Ваша електронна бібліотека

Про історію України та всесвітню історію

ПРО ПОЧАТОК КОЗАЧЧИНИ ТА БОРОТЬБУ ЇЇ З ТАТАРАМИ Й ТУРКАМИ (1483-1590 РОКИ)

ГЕТЬМАН ДМИТРО ВИШНЕВЕЦЬКИЙ (БАЙДА)

В тi часи десь року 1552-го на Сiч прибув один iз нащадкiв литовсько-українських князiв Дмитро Вишне-вецький. Вiн був жвавий та завзятий вояка iз щирою козацькою вдачею. Наслухавшись ще з малих лiт про славну боротьбу запорожцiв iз татарами та про їхнi лицарськi вчинки й звичаї, Вишневецький уже з року 1540-го почав козакувати й був добре вiдомий запорожцям, бо деякий час перебував i на Сiчi.

Року 1550-го, коли король польський визнав Вишневецького старостою Черкаським та Канiвським, вiн згуртував навколо себе чимало козакiв i вже року 1552-го, покинувши староство, посадив свої загони на човни, виплив на Запорожжя й отаборився на островi Хортиця.

Побувавши ще до того iз запорожцями в походах та боях, Вишневецький зрозумiв вагу єдностi, одностайностi, товариства й любовi до рiдного краю й прийшов до думки, що iз запорожцями можна поставити справу оборони України вiд татар далеко ширше й мiцнiше, нiж вона стояла. Завзятому Байдi болiло серце з того, що через свої незначнi сили запорожцi змушенi були нападати на бусурманiв лише потай i пiсля кожного наскоку ховатися в пущах Великого Лугу. Вiн мрiяв створити вiйсько, яке б вiдверто i збройне стало на низу Днiпра й заступило Україну з пiвдня; осередком же цiєї сили мав бути острiв Хортиця, що лежить на Днiпрi нижче порогiв та Кiчкасу.

Запорожцi радо вiтали замiри Вишневецького, прибули до нього на Хортицю, обрали його своїм гетьманом та обiцяли мiцно стояти разом iз ним у боротьбi з бусурманами.

Острiв Хортиця чималий: вiн тягнеться на десять верст уздовж i шириться на три версти впоперек. Його голова (горiшнiй кiнець) дуже висока й виходить iз води сторчовими скелями, неприступними для ворогiв. Саме тут Вишневецький i почав споруджувати мiстечко, обкопуючи його рiвчаками та обсипаючи валами; коли ж мiстечко було закiнчене, козаки поробили з дубових кряжiв ще поверх валiв стiни та башти. Те мiстечко простягалося вiд голови острова до Вошивої скелi на схiднiй протоцi Днiпра та до острова Мала Хортиця на заходi, який зветься у нашi часи Старим Днiпром, i подiлявся такими ж окопами та стiнами упродовж острова на двi частини з тим, щоб коли вороги здеруться на острiв з одного боку, то на iншiй половинi можна було б оборонятися.

Закiнчивши ту велику й мiцну будову, Вишневецький звернувся з листами до польського короля Жигмонта й до московського царя Iвана Грозного, щоб вони надали йому пiдмогу для великого походу в Крим.

Надiї Вишневецького на допомогу не здiйснилися. Король не тiльки не допомiг, а ще й розгнiвався за те, що гетьман зачiпає татар; цар же хоча й прислав запорожцям на потугу путивльських козакiв, але та помiч була дуже незначна.

Проте року 1556-го Байда вирушив-таки походом на Очакiв i, зруйнувавши його околицi, визволив чимало невольникiв. Тiльки через брак гармат йому не вдалося добути Очакiвський замок. Повернувшись iз походу, Вишневецький негайно ж напав на Аслам-город та тiльки й цього мiста не взяв, а, обминувши його, обiйшов iз козаками всi татарськi степи й попалив улуси до самiсiнького Перекопу.

Вiдплачуючи за тi козацькi напади, хан кримський наприкiнцi того ж року, дiждавшись, доки Днiпро замерзне навколо Хортицi, атакував iз великою ордою мiстечка Вишневецького, але захопити їх не змiг. Козаки цiлий мiсяць давали татарам вiдсiч i, добре погромивши ворога, врештi-таки вiдiгнали геть.

