Ваша електронна бібліотека

Про історію України та всесвітню історію

ВIЙСЬКО ЗАПОРОЗЬКЕ ПIД ЧАС ВЕЛИКОЇ РУЇНИ (1648-1680 роки)

IВАН СIРКО

У той час великий вплив на запорожцiв мав полковник Вiйська Запорозького Iван Сiрко. Родом вiн був iз села Мерефи, що на Слобiдськiй Українi, й хоча не мав освiти, зате уславився помiж товариством надзвичайним войовничим хистом, певним лицарством i завзятим обстоюванням козацької волi та стародавнiх запорозьких звичаїв.

Ступаючи стежкою Богдана Хмельницького, Сiрко завжди боровся за протекторат росiйського царя, але з умовою забезпечення цiлковитого самоврядування України;

i в тi часи, коли росiйський уряд порушував Переяславську угоду з Богданом Хмельницьким, вiн завжди вiдверто обстоював козацтво, й це часом доходило навiть до збройної боротьби. Запеклий ворог бусурманiв, Сiрко все своє життя воював iз ними i був ворогом усiх тих українських гетьманiв, якi шукали спiлки з татарами або турками. Разом iз тим вiн вороже ставився й до Польщi, пам'ятаючи нечуванi вчинки Потоцького й Чарнецького.

Ставши року 1659-го кошовим отаманом Вiйська Запорозького, Iван Сiрко зi зброєю виступив проти Виговського, бо спiлка гетьмана з королем, на думку кошового, мала знову затягти Україну в польське ярмо. Через такi погляди запорожцi разом iз полковником Пушкарем зчинили перший розбрат i колотнечу на Українi, що з часом привело її до цiлковитої руїни. Пiсля смертi Пушкаря запорожцi вийшли iз Сiчi й, прилучившись до росiйського вiйська князя Ромодановського, допомагали йому нищити українськi мiста Ромни, Пирятин, Чорнухи, Горошин та iншi, що стояли за Виговського. Проте з деяких причин вони невдовзi схаменулись i пiшли од Ромодановського на Сiч.

На початку року 1659-го росiйське вiйсько обложило в Конотопi полковника Гуляницького, прихильника Виговського. Почувши про це, гетьман як спiльник короля покликав на помiч татар, напав iз козаками й татарами на росiян i так їх погромив, що навiть воєвод, привiдцiв вiйська, забрав у полон i вiддав татарам у неволю.

Та, незважаючи на блискучу перемогу Виговського, українськi козаки, побачивши поруч свого гетьмана полякiв i татар, одсахнулися вiд нього й перестали слухатися, кажучи, що Виговський знову продав Україну ляхам. Одночасно з тим сила гетьмана зменшилась од того, що Сiрко iз запорожцями якраз напав на Крим i там змусив татар покинути Виговського та повернутися до своїх кочовищ.

Прийшовши з походу на Крим, Сiрко вирушив iз запорожцями в Київ, щоб там з'єднатися з росiйським вiйськом, яке воювало проти Виговського. Гетьман, довiдавшись про те, послав навперейми йому полковника Тимоша, та Сiрко Тимоша розбив, i той ледве врятувався.

Як тiльки запорожцi iз Сiрком з'явилися на Правобережжi, рух проти Виговського перекинувся й туди; й Сiрко, скориставшись iз того, об'єднався в Уманi з полковником Ханенком та й оголосив Виговського зрадником, а на гетьманство пiдмовив козакiв обрати того, кого українська старшина хотiла ще до смертi Богдана Хмельницького, а саме - його сина Юраська.

Гетьманом стає Хмельниченко. З Уманi разом з усiма козаками, що повстали проти Виговського, Сiрко почав наступати на нього, i з початку вересня 1659 року обидва козацькi вiйська зблизилися бiля села Германiвки. Тут Виговського покинули останнi козаки, якi ще були при ньому, i вiн лишився iз самими поляками та найманим вiйськом. Зрозумiвши, що програв, Виговський не захотiв далi проливати марно козацьку кров i сам одiслав клейноди Хмельниченку й зрiкся гетьманства.

Ставши гетьманом, Юрась Хмельниченко пiд впливом Сiрка послав полковника Петра Дорошенка сказати начальниковi росiйського вiйська на Українi Трубецькому, що вся Україна хоче бути пiд протекцiєю царя тiльки з умовою щоб в українських мiстах не було росiйських воєвод нiде крiм Києва. Таким чином, нове об'єднання України з Польщею пiсля смертi Богдана Хмельницького розбили виключно запорожцi зi своїм жвавим кошовим отаманом Сiрком.

