Ваша електронна бібліотека

По історії України та всесвітній історії

БОРОТЬБА ЗА ВИЗВОЛЕННЯ УКРАЇНИ З-ПIД ПОЛЬЩI (1590-1649 роки)

ГЕТЬМАН ХМЕЛЬНИЦЬКИЙ

Зiновiй Богдан Хмельницький був сином чигиринського сотника Михайла Хмельницького. Батько дав йому освiту в Київськiй братськiй школi, а потiм у польськiй школi в галицькому мiстi Ярославлi. Помiж козаками Богдан був людиною вiдомою, бо все життя проводив у вiйнах та походах. У бойовищi коронного польського гетьмана Жолкевського з турками року 1620-го вiн дiстався в бранцi, року 1621-го його вже бачили ватажком морського походу на Царгород, бо з неволi викупили. Пiд час вiйни короля Владислава з Москвою Богдан разом iз козаками бився на боцi полякiв, став особисто вiдомий королевi й дiстав iз його рук у подарунок коштовну шаблю. Пiд час повстання Павлюка Хмельницький значиться у реєстрi вiйськовим писарем; року ж 1644-го, нудьгуючи без вiйни та походiв, вiн збирає 2400 охочих козакiв i за добру плату водить їх у Францiю допомагати тiй державi воювати з Iспанiєю.

Пiсля повернення на Україну Хмельницький знову був вiйськовим писарем; i року 1646-го його разом iз старшими козацького реєстрового вiйська Барабашем та Iлляшем викликав король до Варшави. Польський державець хотiв тодi проти волi панства розпочати вiйну з Туреччиною i вмовляв козакiв роздратувати туркiв морським походом так, щоб тi самi оголосили вiйну Польщi. Щоб прискорити цей випадок, вiн доручив Барабашевi передати на Сiч 5000 злотих на полагодження вiйськових чайок. А на подяку козакам король передав через того ж Барабаша грамоту, якою козацькому вiйськовi поверталися всi його давнi права, а кiлькiсть реєстровцiв збiльшувалася на 20.000 душ. Тут же з рук Владислава козацька старшина отримала бойову корогву кармазинового кольору, булаву й iншi вiйськовi клейноди.

З радiсною надiєю на кращу долю рiдного краю їхав од короля до Чигирина Богдан Хмельницький, аж тут вiн довiдався, що польськi пани й сенатори так приборкали Владислава, що вiн мусив зректися всього, що пообiцяв козакам; лукавий же Барабаш, прислуговуючи шляхтi, сховав королiвського унiверсалу з козацькими привiлеями й наказав Хмельницькому нiкому про нього не говорити. Та Богдан iз тим не погодився. В нього вже наболiло серце за покривджене козацтво, i в головi визрiвала думка вiдплатити польським панам за всi знущання. Тому вiн хитрощами вiдiбрав у Барабаша унiверсал i, маючи його в своїх руках, почав поширювати про нього чутку помiж козаками, показуючи цю грамоту короля своїм однодумцям i прихильникам.

Народна дума так оповiдає про цю подiю та про початок козацького повстання пiд проводом Богдана Хмельницького:

Як iз день-години

Зчиналися великi вiйни на Українi,

Отодi ж то не могли обiбратись,

За вiру християнську одностайно стати;

Тiльки обiбрався Барабаш та Хмельницький,

Да Клиша Бiлоцеркiвський.

Отодi вони од своїх рук листи писали,

До короля Владислава посилали.

Тодi ж то король Владислав листи читає,

Назад одсилає;

У городi Черкаському Барабаша гетьманом наставляє:

"Будь ти, Барабашу, в городi Черкаському гетьманом,

А ти, Клишо, у городi Бiлiй Церквi полковником,

А ти, Хмельницький, у городi Чигиринi хоч писарем вiйськовим".

Отодi ж то небагато Барабаш, гетьман молодий, гетьманував,

Тiльки пiвтора года.

Тодi ж то Хмельницький добре дбав,

Кумом до себе гетьмана молодого Барабаша зазивав,

А ще дорогими напитками його вiтав

I стиха словами промовляв:

"Гей, пане куме, пане Барабашу, пане гетьмане молодий,

Чи не могли б ми з тобою удвох королiвських листiв прочитати,

Козакам козацькi порядки подавати,

За вiру християнську одностайно стати?"

Отодi ж то Барабаш, гетьман молодий,

Стиха словами промовляє:

"Гей, пане куме, пане Хмельницький, пане писарю вiйськовий,

Нащо нам з тобою королiвськi листи удвох читати,

Нащо нам козакам козацькi порядки давати?

