ВIЙСЬКО ЗАПОРОЗЬКЕ ПIД ЧАС ВЕЛИКОЇ РУЇНИ (1648-1680 роки)

РОЗЧАРУВАННЯ ЗАПОРОЖЦIВ У БРЮХОВЕЦЬКОМУ

У серпнi почалося зневiр'я й розчарування запорожцiв у своєму ставленику Брюховецькому. До запорожцiв дiйшла звiстка, що Брюховецький листується з кримським ханом про згоду, i це дуже не сподобалося сiчовикам i їхньому кошовому Сiрку. Брюховецький зраджував iдеї боротьби з бусурманами, а через те запорожцi побили його й на вимоги росiйського уряду прилучитися Сiрковi iз запорожцями до Брюховецького кошовий написав самому царевi, що бiльше не йме вiри Брюховецькому, не хоче бути з ним у спiлцi. Незважаючи навiть на повiдомлення про те, що Брюховецький справдi листується з кримським ханом iз вiдома царя, запорожцi не захотiли надалi воювати на боцi Брюховецького й разом iз Сiрком повернулися на Сiч.

Ще дужче розчарувалися запорожцi, коли довiдалися, що їхнiй ставленик ще гiрше, нiж попереднi гетьмани, забирає собi у власнiсть грунти, скарби й маєтки i так само повертає в неволю селян, як це колись чинили польськi пани. Нарештi року 1665-го до Сiчi надiйшла неймовiрна, з погляду запорожцiв, звiстка про те, що Брюховецький поїхав до Москви, одружився там iз московською бояринею, княжною Довгорукою, i навiть сам став царським боярином. Врештi на Сiчi довiдалися, що Брюховецький пiд час перебування у Москвi подав прохання, неначебто од усiєї української старшини й козакiв, про те, щоб у всiх українських мiстах, навiть на Запорожжi, у Кодаку та в Сiчi, були росiйськi воєводи i саме мито з українських людей та мiст вони збирали до росiйської казни.

Не встигли долинути до Сiчi такi чутки, як на Запорожжя, справдi, прибув боярин Хитрово, а другий боярин поїхав до Кодака. Кошовим отаманом Вiйська Запорозького на той час був Шкура. Коли з'явився Хитрово, вiн розгубився й не знав, на яку ступити. Запорозьких козакiв це обурило й, зiбравшись на раду, вони скинули Шкуру з отаманства, проголосили Брюховецького зрадником рiдного краю i послали в Кодак полк вiйська.

Запорожцi признають гетьманом Дорошенка. Обраний на Покрову року 1665-го гетьманом Правобережної України Петро Дорошенко звернувся до запорозького коша з проханням признати його гетьманом й обернути до нього свою ласку i приязнь, як колись до "славнопокiйного Богдана Хмельницького".

Петро Дорошенко був онуком гетьмана Вiйська Запорозького Михайла Дорошенка, згадки про котрого, як про доброго козака й правдивого лицаря, ще жили помiж запорожцями. Весь рiд Дорошенкiв походив iз Чигирина, i його добре знали вс:i козаки; сам же Петро Дорошенко пiд час гетьманування; Богдана Хмельницького й Виговського здобув собi помi.ж козаками неабияку славу, а за войовничий хист та розiум був призначений Богданом прилуцьким, а далi - черкаським полковником; за гетьманування ж Тетерi вiн служив у нього генеральним осавулом. За своїми поглядами та думками Дорошенко був правдивим запорозьким лиїдарем. Вiн один з-помiж козацької старшини пiсля Богдаїна Хмельницького ще не впав у себелюбство, бажав зберегти автономнi права України i за щастя рiдного краю ладен був зректися своєї особистої долi. Од часiв великого повстання за 17 рокiв Дорошенко упевнивсь у тому, що з Польщею бiльш не може бути згоди, бо українцi й поляки на смерть зненавидiли один одного. Московськi звичаї й московськi люди здавалися йому ще чужiшими, нiж: польськi; домагання ж росiйського уряду, щоб у всiх мiстах України правили воєводи, вже й зовсiм йому не подобалися. Разом iз тим Дорошенко знав, що пiд турецькою зверхнiстю Молдова й Волощина мають самоврядування, держать своє власне вiйсько, суд, казну, звичаї й вiру. Все це схилило його до думки, начебто єдиний засiб для України вдержати свої права - це вiддатися пiд протекцiю турецького султана.

Поки що це були тiльки гадки Дорошенка. Запорожцi про те нiчого не вiдали, знаючи ж Петра як доброго козака й щирого товариша, поставилися до його гетьманування прихильно, посилали йому побажання всього доброго й вимагати тiльки одмого: щоб вiн не ставав до спiлки з Польщею.

Побачивши, яке обурення викликала на Запорожжi присутнiсть воєвод, росiйський уряд незабаром забрав їх назад до Москви, та вже те не допомогло - запорожцi на початку року 1665-го примусили Косогова, що стояв iз вiйськом у Сiчi, вийти iз Запорожжя.

На початку року 1667-го Україну, як громом, ударила звiстка про те, що в Андрусовi росiйський уряд пiдписав iз Польщею угоду про повернення Польщi всього Правобережжя, залишивши Лiвобережжя царевi, а запорожцi мають служити i царевi, й королю.

Подiл України дуже збентежив українську люднiсть, i найперше те обурення вибухло на Запорожжi. Козаки вiдразу ж почали перемовлятися з Дорошенком, а 26 травня 1667 року бiля Сiчi вони втопили в Днiпрi царське посольство, що їхало через Сiч до кримського хана з боярином Ладижинським, а кошовий отаман Остап Васютенко ще й послав гетьману Брюховецькому листа, дорiкаючи, що той своїми вчинками призвiв до загибелi московського посла.

Цей лист запорозького товариства зробив на Брюховецького велике враження, i в його головi вперше постало питання, чи втримається вiн на гетьманствi проти волi Запорожжя й чи не розумнiше б йому вiдсахнутись од панства та всього чужого й опертися на рiдний люд та Вiйсько Запорозьке. Проте на цей раз вiн надiслав листа запорожцiв царевi з проханням надати йому якнайбiльше вiйська, щоб оборонитися вiд своєї ж, української, чернi та вiд запорожцiв.

Впродовж року 1667-го почали яскравiше виявлятися замiри Петра Дорошенка щодо єднання з бусурманським свiтом. Обороняючи Україну вiд полякiв, що пiсля Андру-сiвської умови насунули на Подiлля, Побужжя та всю Україну, гетьман пiд осiнь того ж року викликав собi на помiч проти полякiв татар i, прилучивши до себе орду Калги-Шерiн-Гiрея, пiшов на Подiлля й напав на коронного польського гетьмана Яна Собеського й, розгромивши полякiв бiля Пiдгайцiв, загнав його в мiсто i оточив там.



Кащенко Адріан