Князь Трубецькой, замiсть одповiдi на умови нового прилучення України до росiйської держави, закликав Хмельницького разом iз козацькою старшиною у Переяслав, де стояло росiйське вiйсько, з тим, щоб зiбрати там раду i поставити наново гетьмана. Обрали таки Хмельницького, але йому довелося погодитись на те, щоб росiйськi воєводи, крiм Києва, перебували ще у Переяславi, Нiжинi, Чернiговi, Брацлавi та Уманi.

Угода Хмельниченка з росiйським урядом стала причиною нової вiйни мiж Польщею й Росiєю. Польський король Ян Казимир, знайшоши спiлку з кримським ханом, вирушив iз великим вiйськом на Бiлу Русь; татари ж наскочили на Правобережну Україну й, захопивши понад 20 000 ясиру, погнали його в Крим. Не встигши заступити татарам шлях, запорожцi пiд проводом Сiрка вистежили їх, коли тi перебирались через Днiпро бiля устя рiчки Самари, й на пiскуватих кучугурах Кiнського острова року 1660-го, бiля теперiшнього села I гренi, вирiзали багато татар i визволили майже всiх українських невольникiв.

Пiсля того запорожцi самi напали на татарськi землi. Половина Запорозького Вiйська, пiд проводом Брюховецького, здобула Аслам-город, який турки поновили за останнi роки, й поруйнувала; друга ж половина iз Сiрком ходила пiд Очакiв i, пошарпавши його околицi, взяла чимало бранцiв.

Року 1661-го, воюючи проти Польщi, на Правобережжя прийшло росiйське вiйсько пiд проводом Шереметева. Проминувши Київщину, воно подалося на Любар, сподiваючись дiстати помiч од гетьмана Хмельниченка з козацьким вiйськом. Проте старшина, незадоволена останнiми переяславськими умовами, не квапилася допомагати Шереметєву й не допустила Хмельницького до з'єднання з ним. Поляки ж разом iз татарами тим часом напали на росiян i, розбивши їх, оточили бiля Чудинова з усiх бокiв.

Лютуючи на Хмельницького, Шереметєв вiдкупився вiд полону тим, що видав татарам у неволю всiх козакiв, якi були при ньому, хоч тi нiчого й не знали про подiї в козацькому вiйську. Такий вчинок Шереметєва дуже обурив козацьку старшину i всiх козакiв Хмельниченка, i коли поляки й татари почали наступати на козацький табiр - не захотiли битися з далеко дужчим ворогом й пiддалися полякам на гадяцьких умовах з деякими обмеженнями.

Запорожцi пiд час цих подiiй стояли iз Сiрком на устях Бугу, пiдстерiгаючи там татар); участi у вiйнi з поляками не брали. Проте згода Юрася Хмельниченка з поляками викликала у запорожцiв велике невдоволення, бо вони не бажали визнати польську зверхнiсть. Вiйсько Запорозьке прагнуло бачити Україну вiльною й нi од кого не залежною, i пiд впливом запорожцiв по всiй Українi того ж року зчинилась колотнеча. На Правобережжя, згiдно з умовою з Хмельниченком, почали вертатися польськi пани, одби-раючи у селян свої маєтностi та привласнюючи собi поспiльство; народ же не хотiв лiзти в ярмо i проганяв полякiв, знищуючи їх, де мiг. На Лiвобережжi козаки, не задоволенi росiйськими воєводамм, намагалися позбутися їх. На обох берегах Днiпра населення поривалося до волi, добутої рiчками пролитої кроiвi, та тiльки й там i тут обставини не сприяли тому.

Юрась Хмельниченко не змiiг розiбратися серед такого замiшання. Не з його хистом було вирвати Україну iз скрутного становища, й наприкiнцi року 1662-го вiн зрiкся гетьманства i, передавши, за згюдою зiбраної ним козацької старшини, вiйськовi клейнодиi своєму зятевi, полковнику Тетерi, сам пiшов у ченцi.

Полковники Лiвобережної України Сомко й Золотаренко, що не брали участi в обраннi Тетерi гетьманом, не визнавали його старшим i почали домагатися гетьманської булави - всяк для себе. Та тiльки нi той, нi iнший не мали у своїх домаганнях нiякої пiдтримки в меншому козацтвi та простому людовi, бо, як i вся того часу козацька старшина, вони, користуючись зi своєї влади, кривдили люд i забирали собi грунти, мiлини й таке iнше, тобто, як казали запорожцi, "запанiли".



Кащенко Адріан