Ваша електронна бібліотека

Про історію України та всесвітню історію

ВIЙСЬКО ЗАПОРОЗЬКЕ ПIД ЧАС ВЕЛИКОЇ РУЇНИ (1648-1680 роки)

ДОБА ХМЕЛЬНИЦЬКОГО

Спокiйне гетьманування Богдана тривало недовго. Мало вiдпочивали на Сiчi й запорожцi. Польський король Ян Казимир нiчого не зробив iз того, що пообiцяв Хмельницькому, й на початку лiта року 1649-го вже збирав вiйсько, щоб рушити на Україну гамувати козаччину. Довiдавшись про цi замiри, й Богдан так само заходився скликати козакiв, запросив i запорожцiв iз Сiчi й домовився про допомогу свого спiльника - кримського хана. Король не змiг зiбрати багато вiйська, i Хмельницький оточив його половину в Збаражi, а другу, що була пiд проводом самого короля, у серпнi 1649 року, з'єднавшись iз татарами, вщент розбив бiля мiста Зборова. Козаки мало не взяли в бранцi самого Яна Казимира, але гетьман зупинив їх, бо все-таки мав короля за свого державця. Вiн звелiв козакам, що вже мали полонити його, припинити бiй i залишити польський табiр.

Та легкодухiсть Хмельницького дуже обурила запорожцiв... I, справдi, не минуло й кiлькох днiв, як Богдановi довелося розкаюватись у своєму вчинковi, а через рiк його примирливiсть мусила оплакувати гiркими сльозами вся Україна. Король тим часом пiдкупив хана золотом, i той змусив гетьмана погодитися з нiкчемними умовами полякiв: зректися визволених уже земель Галичини, Волинi, Подiлля й Бiлої Русi; пустити на Україну польських панiв та ще й повернути їм усi їхнi маєтки й змусити поспiльство знову коритися панам i працювати на них.

Такого вiдступу запорожцi не могли подарувати Хмельницькому, й пiсля рiзких нарiкань зовсiм залишили його й пiшли на Запорожжя. Розбрат був такий великий, що року 1650-го сiчова голота, або "чернь", обрала, було, замiсть Богдана iншого гетьмана - козака Гудовського, та тiльки iм'я Хмельницького, переможця над поляками, ще багато важило серед запорожцiв, i незабаром прихильники Богдана, взявши на Сiчi гору, схопили Гудовського й вiддали гетьмановi до рук.

Десь згодом, восени вже 1650 року, коли Хмельницький покликав запорожцiв iти з його сином Тимошем походом на Молдову за те, що господар молдавський Лупул не хотiв вiддати за нього замiж своєї дочки, сiчовi козаки, хоч i не всiм вiйськом, а все-таки чималою кiлькiстю, пристали до Тимоша, ходили у Волощину й допомогли Хмельниченковi взяти Ясси й примусили Лупула дати великий окуп. З початку вiйни молдавський господар сподiвався на помiч з боку Польщi й кiлька разiв звертався за нею до коронного гетьмана Потоцького, та король не дозволив польському вiйську воювати з козаками.

Цей похiд на Молдову український народ вважав верхом козацької слави й оспiвав у своїй думi:

Як iз Низу iз Днiстра тихий вiтер повiває,

Бог святий знає, бог святий i вiдає,

Що Хмельницький думає-гадає.

Тодi ж то не могли знати нi сотники,

нi полковники,

Нi джури козацькiї,

Нi мужi громадськiї,

Що наш пан гетьман Хмельницький,

Батько Зинов-Богдан Чигиринський,

У городi Чигиринi задумав вже й загадав:

Дванадцять пар пушок вперед себе одiслав,

А ще сам з города Чигирина вирушав;

За ним козаки йдуть,

Яко ярая пчола, гудуть;

Котрий козак не має в себе шаблi булатної,

Пищалi семип'ядної,

Той козак кий на плечi забирає,

За гетьманом Хмельницьким ув охотне вiйсько

поспiшає.

Отодi ж то, як до рiчки до Днiстра

прибував,

На три частi козакiв переправляв,

А ще до города Сороки прибував,

Пiд городом Сорокою шанцi копав,

У шанцях куренем стояв;

А це од своїх рук листи писав,

До Василя Молдавського посилав,

А в листах приписував:

"Ей, Василю Молдавський,

Господарю Волоський!

Що тепер будеш думати й гадати:

Чи будеш зо мною биться?

Чи мириться?

Чи городи свої Волоськi уступати?

Чи червiнцями полумиски сповняти?

Чи будеш гетьмана Хмельницького благати?"

Тодi Василь Молдавський,

Господар Волоський,

Листи читає,

Назад одсилає,

А в листах приписує:

"Пане-гетьмане Хмельницький,

Батьку Зинов-Богдане Чигиринський!

Не буду я з тобою нi битися,

Нi миритися,

Нi городiв тобi своїх волоських уступати,

Нi червiнцями полумискiв сповняти;

Не лучче б тобi покоритися меншому,

Нiж менi тобi, старшому?"