По веснi, радiючи своїй перемозi, запорожцi посiдали в човни, несподiвано пiдпливли до Аслам-городу, взяли його штурмом i, повигинавши всiх бусурманiв та визволивши чимало невольникiв, повернулися на Хортицю з великою здобиччю.

Та недовго запорожцi святкували перемогу. Через пiвроку Хортицю оточили вороги; зi сходу пiдступив хан з ордою, з пiвдня на сандалах i галерах прибули турецькi яничари, а iз заходу пiдсунулося волоське вiйсько, пiдвладне султановi.

Тяжко довелося козакам одбиватися вiд ворогiв, бо тих було вдесятеро бiльше, допомога ж нi вiд короля, нi вiд царя не прийшла, проте запорожцi мiцно стояли й одбивалися, не шкодуючи свого життя, i лише через чотири мiсяцi, коли на Хортицi не вистачило припасiв, Вишневецький потай покинув острiв i подався з городовими козаками до Черкас, а запорожцi попливли у Великий Луг до своєї добре прихованої й не вiдомої нi татарам, нi туркам Сiчi.

Перебувши цi пригоди, Вишневецький зрозумiв, що для боротьби з бусурманами козацької сили замало. Проте вiн не заспокоївся на тому, а, впевнившись, що московський цар прихильнiше ставиться до його боротьби, нiж польський король, поїхав у Москву, записався в царя на службу й, дiставши вiд нього клейноди Вiйську Запорозькому та невеличку допомогу вiйськом, року 1558-го знову повернувся на Хортицю та, згуртувавши бiля себе городових i запорозьких козакiв, вирушив на татар степами й Днiпром. Наляканий бойовим хистом та завзяттям Вишневецького, кримський хан залишив цього разу козакам усi днiпровськi мiста й степовi улуси й, зiбравши свої орди, заховався з ними в Криму.

Козаки з Вишневецьким опанували всiма степами, починаючи вiд Бугу й до самiсiнького Дону, i звiдтодi стали мати їх за свою власнiсть. Проте таке становище тривало недовго, бо московський цар викликав свого пiдданця Вишневецького до Москви й послав його з росiйським вiйськом воювати на Кавказ, а татари ж тим часом знову вийшли з Криму й захопили свої кочовища.

Через рiк Iван Грозний хотiв послати Вишневецького зi своїм вiйськом проти Польщi, та тiльки гетьман на те не згодився, а, зачувши, що на Україну з Буджака наскочила татарська орда, знову прибув на Запорожжя й року 1561-го листом iз Сiчi Запорозької просив короля Жигмонта повернути його в своє пiдданство. Король охоче виконав те бажання, покликав Вишневецького до себе у Кракiв i там з великою пошаною привiтав його, разом iз найвищою польською шляхтою, як вiдважного войовника-лицаря.

Пiсля того Байдi було повернуто всi його маєтки, але все-таки пильно завважено не водити бiльше козакiв на татар i туркiв, щоб не пiднiмати їх на помсту. Вишневецький скорився волi короля, але ненадовго. Життя в розкошах та багатствi не задовольняло завзятого козацького ватажка, i за першої ж нагоди, незважаючи на свої не молодi вже роки та недуги, вiн знову взявся за шаблю.

Сусiдня з Україною земля - Молдова, що тодi була в залежностi вiд турецького султана, хотiла, проти волi свого господаря, себто князя, скинути турецьке ярмо - i от молдавськi бояри, шукаючи собi пiдмоги, прислали до Вишневецького посланцiв просити, щоб вiн, набравши вiйсько, став господарем Молдови й уладнав її спiлку з Польщею.

Вишневецький охоче на те вiдгукнувся й удався за згодою до Вiйська Запорозького. Поклик улюбленого гетьмана, що не раз водив козакiв до слави, вiдразу пiдняв на ноги запорожцiв, i навколо Вишневецького зiбралося бiля 4000 душ. З тим вiйськом року 1564-го вiн i вирушив на Молдову, та тiльки там на нього чекала зрада. Другий претендент на Молдавське господарство, боярин Томжа, сподiваючись собi ласки вiд турецького султана, вдав iз себе спiльника Вишневецького, а коли той iз невеликою купкою запорозької старшини та польської шляхти вiдступив вiд свого вiйська й наблизився до Томжi, вiн захопив Байду з усiєю старшиною в бранцi й мерщiй надiслав у дарунок турецькому султановi.