Чи не лучче нам з ляхами,

Мостивими панами,

З упокоєм хлiб-сiль по вiк вiчний уживати?"

Отодi-то Хмельницький на кума свого Барабаша

Велике пересердя має,

Ще кращими напитками вiтає.

Отодi-то Барабаш, гетьман молодий,

Як у кума свого Хмельницького дорогого напитку напивсь,

Дак у його i спать поваливсь.

Отодi Хмельницький добре дбав,

Iз правої руки з мiзинного пальця щирозлотий перстень iзняв,

Iз лiвої кишенi ключi виймав,

З-пiд пояса шовковий платок висмикав,

На слугу свого вiрного добре кликав-покликав:

"Гей, слуго ти мiй, повiрений Хмельницького,

Велю я тобi добре дбати,

На доброго коня сiдати,

До города Черкаського до панi Барабашевої прибувати,

Королiвськi листи до рук добре приймати".

Отодi-то слуга, повiрений Хмельницького, добре дбав,

На доброго коня сiдав,

До города Черкаського скорим часом, пильною годиною прибував,

До панi Барабашевої у двiр уїжджав;

У сiни ввiйшов, шличок iз себе скидав;

У свiтлицю ввiйшов, низький поклон послав;

Тiї значки на скамнi покладав,

А ще стиха словами промовляв:

"Ей, панi, - ти, панi Барабашева, гетьманова молодая!

Уже ж тепер твiй пан, гетьман молодий,

На славнiй Українi з Хмельницьким великi бенкети зчиняють, -

Велiли вони тобi сiї значки до рук приймати,

А менi листочки королiвськi оддати:

Чи не могли б вони iз кумом своїм Хмельницьким

Удвох прочитати

I козакам козацькi порядки давати?"

Отодi ж то панi Барабашева, гетьманова,

Удариться об поли руками,

Обiллється дрiбними сльозами,

Промовить стиха словами:

"Ей, не з горя-бiди моєму пану Барабашу

Схотiлося на славнiй Українi з кумом своїм Хмельницьким

Великi бенкети зчинати!

Нащо б їм королiвськi листи удвох читати?

Не лучче б їм iз ляхами,

Мостивими панами,

З упокоєм хлiб-сiль вiчнiї часи уживати?

А тепер хай не зарiкається Барабаш, гетьман молодий,

На славнiй Українi огнiв та тернiв iзгашати,

Тiлом своїм панським комарiв годувати

Од кума свого Хмельницького".

Отодi ж то панi молодая Барабашевая

Стиха словами промовляє:

"Ей, слуго, повiрений Хмельницького,

Не можу я тобi листи королiвськi до рук подати,

А велю я тобi до ворiт одходжати,

Королiвськi листи у шкатулi iз землi виймати".

Отодi-то слуга, повiрений Хмельницького,

Як сi слова зачував,

Так скорим часом, пильною годиною до ворiт одходжав,

Шкатулу з землi з королiвськими листами виймав,

Сам на доброго коня сiдав,

Скорим часом, пильною годиною до города Чигирина прибував,

Своєму пану Хмельницькому королiвськi листи

до рук добре оддавав.

Отодi-то Барабаш, гетьман молодий, од сна уставає,

Королiвськi листи в кума свого Хмельницького заглядає;

Тодi й напитку дорогого не попиває,

А тiльки з двора тихо з'їжджає,

Да на старосту свого Кричовського кличе, добре покликає:

"Ей, старосто, - каже, - ти мiй, старосто Кричовський!

Коли б ти добре дбав,

Кума мого Хмельницького живцем узяв,

Ляхам, мостивим панам, до рук подав,

Щоб нас могли пани, мостивiї ляхи, за бiлозорiв почитати".

Отодi-то Хмельницький, як сiї слова зачував,

Так на кума свого Барабаша велике пересердя мав,

Сам на доброго коня сiдав,

Слугу свого, повiреного, з собою забирав.

Отодi-то припало йому з правої руки

Чотири полковники.

Первий полковник - Максим Ольшанський,

А другий полковник - Мартин Полтавський,

Третiй полковник - Iван Богун,

А четвертий - Матвiй Борохович.

Отодi-то вони на славну Україну прибували,

Королiвськi листи читали,

Козакам козацькi порядки давали.

Тодi-то у святий день, у божественний вiвторок

Хмельницький козакiв до сходу сонця пробуджає

I стиха словами промовляє:

"Ей, козаки, дiти, друзi-молодцi!