От тодi ж то Хмельницький, як тi слова зачував,

Так вiн сам на доброго коня сiдав,

Коло города Сороки поїжджав,

На гору Сороку поглядав

I ще стиха словами промовляв:

"Ей, городе, городе Сороко!

Що ти моїм козакам-дiтям не заполоха, -

Буду я тебе доставати,

Буду я з тебе великi скарби мати,

Свою голоту наповняти,

По битому таляру на мiсяць

жалування давати".

От тодi-то Хмельницький, як похваливсь,

Так гаразд - добре й учинив:

Город Сороку у недiлю рано

знадобiддя взяв,

На ринку обiд пообiдав,

К полуднiй годинi до города Сичави припав,

Город Сичаву огнем запалив

I мечем сплюндрував.

От тодi-то iншi сiчавцi гетьмана Хмельницького у вiчi не видали,

Усi до города Ясси повтiкали,

До Василя Молдавського стиха словами промовляли:

"Ей, Василю Молдавський,

Господарю наш Волоський!

Чи будеш за нас одностайно стояти?

Будем тобi податi давати;

Коли ж не будеш за нас одностайно стояти,

Будем iншому пану кров'ю вже голдовати".

От тодi-то Василь Молдавський,

Господар Волоський,

Пару коней у коляску закладав,

До города Хотинi од'їжджав,

У Хвилецького капiтана стацiєю стояв,

Тодi ж то од своїх рук листи писав,

До Iвана Потоцького, короля польського, посилав:

"Ей, Iване Потоцький,

Королю польський!

Ти ж бо то на славнiй Українi п'єш-гуляєш,

А об моїй ти пригодi нiчого не знаєш;

Що ж то в нас гетьман Хмельницький, русин,

Всю мою землю Волоську обрушив,

Все моє поле коп'єм iзорав,

Усiм моїм волохам, як галкам,

З плiч голови познiмав,

Де були в полi стежки-дорожки,

Волоськими головками повимощував,

Де були в полi широкiї долини,

Волоською кров'ю повиповнював".

От тодi-то Iван Потоцький,

Король польський,

Листи читає,

Назад одсилає,

А в листах приписує:

"Ей, Василю Молдавський,

Господарю Волоський!

Коли ж ти хотiв на своїй Українi

проживати,

Було б тобi Хмельницького у вiчнi часи

не займати,

Бо дався менi гетьман Хмельницький

гаразд-добре знати.

У першiй вiйнi

На Жовтiй Водi.

П'ятнадцять тисяч моїх лицарiв стрiчав -

Не великий їм одвiт давав:

Всiм, як галкам, з плiч голiвки поздiймав;

Трьох синiв моїх живцем узяв,

Турському султану в подарунок одiслав;

Мене, Йвана Потоцького,

Коронного польського,

Три днi на приковi край пушки держав,

Анi пить менi, нi їсти не дав.

То дався менi гетьман Хмельницький

гаразд-добре знати,

Буду його по вiк вiчний пам'ятати!"

То Василiй Молдавський до Ясс прибуває,

Словами промовляє:

"Ой ви, Ясси мої, Ясси!

Були єсте барзо краснi,

Да вже не будете такi,

Як прийдуть козаки!" ,

То пан Хмельницький добре учинив:

Польщу засмутив,

Волощину побiдив.

Гетьманщину звеселив.

В той час була честь, слава,

Вiйськовая справа!

Сама себе на смiх не давала!

Ворогiв пiд ноги топтала.

Пiсля Зборiвської згоди та молдавського походу Хмельницький бiльшiсть вiйська розпустив, бо за умовою з поляками козакiв мало бути лише 40.000. Проте вiдразу ж пiсля примирення виявилося, що нiякої згоди мiж українцями й поляками нема, бо шляхта, ввiйшовши в Галичину й на Подiлля, вчинила нелюдську розправу над повстанцями. Те саме вона хотiла зробити й на Брацлавщинi (Побужжя), та полковники Вiйська Запорозького Нечай i Богун, якi очолювали Винницький i Брацлавський полки козакiв, одмовилися коритися Зборiвськiй згодi, незважаючи навiть на гетьманськi накази, й зi зброєю не пускали польських панiв у їхнi маєтки.

Через уперту оборону ними народних прав року 1651-го виникла нова вiйна. Поляки з чималим вiйськом несподiвано напали на Нечая, коли вiн необачно справляв масни-цю в мiстi Красному на Брацлавщинi, i хоч як завзято козаки вiдбивалися, та все-таки поляки перемогли їх, i навiть сам полковник наклав там головою. Про цього оборонця волi простого люду збереглося багато кобзарських дум, з яких тут подано уривки:

Ой, у Краснiм на ставочку туман осiдає,

Чатували козаченьки у зеленiм гаї.

Ой, поставив козак Нечай та сторожу в мiстi,

А сам пiшов до кумасi звiнок риби з'їсти,

Та вiн засiв коло столу, здрiбна промовляє

Та з кумою, iз любою, мед-вино кружляє.

Ой, заржали кониченьки та посеред гаю,

Кличе козак молоденький: "Утiкай, Нечаю!"