Довiдавшись про зраду, запорожцi кинулися на вiйсько Томжi, але, побачивши, що наздогнати й визволити з неволi славного товариша було вже неможливо, мусили iз сумом повернутися на Україну.

Дiставши до рук свого заклятого ворога, турецький султан скарав його лютою смертю: його скинули з башти на залiзнi гаки, i вiн, зачепившись за гак ребром, кiлька днiв висiв та мучився.

У народних згадках Вишневецький назавжди лишився не князем, а вiрним товаришем сiчовим, завзятим Байдою, i народ оспiвав так його смерть:

В Цареградi на риночку

Та п'є Байда горiлочку:

Ой, п'є Байда та не день, не два,

Не одну нiчку та й не годиночку;

Ой, п'є Байда та й кивається,

Та на свого джуру поглядається:

- Ой, джуро мiй молодесенький!

Та чи будеш менi вiрнесенький?

Цар турецький к ньому присилає,

Байду к собi пiдмовляє:

- Ой ти, Байдо, та славнесенький!

Будь мi лицар та вiрнесенький.

Вiзьми в мене царiвночку -

Будеш паном на всю Вкраїночку!

- Твоя, царю, вiра проклятая,

Твоя царiвночка поганая!

Ой, крикнув цар на свої гайдуки:

- Вiзьмiть Байду добре в руки,

На гак ребром зачепiте!..

Ой, висить Байда та й не день, не два,

Не одну нiчку та й не годиночку.

Ой, висить Байда та й гадає,

Та на свого джуру та й споглядає,

Та на свого джуру молодого

I на свого коня вороного.

- Ой джуро мiй молодесенький!

Подай менi лучок та тугесенький,

Подай менi тугий лучок

I стрiлочок цiлий пучок!

Ой, бачу я три голубочки,

Хочу я вбити для його дочки.

Ой, як стрiлив - царя вцiлив,

А царицю - в потилицю,

А його доньку - в головоньку.

- Ото ж тобi, царю,

За Байдину кару!

Життя Байди-Вишневецького та його походи й боротьба з бусурманами лишили по собi чималий слiд на Українi й на Запорожжi. Вiн одсунув татарськi кочовища вiд Днiпра на схiд та захiд i тим полегшив становище запорозького козацтва i його зносини з Україною. Про запорожцiв як переможцiв над татарами пiшов розголос по всiх землях, i сусiднi держави почали рахуватися з ними як iз визначною вiйськовою силою, що її бажано б мати на своєму боцi. Козацтво й само виросло в своїх очах; на Українi ж стали прославляти козакiв, як оборонцiв свого життя, i замiсть невольницьких плачiв та нарiкань на татарську руїну, по Українi почали лунати вже й бадьорi пiснi про козакiв-звитяжцiв, як, скажiмо, пiсня про козака Голоту.

Ой, на полi та й на Килиїмськiм,

На шляху битому, ординськiм,

Ой, там гуляв, гуляв козак Голота.

Не боїться нi огня, нi меча, нi третього болота.

Правда, на козаковi шати дорогiї -

Три семирязi лихiї:

Одна недобра, друга негожа,

А третя й на хлiв не згожа.

А ще, правда, на козаковi постоли в'язовi,

А онучi китайчанi -

Щирi жiночi, ряднянi;

Волоки шовковi -

Удвоє, щирi жiноцькi валовi.

Правда, на козаковi шапка-бирка:

Зверху дiрка,

Травою пошита,

А вiтром пiдбита.

Куди вiє, туди й повiває,

Козака молодого прохолоджає.

Та гуляє козак Голота, погуляє;

Нi города, нi села не займає, -

На город Килiю поглядає.

У городi Килii татарин сидить, бородатий,

По горницях походжає,

До татарки словами промовляє:

- Татарко, татарко!

Ой, чи ти думаєш те, що я думаю?

Ой, чи ти бачиш те, що я бачу?

Каже:

- Татарине, ой, сiдий, бородатий

Я тiльки бачу, що ти передо мною по горницях походжаєш,

А не знаю, що ти думаєш та гадаєш.

Каже:

- Татарко!