Прошу я вас, добре дбайте,

Од сна уставайте,

Руський отченаш читайте,

На лядськi табори наїжджайте,

Лядськi табори на три частi розбивайте,

Ляхiв, мостивих панiв, упень рубайте,

Кров їх лядську у полi з жовтим пiском мiшайте,

Вiри своєї християнської у поругу вiчнi часи не подайте!"

Отодi-то козаки, друзi-молодцi, добре дбали,

Од сна уставали, Руський отченаш читали,

На лядськi табори наїжджали,

Лядськi табори на три частi розбивали,

Ляхiв, мостивих панiв, упень рубали,

Кров їх лядську у полi з жовтим пiском мiшали,

Вiри своєї християнської у наругу вiчнi часи не подали.

Року 1647-го здiйснення замiрiв Хмельницького прискорилося через тяжку кривду, якої вiн зазнав од польського пана Чаплинського, що, взявши з собою два десятки озброєних харцизiв, захопив у Хмельницького його батькiвщину - село Суботiв - i при цьому забив на смерть канчуками меншого сина Богдана, а його другу жiнку взяв собi коханкою. Так польськi пани звичайно чинили з козаками, i, коли Хмельницький кинувся скаржитися коронному гетьмановi, так той ще й до в'язницi запер. На щастя Богдана, його приятель полковник Кричовський випустив на волю, i Хмельницький, разом iз сином Тимошем, утiк на Запорожжя.

У груднi року 1647-го Богдан спинився на руїнах Томакiвської Сiчi, на островi Бучацький, де купчилися непокiрливi запорожцi, й, прихиливши їх на свiй бiк, поїхав на Микитин Рiг до коша. Тим часом польська залога на Сiчi дiстала наказ захопити Хмельницького i скарати його на смерть. Тiльки й запорозька старшина вже знала про заходи Богдана i,. спiвчуваючи йому, застерегла втiкача про смертний присуд, винесений польським урядом.

Поляки не вкмiтували, коли Богдан прибув на Сiч, а, довiдавшись, побачили, як вiн разом iз сином та десятком побратимiв вирушив кiньми до Криму. Польська залога з трьома сотнями жовнiрiв i п'ятьма сотнями реєстрових козакiв кинулися доганяти Хмельницьких, але чутка про скривдження вiйськового писаря та смертний вирок украй обурили i запорожцiв i реєстровцiв, якi гналися за втiкачами водночас iз поляками, так що, коли пiд час подорожi в Крим два прихильники Богдана приєдналися до реєстрових козакiв i стали вмовляти їх не допомагати королевi, реєстровцi збунтувалися, кинулись на жовнiрiв i почали з ними битися. Тому поляки вернулися назад, у Сiч, але запорожцi й там уже повстали i всiх їх знищили.

Вчинивши розправу над польською залогою, сiчовики стали дiставати з пiскiв старi гармати, витягати й лаштувати їх знову на окопах, i незабаром вiдлуння вiд пострiлу з сiчової башти рознесло звiстку, що на Запорожжi знову прокинулася воля. Ожив Великий Луг, з усiх островiв, приток, лиманiв та непрохiдних нетрiв квапилися човни з козаками, лугарями та степовиками; в плавнях застукотiли сокири - запорожцi майстрували новi чайки й витягали з очеретiв старi, схованi десять рокiв тому.

За зиму сiчовики зiбралися до вiйни та озброїлися, а по Українi розiслали окремих товаришiв, щоб понесли чутку про те, що шляхта порушила волю короля й навеснi запорожцi прийдуть визволяти Україну вiд панської неволi. Тим часом Хмельницький прибув у Бахчисарай, до хана, i почав його умовляти, Щоб допомiг козакам у боротьбi з поляками. Хан згодився, та, не довiряючи ще Богдановi, прислав iз ним на Запорожжя тiльки перекопського мурзу Туган-Бея з 4000 татар.

18 квiтня року 1648-го Хмельницький, залишивши Туган-Бея на Базавлуцi, наблизився до Сiчi. Запорожцi, знаючи про ханську пiдмогу, урочисто, з гарматною пальбою, зустрiли Богдана, а наступного дня кошовий отаман Вiйська Запорозького скликав велику раду. На нiй Хмельницький у довгiй i натхненнiй промовi змалював тяжке становище України, поневоленої поляками, та занепад православної вiри, гнобленої унiєю. Нагадав про всi кривди, яких зазнало козацтво вiд полякiв, про замучених гетьманiв - Пiдкову, Наливайка, Сулиму й Павлюка, й запалив серця запорожцiв жагою помсти. "Або смерть, або перемогти полякiв!" - така була ухвала ради.

