Ваша електронна бібліотека

Про історію України та всесвітню історію

ВIЙСЬКО ЗАПОРОЗЬКЕ ПIД ЧАС ВЕЛИКОЇ РУЇНИ (1648-1680 роки)

РОЗБРАТ МIЖ ЗАПОРОЖЦЯМИ

Нагла смерть Брюховецького, в якiй запорожцi звинувачували Дорошенка, викликала на Сiчi незадоволення. Адже то був ставленик запорожцiв, i хоч його проголосили сiчовим зрадником, та все-таки кара без вiйськового суду була образою для Вiйська Запорозького, i багато запорожцiв зненавидiло Дорошенка. Пiд впливом вiйськового писаря Суховiєнка, на прiзвище Вдовиченко, сiчовики стали гомонiти, що Дорошенку дiсталася булава неправдиво й що обрання гетьманiв, як i споконвiку бувало, має вiдбуватися на Сiчi, а не в мiстах України. Пiдмогоричена сiчова голота скликала раду й наставила Суховiєнка гетьманом.

Щоб надати собi бiльшої ваги, новий гетьман звернувся до кримського хана через посланцiв, щоб той признав його владу. Хановi була вигiдна така покора запорожцiв, i вiн передав Дорошенковi наказ, щоб той пiдлягав Суховiєнковi й разом iз ним витiсняв росiйських людей з України. Ображений Дорошенко зовсiм вiдмовився йти за Днiпро, а боярин Ромодановський, не маючи спротиву, так залякав наказного гетьмана, чернiгiвського полковника Демка Многогрiшного, що той без допомоги Дорошенка мусив пiддатись Росiї з усiм Лiвобережжям.

Суховiєнко, як i Брюховецький, не виправдав надiй запорожцiв. Замiсть того, щоб виступити проти Ромодановського, вiн разом iз татарами почав воювати зi своїми братами, аби лише забрати булаву в Дорошенка.

Дорошенка стали притискати водночас: поляки, росiяни, татари й запорожцi, хоч у спiлцi були тiльки двоє останнiх. Не бачачи порятунку, Петро Дорошенко по веснi 1669 року скликав на рiчцi Росавi велику козацьку раду й там умовив козакiв перейти пiд протекцiю султана з умовою, щоб Україна була об'єднана й сама вiльно порядкувала за давнiми звичаями; за цю помiч треба було платити тiльки данину. Але султан вимагав iще, щоб Дорошенко впустив у Чигирин та Кодак по 1000 яничарiв. Колишнiй гетьман на це згоди не дав, i через те його умова iз султаном не була пiдписана, а лишилася лише розмовою.

Вiйна Суховiєнка з Дорошенком тривала недовго, бо його пiдрiзав полковник Сiрко. Запорожцi, побачивши, що їм доводиться спiльно з татарами бити своїх же братiв, незабаром почали цуратися такого ватажка, а запеклий ворог бусурманiв Iван Сiрко тим часом зiбрав навколо себе все запорозьке товариство, неприхильне до Суховiя, пiшов Дорошенковi на помiч i пiд мiстечком Ольхiвцями так розбив татар i Суховiя, що сiчовий гетьман ледве врятувався з кiлькома товаришами, а татар там полягло аж 4000 душ.

Наприкiнцi року 1669-го, доки Сiрко iз запорожцями перебував на Українi, Суховiєнко знову поєднався з деякими татарськими ордами, прийшов Чорним Лiсом пiд Чигирин i хотiв його здобути; спiльник же його - кримський хан, знаючи, що Сiч лишилася майже порожня, послав тисячне вiйсько, щоб зруйнувати козацьке гнiздо. I хоч там було обмаль запорожцiв, та кошовий отаман Курило вiдбив цей напад i знищив багато татар та потопив у Днiпрi. Суховiєнко, почувши про вчинок кримського хана, обурився i, посварившись iз колишнiми приятелями - татарськими мурзами, вернувся на Сiч.

Не встиг Дорошенко позбутися Суховiєнка, як на Українi знову незадоволенi запорожцi пiдняли проти нього правобережнi полки: Уманський, Кальницький, Паволоцький та Корсунський. Козаки тих полкiв, зiбравшись на раду в Уманi, проголосили гетьманом Михайла Ханенка, пiсля чого, склавши спiлку з татарами, почали воювати проти прихильникiв Дорошенка.