Я те бачу: в чистiм полi не орел лiтає,

То козак Голота добрим конем гуляє.

Я його хочу живцем у руки взяти

Та в город Килiю запродати,

i ще ж ним перед великими панами-башами вихваляти,

За його много червоних, не лiчачи, брати,

Дорогiї сукна, не мiрячи, пощитати.

То теє промовляє, дорогеє плаття надiває;

Чоботи обуває,

Шлик бархатний на свою голову надiває,

На коня сiдає,

Безпечно за козаком Голотою ганяє.

А козаченько оглядається

I корбачем одбивається.

Та вже ж той козак Голота добре козацький звичай знає,-

Ой, на татарина скрива, як вовк, поглядає.

Каже:

- Татарине, татарине!

На вiщо ж ти важиш:

Чи на свою ясненькую зброю,

Чи на свого коня вороного,

Чи на себе, татарюгу старого?

Я, - каже, - важу на свою ясненькую зброю,

А ще лучче - на мого коня вороного,

А ще лучче - на себе, татарюгу старого.

Я тебе хочу живцем у руки взяти,

В город Килiю запродати,

Перед великими панами-башами вихваляти

I много червоних, не лiчачи, набрати,

Дорогiї сукна, не мiрячи, нощитати.

Та козак Голота добре звичай козацький знає,

Ой, на татарина скрива, як вовк, поглядає.

Ой, - каже, - татарине, ой, сiдий же ти, бородатий!

Либонь же ти на розум небагатий:

Не ти козака у руки не взяв,

А вже козаковi вiри доняв,

А вже за його й грошi пощитав.

А ще ж ти мiж козаками не бував,

Козацької кашi не iдав

I козацьких звичаїв не знаєш.

А татарин його озирає,

З його насмiхає.

- Ой ти, - каже, - козаче, козаче-нетяго!

Звiдкiля ти розуму набрався,

Що вельми одiжно убрався?

Ой, на що ж ти уповаєш?

Чи на свою шапку-бирку,

Що травою шита,

Вiтром пiдбита -

А зверху дiрка?

Чи на свої постоли бобровi,

Що шовковi волоки -

Водносталь з валу?

Чи на свою сермягу семилатную?

- Ой, татарюго старий, бородатий,

Що твоя одежа зможе?

Ще побачим, кому бог поможе.

Ой, на полi та й на Килиїмськiм,

На шляху битiм, ординськiм,

То не ясний сокiл лiтає -

То козак Голота, сердешний, добрим конем гуляє.

Ой, став татарин iк йому приїжджати,

Став тугого лука напинати,

Сердешного козака Голоту стрiляти-рубати,

Та козак Голота нагайкою стрiли одбиває,

Ой, на татарина скрива, як вовк, поглядає.

- Ой ти, татарин, старий, бородатий,

Да на розум небагатий!

Ти мiж козаками не бував

I козацької кашi не їдав,

I козацьких жартiв не знаєш...

Десь у мене був з кулями гаман -

Я ж тобi гостинця дам.

Як став йому гостинцi посилати,

Став татарин iз коня похиляти.

- Ой ти, татарине, старий, бородатий,

Да на розум небагатий!

Ще ти мене не пiймав,

Да уже в город Килiю запродав

I срiбнi за мене грошi побрав!

От тепер твого одного коня вороного

Поведу до шинкарки пропивати,

А другим твоїм конем вороним

По городу Килiї гуляти, -

Ой, гуляти, гуляти, гуляти

Да єдиного бога споминати!

Тодi козак добре дбав,

Чоботи татарськi iстягав,

На свої козацькi ноги обував;

Жупан татарський iстягав,

На свої козацькi плечi надiвав,

Бархатний шлик iздiймав,

На свою козацьку голову надiвав;

На коня татарського сiдає,

Поле килиїмське вихваляє:

- Ой поле, - каже, - поле килиїмське!

Скiльки я на тобi гуляв,

Да такої здобичi не здобував!

Бодай же ти лiто й зиму зеленiло,

Як ти мене при нещасливiй годинi сподобило!

Дай же, боже, щоб козаки пили та гуляли,

Хорошi мислi мали,

Од мене бiльшу здобич брали

I ворогiв пiд ноги топтали!



Кащенко Адріан