Богдана Хмельницького козаки одностайно наставили гетьманом i вручили йому клейноди Вiйська Запорозького.

Беручи булаву, Богдан знав, що вороги вже не сплять,

що Потоцький зiбрав 30 000 польського вiйська в Корсунi, з них двi частини послав на Запорожжя, а саме: 12 000 жовнiрiв пiд проводом його сина Степана вирушили кiньми через степ, а 6000 реєстрових козакiв на чолi з Барабашем та Iлляшем попливли човнами по Днiпру.

Щоб не дати ворогам з'єднатися й не впустити їх до Сiчi, гетьман 22 квiтня, маючи бiля себе 8000 запорожцiв та 12 поганеньких гармат, виступив супроти Потоцького, а своїх побратимiв Ганжу та Джеджалiя послав днiпровим берегом перестрiта реєстрових козакiв i умовити їх одностайно стати iз запорожцями на полякiв.

Зблизившись iз польським вiйськом бiля рiчки Жовтi Води i дiставши вiд Ганжi звiстку, що реєстровцi вагаються i хочуть почути слово самого Хмельницького, вiн негайно подався до Кам'яного Затону, де стояли реєстровi козаки, й звернувся до них iз промовою, розкрив їм очi на королiвськi кривди й так вплинув на реєстровцiв, що вони тiєї ж ночi знищили всю свою польську i сполячену старшину (ляхiв та недоляшкiв) - вбили Барабаша та Iлляша Караїмовича i приєдналися до Хмельницького,

Коли гетьман повернувся з Днiпра до свого табору на Жовтих Водах, поляки вже розпочали наступ на запорожцiв, i понад рiчкою точилися герцi й дрiбнi бої, Хмельницький зараз же повиводив сiчовi полки з табору й, оголосивши, що їм на пiдмогу прибувають реєстровi козаки, кинув своє вiйсько на польськi окопи, перед табором. 5 травня спалахнула велика битва. Запорожцi билися старою зброєю, були обiдранi й голi, бо за десять рокiв, що не ходили на Чорне море, Вiйсько Запорозьке зовсiм зубожiло; поляки ж красувалися своїм пишним вбранням, вони мали добрi гармати й бiльше вiйська. Проте козаки, незважаючи нi на що, iз завзяттям кинулися на ворожi окопи й, захопивши їх, почали гнати полякiв у їхнiй же табiр.

Серед того бою зi сходу пiднялася велика курява: то татари везли на своїх конях реєстровцiв. Побачивши це, поляки гадали, що наближається їхня допомога, й дуже зрадiли, що тепер знищать усiх запорожцiв; коли ж реєстровi козаки стали брататися iз сiчовиками, вони зразу занепали духом i розгубилися.

Хмельницький скористався з легкодухостi польської шляхти й задумав влаштувати їй те, що вона зробила з козаками на Солоницi року 1596-го. Вiн викликав до себе iз польського табору посланцiв, почастував їх вечерею, запевнив, що не хоче марно проливати кровi, а вийшов iз Сiчi тiльки, щоб оборонятися, знаючи, що королiвський уряд засудив його до смертної кари. Наприкiнцi Богдан Хмельницький сказав, що охоче дозволив би полякам вирушити назад, на Україну, але боїться, щоб вони самi на нього не напали, i через те просить їх, на доказ своєї поступливостi, вiддати йому всi гармати.

Коли посланцi вернулися до польського табору, Потоцький зiбрав на раду всю шляхту, й пiсля тривалих суперечок польське панство згодилося на умови Хмельницького. 8 травня поляки передали козакам гармати й почали вiдводити своє вiйсько назад, маючи на думцi вийти на шлях до Смiли та Корсуня. Там по дорозi були великi байраки, що звалися Княжими. I гетьман вiдрядив туди Перебийноса з тисячею козакiв, щоб на шляху польського вiйська поробили засiки та викопали рови; сам же iз полками пiшов слiдом за Потоцьким; дотримуючись умов, не нападав на нього, а обходом послав татар, якi мали перетнути полкам вiдхiд на Україну та навернути їх на Княжi байраки.

