказавши читати вголос, щоб було все товариство. Вислухавши грамоту, запорожцi кланялися й дякували царевi за ласкаве слово. Все це так робилося за давнiм звичаєм.

Тодi Сiрко попросив посла сказать про дiло. Той хотiв одкласти все на завтра, але, примушений Сiрком говорити, мовив:

- Вiдомо вам, що великий государ вас, отамана i все Вiйсько Низове, держав у своїй милостi й жалуванням дарував i тепер жалує, наказував нам пiд час походу бусурманiв на Чигирин iти зi своїм вiйськом проти ворогiв, а ви не тiльки не пiшли пiд Чигирин, а навiть коли кримський хан тiкав до Днiпра, не вдарили на нього. Через що так вчинили?

На цю промову, переказуючи скорочено, Сiрко одповiв так: "Пiд Чигирин ми не ходили через те, що вiйська на Сiчi було обмаль, та ще й через те, що турки й татари мали думку ранiше, нiж на Чигирин, iти на Сiч, та, добувши її й змiцнивши, засiсти в нiй. Та й через те ми змирилися з ханом, щоб тим часом продати йому татарських бранцiв та щоб козакам було вiльно виходити на море й на рiчки по рибу. Кiлька разiв писали ми Iвану Самойловичу, щоб пустив iз мiст до нас козакiв та припасу прислав нам, а гетьман i козакiв не пустив i запасу не дав, через що запорожцi змушенi були харчуватися самою тiльки рибою; коли ж ми змирилися з ханом, то за татар беремо великий викуп i по сiль у Прогної без перешкоди ходимо; якби ж ми з ханом не замирилися, то всi померли б з безхлiб'я. Б'ємо чолом великому царю, щоб наказав гетьману прислати Полтавський полк, тодi ми по веснi, як тiльки припаси пришлете нам, розмиримося з ханом i пiдемо на Крим вiйною".

Проте всi звинувачення Сiрка у зрадi царевi треба вважати цiлком безпiдставними, бо за два мiсяцi пiсля того вiн уже сповiстив Самойловича й царя про те, що турки й татари лаштують новий похiд на Україну, а на початку лiта, коли турки й татари вже йшли на Чигирин, Сiрко виплив iз товариством байдаками в лиман i бiля устя рiчки Корабельної атакував i потопив кiлька турецьких галер, що везли припас вiйську, а пiсля того поплив у рiчку Буг i спалив там збудований турками мiст, зруйнував заставу й, погромивши бусурманiв, визволив чимало невольникiв, а декiлька татарських загонiв примусив повернутись у Крим.



Кащенко Адріан