Опинившись у дуже скрутному становищi, Дорошенко все-таки викликав останнi правобережнi полки й виступив проти своїх ворогiв пiд Стеблевом, та вiйсько Ханенка разом iз татарами оточило його з усiх бокiв, плюндруючи навколишнi мiста й села.

Iван Сiрко, який не брав участi в цьому розбратi, збагнувши, яку руїну роблять на Українi спiльники Суховiя й Ханенка - татари, згуртував бiля себе кiлька тисяч запорожцiв i, наблизившись до Стеблева саме пiд час рiшучого бою, вдарив на Дорошенка з тилу й нагнав на татар такого страху, що тi кинулися врозтiч, а за ними побiгли Суховiй та Ханенко зi своїми прихильниками.

Упоравшись iз Ханенком та Суховiєм, Дорошенко хотiв знову забрати Лiвобережжя й послав туди полковника Гамалiю з козаками. Многогрiшний виставив лiвобережних козакiв, але Гамалiя розгромив їх. На тому Дорошенко звелiв закiнчити битву, бо Вiйсько Запорозьке з кошовим отаманом Лукашем Мартиновичем надiслало листа, в якому докоряло за те, що вiн проливає братню кров.

Таким чином, пiсля смертi Богдана Хмельницького у Вiйську Запорозькому не було єдностi й однодумства. Воно хотiло вершити на Українi справи й наставляти гетьманiв, та з того нiчого доброго не виходило, бо мiж запорозьким товариством усе менше ставало освiчених людей, що розумiли б складне тогочасне становище i своїм впливом вели б козацтво до певної мети, як це робили колись князь Вишневецький, Самiйло Кiшка, Богданко та Сагайдачний. Ставленики запорожцiв Брюховецький, Суховiєн-ко та Ханенко нiчого не принесли своєму рiдному краєвi, крiм лиха; завзятий же запорозький ватажок часiв руїни Iван Сiрко, не маючи нiякої освiти, навiть неписьменний, не мiг зрештою взяти запорозьке товариство пiд свою руку. Все життя вiн, хоч i щиро, обстоював iдею незалежностi України вiд сусiдiв, та не вмiв користуватися з обставин i проводив лише давню полiтику сiчового лицарства у слiпiй ворожнечi до татар i туркiв.

Року 1670-го чутка про те, що Дорошенко пiддався турецькому султану, вже полинула на всю Україну i зменшила кiлькiсть його прихильникiв. Вiд нього вiдсахнувся навiть щирий його приятель та побратим Сiрко. З такого становища й намислив скористатися Ханенко, щоб зовсiм скинути Дорошенка й вiдiбрати у нього гетьманську булаву.

У вiдносинах iз Польщею Дорошенко твердо стояв на тому, щоб зберегти повну автономiю України, й через те з перших же крокiв свого гетьманування збройною рукою не пускав на свою рiдну землю польського вiйська, наполягаючи на поновленнi Гадяцьких умов. Це дуже не сподобалося королевi, й вiн весь час або воював iз Дорошенком або робив усякi заходи, щоб позбутися непокiрного гетьмана. Тодi ж Ханенко й написав королевi, що має на своєму боцi все Запорозьке Вiйсько i, як тiльки король затвердить його на гетьманствi, то вiн зовсiм не обстоюватиме Гадяцьких умов i навiть пустить на Україну польське вiйсько та польських панiв. У зносинах Ханенка з королем йому дуже допомагав кошовий отаман Вiйська Запорозького Грицько Пелех, який iз кiлькома старшинами їздив у Варшаву.

Королевi припали до серця запевнення Ханенка, i вiн, за згодою сейму, проголосив 22 грудня 1670 року того гетьманом України й через Пелеха переслав йому на Сiч клейноди. З тим запорожцi iз Ханенком вийшли на Україну, пiдмовили на свiй бiк три захiдних козацьких полки й зчинили заколот серед козакiв Правобережжя.

Утиснутий з одного боку росiйським вiйськом та гетьманом Многогрiшним, з другого - поляками й гетьманом Ханенком, Дорошенко зрештою перейшов пiд протекцiю султана й просив у нього помочi, щоб одбити ворогiв; на Сiч же вiн надiслав листа з поясненням, що зважився на цей крок через те, що Андрусiвською умовою Польща виторгувала собi Правобережжя в царя, не спитавши її згоди; а так продають i купують лише безмовну тварину, тому Дорошенко має за ганьбу скоритися такому торговi.



Кащенко Адріан