Рятуючись од татарських стрiл, польське вiйсько справдi повернулося на схiд, у бiк Княжих байракiв, i, як тiльки потрапило там на рiвчаки та засiки, на них одразу накинулися козаки Перебийноса й татари Туган-Бея;

Хмельницький же вдарив на полякiв з тилу. Зчинилася нечувана рiзанина, i до ночi вся шляхта була перебита або поранена; врятувався тiльки один жовнiр, переодягнений селянином, - вiн i подав Потоцькому до Корсуня звiстку про загибель його сина з усiм вiйськом. Криваво вiдомстили запорожцi за польськi кривди, i була велика радiсть козацтва з такої рiшучої перемоги над ворогом.

З народних дум про бiй на рiчцi Жовтих Водах та першу перемогу Хмельницького над поляками збереглися тiльки невеличкi уривки:

Чи не той то хмiль, що коло тичини в'ється?

Гей, той то Хмельницький, що з ляхами б'ється.

Гей, поїхав Хмельницький iк Жовтому Броду,

Гей, не один лях лежить головою в воду,

Не пий, Хмельницький, дуже тої Жовтої Води:

Iде ляхiв сорок тисяч хорошої вроди.

"А я ляхiв не боюся i гадки не маю,

За собою великую потугу я знаю

I ще орду за собою веду,

А все, вражi ляхи, на вашу бiду".

Утiкали ляхи, погубили шуби...

Гей, не один лях лежить, вивiривши зуби!

Становили ляхи дубовiї хати,

Прийдеться ляшенькам в Польщу утiкати!

Утiкали ляхiв деякi полки,

їли ляхiв собаки i сiрiї вовки.

Гей, там поле, а на полi цвiти:

Не по однiм ляху заплакали дiти,

Гей, там рiчка, через рiчку глиця,

Не по однiм ляху зосталась вдовиця.

Звiстка про перемогу запорожцiв над поляками прудкою ластiвкою полетiла по Українi. Всi козаки, якi ще взимку вийшли iз Сiчi i гуртували навколо себе в лiсах ватаги найзавзятiших людей: козакiв-"випищикiв" та селян, що повтiкали вiд панiв, - тепер узялися за дiло й стали нападати на польськi маєтки й невеликi роти польських жовнiрiв. Кобзарi ходили з мiста у мiсто, iз села до села, оспiвуючи перемогу козакiв та пророкуючи визволення вiд польського ярма. I по всiй українськiй землi хутко зростали ватаги повстанцiв, озброювалися й змiцнювалися, а почасти й посувалися назустрiч козацькому вiйську. Отож, запорожцi не тiльки розбили полякiв у першому бойовищi, а ще й скликали й навчали люд вiйськовiй справi, що й дало Хмельницькому силу визволити Україну вiд полякiв.

Не гаючись, Богдан iз запорожцями та реєстровцями вiд Княжих байракiв рушив на Чигирин, а Ганжу з полком козакiв спрямував на Умань громити шляхту, яка, зокрема, зiбралася в тому мiстi. З Чигирина гетьман пiшов на Корсунь, де стояло головне польське вiйсько з коронним гетьманом Потоцьким та польним - Калиновським. Тут Хмельницький, пiдiславши у ворожий табiр козака Галагана, налякав полякiв тим, що начебто слiдом за Вiйськом Запорозьким наступає кримський хан з усiєю ордою. Та вигадка так настрахала Потоцького, що вiн покинув свої окопи й заходився одходити на Богуслав тодi, як запорожцi були вже бiля самiсiнького Корсуня.

Хмельницький тут, як i в Княжих байраках, доручив Перебийносовi перекопати в лiсi шляхи, й той, вичекавши, доки поляки, вiдступаючи, розтягли своє вiйсько на кiлька верст, 28 травня напав на них з усiх бокiв i вщент розбив. Переднi лави цiлком загинули в Глибокому Байрацi на перекопах, якi влаштували козаки. Польськi вози й гармати котилися з крутої гори прямо у рiвчаки й падали туди разом iз кiньми пiд радiснi вигуки й стрiлянину запорожцiв Перебийноса. З тилу на полякiв тиснув сам Хмельницький, а козацькi полки з реєстровцiв та запорожцiв насiдали збоку. За кiлька годин бою обидва польськi гетьмани потрапили в полон, а решта полякiв здалася козакам на милосердя.

У бойовищi пiд Корсунем були захопленi всi польськi гармати, обоз iз великими скарбами та сила знатного панства. З усього вiйська, яке налiчувало 18000, бiльше 7000 залишилося трупом, майже 9000 потрапило в бранцi й тiльки 1500 вершникам вдалося втекти.

