Ваша електронна бібліотека

По історії України та всесвітній історії

ВIЙСЬКО ЗАПОРОЗЬКЕ ПIД ЧАС ВЕЛИКОЇ РУЇНИ (1648-1680 роки)

ПОХIД ЗАПОРОЖЦIВ НА КРИМ

Тим часом Вiйсько Запорозьке, не знаючи дальших намiрiв Дорошенка й пам'ятаючи зрадливi вчинки татар за останнi 15 рокiв, починаючи з Берестечка, скористалося з того, що орда перебувала на Українi, й рушило походом на Крим. Пiд проводом кошового отамана Iвана Рога та полковника Сiрка запорожцi несподiвано напали i спалили Перекоп, а далi, подiливши вiйсько надвоє, кинулися шляхами: Рiг - на Бахчисарай, а Iван Сiрко - на Кафу. Обидвi частини Запорозького Вiйська без жалю вирiзували й випалювали татарськi улуси й мiста, забирали скарби, виганяли худобу й так налякали кримського хана, що вiн покинув своє царство, сiв на корабель i втiк за море. Похазяйнувавши в Криму, як хотiли, визволивши з неволi кiлька тисяч землякiв та захопивши здобич, запорожцi щасливо вернулися на Сiч.

Цей вчинок розвiяв усi мрiї гетьмана. Татари, що були при ньому, зачувши про подiї в Криму, покинули Дорошенка, й вiн негайно мусив примиритися iз Собеським.

На Лiвобережнiй Українi весь 1667 рiк зростало обурення проти Брюховецького. Iз Запорожжя воно хутко перекинулося на Україну й з початку року 1668-го набуло на Гетьманщинi такої сили, що Брюховецький зрозумiв намарнiсть подальшої боротьби зi своїми земляками i, щоб утримати булаву, змушений був виступити проти воєвод i взагалi проти росiйської зверхностi. Про свiй похiд Брюховецький сповiстив запорожцiв та гетьмана Правобережжя Дорошенка, а сам у сiчнi 1668 року зiбрав у Гадячi раду й одверто проголосив себе оборонцем прав України.

Тiльки Брюховецький спiзнився привернути на свiй бiк козакiв. Всi його вже ненавидiли, i тодi ж на Правобережжi, в Чигиринi, вiдбулася рада з правобережних полкiв та запорожцiв, скликана Дорошенком, i на нiй було ухвалено з'єднати обидвi половини України пiд рукою Дорошенка.

На початку лютого запорожцi вийшли на Гетьманщину й пiдняли там повстання, яке невдовзi перекинулося й на Слобожанщину, де володарював Iван Сiрко, спершу - в Змiєвi, згодом - пiд Харковом та Полтавою.

Росiйський уряд ще мав надiю прихилити запорожцiв на свiй бiк i послав, було, на Сiч царську грамоту, грошi й подарунки, та запiзнився: коли по веснi на Україну рушило росiйське вiйсько пiд проводом боярина Ромодановського, то назустрiч йому з-за Днiпра виступив iз козаками й татарами Дорошенко й попрямував на Полтавщину, щоб там з'єднатися з лiвобережними полками.

Знаючи, що козаки ненавидiли Брюховецького, Дорошенко, наблизившись 7 червня до табору лiвобережного гетьмана, який стояв бiля Сербиної могили неподалiк Диканьки, передав йому, щоб той своєю волею зрiкся булави й прислав йому вiйськовi клейноди. Брюховецький на це не сподiвався й хотiв, було, змагатися, та його схопили всi, покривдженi ним, i приволокли до гетьмана Лiвобережжя.

Побачивши перед очима суперника, Дорошенко звелiв прикувати його до гармати, доки вiйськова рада судитиме за те, що зламав вiйськовi звичаї i став боярином. Та, вiддаючи той наказ серед неймовiрного галасу, Дорошенко махнув рукою, i козаки, що привели Брюховецького, зрозумiли це так, нiби їм подано знак знищити свого гетьмана, i вони забили його на смерть.

Чи щиро то було, чи не щиро, але Дорошенко вдав, що дуже жалкує за вбивство Брюховецького i звелiв його тiло з пошаною вiдвезти до Гадяча й урочисто поховати пiд церквою, збудованою небiжчиком. Потiм, проголосивши себе гетьманом України обох берегiв Днiпра, Дорошенко зi своїм вiйськом вирушив назустрiч Ромодановському, але той не наважився дати бiй козакам i вийшов за межi України.

Хоч таким чином розкраяна Андрусiвською умовою Україна об'єдналась, i вiд того справи Дорошенка склалися дуже щасливо, та не надовго. Пiд час походу проти росiйського воєводи Дорошенко почув, що йому зрадила дружина, й, засумувавши з тiєї звiстки, покинув вiйсько й подався до Чигирина.



Кащенко Адріан