"Як я маю, козак Нечай, звiдси утiкати,

Свою славу козацькую пiд ноги топтати?!"

Подивився козак Нечай в кватирку очима,

А вже ляшкiв сорок тисяч стоїть за плечима.

Ой, як крикне козак Нечай на хлопця малого:

"Сiдлай, джуро, сiдлай, малий, коня вороного!

Сiдлай менi вороного, собi буланого, -

Геть вирiжем ворожих ляхiв - геть що до одного!"

Ой, не встигнув козак Нечай на коника спасти,

Взяв ляхами, як снопами, по два ряди класти.

Повернувся козак Нечай на лiвеє плече,

А вже з ляшкiв, вражих синiв, кров рiчками тече.

Повернувся козак Нечай на правую руку -

Не вискочить Нечаiв кiнь iз людського трупу.

Недоскочив козак Нечай дубового тинку -

Покотилась Нечаева голова по ринку.

Зiбралися козаченьки в високi палати,

Стали думать та гадати, де Нечая поховати;

Ой, сховаймо ж головоньку, а де церква Варвара,

Ой, щоб розiйшлась по свiту Нечаєва слава!

Позбувшись Нечая, поляки негайно напали й на iншого свого ворога Богуна, який засiв у Винницi. Тiльки їм не пощастило. Козаки дали там добру вiдсiч i хитрощами потопили багато польського вiйська в Бузi. Почувши про напад шляхти на своїх полковникiв, Хмельницький знову почав скликати козакiв i звернувся за пiдмогою до Вiйська Запорозького, та тiльки запорожцi неприхильне поставилися до нього за те, що вiн обстоював лише козакiв, а простий же люд забував. Обмiркувавши це на радi, Вiйсько Запорозьке вiдмовило йому в допомозi. Тодi Богдан через турецького султана попросив допомоги в хана. Iз султанського наказу татарська орда вирушила з Криму, але наступала мляво й неохоче. Коли ж у червнi, зблизившись iз поляками пiд Берестечком, хан побачив, що в короля велика сила - бiльш як на 30 000, то вiн розгнiвався на Хмельницького, що той не застерiг його про кiлькiсть польського вiйська й, повернувши з ордою назад, почав тiкати на пiвдень: коли ж гетьман, наздогнавши хана, став умовляти його зупинитися й стати до бою, той розлютився, захопив Богдана в полон i повiз iз собою.

Залишившись без гетьмана i спiльникiв, козацьке вiйсько, кiлькiстю до 80 000, не могло стримати натиск полякiв i пiсля кiлькох днiв змагань пiд керуванням Богуна вiдступило потайки вночi за рiчку Пляшеву й пiшло на Україну, кинувши весь свiй табiр i багато неозброєного люду.

Без участi Вiйська Запорозького року 1651-го виникла й Бiлоцеркiвська згода гетьмана з поляками: року ж 1652-го, коли Хмельницький водив свого сина Тимоша в Молдову брати шлюб з дочкою господаря, запорожцi з кошовим отаманом Лутаєм саме переносили Сiч iз Микитиного Рогу на устя Чортомлика. Чому стався цей перехiд, невiдомо, а тiльки козаки обрали собi мiсце на березi Чор-томлицького лиману, проти острова, на якому перебувала Стара Сiч за часiв Жигмонта III, i весь 1652 рiк працювали над будуванням тут куренiв, церкви й окопiв.

Тiльки аж року 1652-го пiсля того, як Хмельницький листом сповiстив Кiш про нелюдськi вчинки на Українi нового привiдця польського вiйська Чарнецького, що випалював села й вирiзував до ноги людей, i про те, що король наступає не лише з поляками, а ще й веде за собою спiльникiв - угорцiв та волохiв, - i погрожує геть викорiнити український народ i козацтво, тодi запорожцi вийшли всiм вiйськом i стали допомагати знову Хмельницькому.

Вигнавши з України Чарнецького, сiчовики разом iз гетьманськими силами ходили на Подiлля пiд Жванець проти полякiв, що билися пiд проводом свого короля. Наприкiнцi року 1653-го Хмельницький iз козаками опинився в дуже скрутному становищi, бо кримський хан знову, i вже назавжди, вiдсахнувся од спiлки з Богданом. Причини для цього були простi: татари вже кiлька вiкiв жили торгiвлею українськими невольниками; перебуваючи в спiлцi з Україною, Крим позбувся великих прибуткiв на людському ринку, бо хановi не годилося забирати в неволю своїх спiльникiв.

Виходило, що єднання з Україною татарам не на користь - i от, порвавши ту спiлку пiд Жванцем, вони, замiсть того, щоб воювати проти полякiв, кинулися на Україну й почали хапати людей у неволю. Хмельницькому не лишалося нiчого, як кинути Подiлля й обороняти українськi землi вiд татарського нападу. Запорожцi в цiй вiйнi з татарами брали дiяльну участь. Вони пригадали тут свою давню славу й завзято громили ворожi загони, вiдбиваючи й визволяючи ув'язнених землякiв.



Кащенко Адріан