За великi послуги Вiйська Запорозького пiд Жовтими Водами та пiд Корсунем Хмельницький пiсля такої перемоги надiслав на Сiч коштовнi подарунки: за кожну корогву - чотири корогви, за бунчук - два бунчуки, за булаву - двi булави, за пару котлiв - три пари i за кожну поганеньку гармату - двi добрих. До всього того вiн iще додав 1000 талярiв сiчовому товариству на пиво i 300 талярiв на сiчову церкву. Все те було захоплено з польським обозом, та й не тiльки те, бо ще кiлькасот возiв iз золотом, грiшми та всяким iншим добром гетьман вiдправив до Чигирина й Суботова.

Про Корсунський бiй та про те, що постало на Українi пiсля нього, народна дума розповiдає таке:

Ой, обiзветься пан Хмельницький,

Отаман-батько Чигиринський:

"Гей, друзi-молодцi,

Браття-козаки, запорожцi!

Добре дбайте, барзо гадайте,

З ляхами пиво варити зачинайте:

Лядський солод, козацька вода,

Лядськi дрова, козацькi труда".

Ой, з того пива

Зробили козаки з ляхами превеликеє диво.

Пiд городом Корсунем вони станом стали,

Пiд Стебловим вони солод замочили;

Ще й пива не зварили,

А вже козаки Хмельницького з ляхами добре посварили:

За тую бражку

Зчинили козаки з ляхами велику дражку;

За той солод

Зробили ляхи з козаками превеликий колот;

А за той, не знать який, квас

Не одного ляха козак за чуба тряс.

Ляхи чогось догадались,

Вiд козакiв чогось утiкали,

А козаки на ляхiв нарiкали:

"Ой ви, ляхове,

Песькi синове!

Чом ви не дожидаєте,

Нашого пива не допиваєте?"

Тодi козаки ляхiв доганяли,

Пана Потоцького пiймали,

Як барана в'язали

Та перед Хмельницького гетьмана примчали:

"Гей, пане Потоцький!

Чом у тебе досi розум жiноцький?

Не вмiв ти єси в Кам'янськiм Подiльнi

Поганого поросяти, курицi з перцем та шапраном уживати,

А тепер не зумiєш ти з нами, козаками, воювати

I житньої соломахи з тузлуком уплiтати.

Хiба велю тебе до рук кримського хана,

Щоб навчили тебе кримськi дiти

сирої кобилини жувати!"

Тодi ляхи чогось догадались,

На жидiв нарiкали:

"Гей, ви, жидове,

Поганськi синове!

Нащо то ви великий бунт, тривоги зривали,

на милю по три корчми становили,

Великi мита брали:

Вiд возового

По пiвзолотого,

Вiд пiшого - по два грошi,

А ще не минали й сердешного старця -

Вiдбирали пшоно та яйця

А тепер ви тiї скарби збирайте

Та Хмельницького єднайте;

А то як не будете Хмельницького єднати,

То не зарiкайтесь за рiчку Вiслу до Полонного

прудко тiкати".

Жидове чогось догадались,

На рiчку Случу тiкали.

Которi тiкали до рiчки Случi,

То погубили чоботи й онучi;

А которi до Прута,

То була вiд козакiв Хмельницького

дорiженька барзо крута.

По рiчцi Случi

Обломили мiст, iдучи,

Затопили всi клейноди

I всi лядськi бубни.

Которi бiгли до рiчки Росi,

То зосталися голi й босi.

Обiзвався первий жид Гичик,

Та й хапається за бичик,

Обiзветься другий жид Шльома:

"Ой, я ж пак не буду на сабас дома!"

Третiй жид озоветься, Оврам:

"У мене невеликий крам:

Шпильки, голки,

Кремiння, люльки,

Так я свiй крам

У коробочку склав

Та козакам п'ятами накивав".

Обiзветься четвертий жид Давидко:

"Ой, брате Лейбо! Уже ж пак iз гори

козацькi корогви видко!"

Обiзветься п'ятий жид Юдко:

"Нумо, до Полонного втiкати прудко!"

Тодi жид Лейба бiжить,

Аж живiт дрижить;

Як на школу погляне,

Його серце жидiвське зiв'яне:

"Ей, школо моя, школо мурована!..

Тепер тебе нi в пазуху взяти,

Нi в кишеню сховати,

Але ж доведеться Хмельницького козакам

на балаки покидати!"

Отже, панове-молодцi, над Полонним

не чорна хмара вставала:

Не одна панi-ляшка удовою зосталась.

Озоветься одна панi-ляшка:

"Нема мого пана Яна,

Десь його зв'язали козаки, як би барана,

Та повели до свого гетьмана".

Озоветься друга панi-ляшка:

Нема мого пана Кордаша!

Десь його Хмельницького козаки повели до коша".

Озоветься третя панi-ляшка:

"Нема мого пана Якуба!

Десь узяли Хмельницького козаки

та либонь, повiсили на дуба".

З-пiд Корсуня Богдан вiдрядив татар до Криму, а запорожцiв розпустив по Українi вимiтати загонами з руської землi панiв та жидiв. Сам же гетьман iз реєстровими козаками перейшов до Бiлої Церкви i заходився там складати новi полки українського козацького вiйська.

Запорожцi, приєднавши до себе ватаги повстанцiв, ходили скрiзь, руйнуючи польськi маєтки, замки й мiста та визволяючи людей з неволi, їхнi загони зростали з кожним днем, гуртували навколо себе по кiлька тисяч козакiв i невдовзi ймення їхнiх ватажкiв, полковникiв та курiнних отаманiв Вiйська Запорозького - Нечая, Богуна, Перебийноса, Ганжi, Остапа, Полов'яна, Морозенка, Гайчури, Кривошапки, Гаркушi, Вовгури й багатьох iнших - облетiли всю Україну й прославилися в народних пiснях i думах, як борцi за визволення поневоленого українського люду; душi ж польської шляхти та її прибiчникiв i пiдручних - жидiв - тi iмена виповнювали жахом.

Наймилiшими народовi героями повстання були, коли рахувати за кiлькiстю складених про них пiсень, полковники Вiйська Запорозького - Перебийнiс, Нечай та Морозенко. Одну з пiсень про Перебийноса можна й зараз почути на Українi, й не тiльки вiд кобзарiв, а й по селах, по бурсах i по вiйськових школах:

Ой, не дивуйтеся, добрiї люде,

Що на Вкраїнi повстало;

Ой, за Дашевим, пiд Сорокою,

Множество ляхiв пропало!

Перебийнiс водить не много -

Сiмсот козакiв за собою;

Рубає мечем голови з плечей,

А решту топить водою.

"Ой, пийте, ляхи, води калюжi,

Води калюжi болотяної,

А що пивали по тiй Вкраїнi

Меди та вина ситii".

Зависли ляшки, зависли,

Як чорна хмара на Вiслi.

Лядську славу загнав пiд лаву,

Сам бравий козак гуляє:

"Нуте, козаки, у скоки,

Заберiмося пiд боки,

Заженiм ляшка, вражого сина,

Аж за Дунай глибокий".

Дивують ляхи, вражi сини,

Що тi козаки вживають:

Вживають вони щуку-рибуху,

Ще й соломаху з водою.

Ой, чи бач, ляше, як козак пляше

На сивiм конi горою:

Мушкетом бере, аж серце в'яне,

А лях вiд страху вмирає.

Ой, чи бач, ляше, що по Случ наше,

По Костяную могилу:

Як не схотiли, забунтували,

Та й утеряли Вкраїну.

Ой, чи бач, ляше, як пан Хмельницький

На жовтiм пiску пiдбився:

Вiд нас, козаки, вiд нас, юнаки,

Нi один ляшок не скрився:

"Нуте ж, козаки, у скоки,

Заберiмося у боки;

Загнали ляхiв за рiчку Вiслу,

Що не вернуться i в три роки".

За лiто, доки поляки скликали нове вiйсько, Україна вiд Днiстра й до Путивля та Лубен стала вiльною. Повстання, мов величезна пожежа, перехопилося навiть у Галичину й на Бiлу Русь. Уся мiська й сiльська молодь узялася за ножi, сокири й коси й, повбивавши панiв та озброївшись їхньою зброєю, пiшла козакувати, гуртуючись то в загони, то в полки, що складав гетьман. Назва "реєстровий козак" стала зникати - козаком звав себе кожен, навiть той, хто замiсть зброї тримав у руцi кийок. Селяни, долiтнi й пiдстаркуватi, що лишилися по оселях, подiлили мiж собою добро своїх панiв, їхнє господарство й худобу, попаювали навiть землю, так що за кiлька мiсяцiв iз поневолених крiпакiв стали вiльними людьми, до того ж, заможними землевласниками.

Проте пiд осiнь поляки, зiбравши 80 000 вiйська, почали знову наступати на Україну й перейшли на схiдний бiк рiчки Случi. Почувши про це, Хмельницький скликав до себе всi козацькi загони, щоб дати польським вiйськам бiй. Вороги розташувалися табором бiля рiчки Пиляви, на її берегах. Хмельницький не квапився нападати, сподiваючись на допомогу татар i гадаючи оточити полякiв, як пiд Корсунем, з усiх бокiв. Проте шляхта сама прискорила свою загибель. Роздратованi запорозьким полковником Ганжею, що перемагав усiх польських богатирiв на герцi, поляки необережно кинулися на козакiв i з кiлькома полками пiдступили через греблi та броди за Пиляву аж до козацького табору. А Хмельницький тiльки того й чекав: вiн ударив на них усiм вiйськом, i козаки, перетнувши полякам шлях назад до гребель, або посiкли їх, або потопили в рiчцi та в болотах.

Ця пригода з кiлькома полками так засмутила польське панство та нагнала на нього такого страху, що шляхта, починаючи з привiдцiв польського вiйська, залишила все своє добро, що мала в обозi, i з великим переляком кинулася тiкати назад до Случi. За панством побiгли й жовнiри; вони тiкали в такому безладi, що бiля Костянтинова завалили мiст через Случ i у великiй кiлькостi потопилися в рiчцi.

Про наслiдки Пилявського бою так згадує народна дума:

Те пан Хмельницький,

Житель Чигиринський,

То вiн ночей недосипає,

Коло Случi-рiчки ляхiв i жидiв

доганяє.

Скоро догнав увечерi пiзно,

I там стало дуже по вулицях тiсно:

I там до їх прибуває,

Ще й на козакiв гукає,

Да ще й словами промовляє:

"Друзi панове-молодцi! До Случi-рiчки

прибувайте,

Жидiв та ляхiв упень рубайте

I до їх козацькими словами промовляйте:

"Ото буде по той бiк Случi ваше,

А по сей бiк Случi буде пана Хмельницького

й наше!"

Проте Хмельницький не зупинився на Случi. Запорожцi хотiли вiдомстити полякам у самiй Варшавi й обмити ворожою кров'ю майдан Старого мiста, на якому було замордовано стiльки запорозьких гетьманiв. Вони вмовляли Богдана взяти королiвську столицю, й пiд впливом їхнiх домагань Хмельницький пiшов через Костянтинiв та Зборiв на Львiв i Варшаву.

Запорожцi на той час вважали себе найближчими прибiчниками Богдана. Багатьох їх гетьман попризначав полковниками та осавулами козацьких полкiв, а кожен iз тих полковникiв, як-от: Нечай, Богун, Джеджалик, Пушка-ренко й iншi - закликали за собою в новi полки своїх побратимiв i товаришiв, i, таким чином, iз запорожцiв склалася нова українська старшина.

Побували запорожцi з Хмельницьким i у Львовi, i пiд Замостям. Та тiльки там восени 1648 року гетьман почав вагатися - незадовго перед тим помер польський король Владислав, i новий державець Речi Посполитої Ян Казимир, за якого пiд час обрання голосував i Богдан, зумiв заспокоїти його й улестити обiцянками. Вiн запевнив Хмельницького, що й без походу на Варшаву зробить усе, як бажають козаки, аби тiльки вiйська повернулися на Україну й там очiкували королiвських комiсарiв, адже гетьман тодi ще не мав думки вiдлучати Україну вiд Польщi. Вiн перестав зважати на запорозьких порадникiв i, повернувши полки вiд Замостя на Київ, ще з походу дозволив козакам розходитися по домiвках.

У Києвi Хмельницького зустрiчали дуже урочисто. Верхи на конi вiн пiд'їхав до Золотої Брами, вислухав там промови, в яких славили його, як визволителя України вiд польського ярма, а православної вiри - вiд утискiв католицтва; i серед радiсних вигукiв киян доїхав до собору святої Софiї, на папертi якого його вiтав митрополит Київський i патрiарх Iєрусалимський Паїсiй. I, справдi, було за що прославляти Богдана Хмельницького: з незначною силою у 8000 запорожцiв спромiгся вiн зробити те, про що мрiяли й чого не досягли його попередники: Наливайко, Лобода, Жмайло, Тарас Трясило, Сулима, Павлюк, Остряниця, - збудив український народ до нацiональної свiдомостi, розбурхав його, визволив iз довговiчної польської неволi. Вся Україна вiд Карпатських гiр до верхiв'їв. Десни, Псла та Ворскли стала вiльною i визнавала владу тiльки гетьмана Хмельницького.

Завершивши своє дiло - визволення України, запорожцi з Києва подалися на Сiч у свої улюбленi степи та до батька Великого Лугу. З Богданом лишилися тiльки тi з них, хто став старшиною в нових полках українських козакiв.



Кащенко Адріан