Ваша електронна бібліотека

Про історію України та всесвітню історію

БОРОТЬБА ЗА ВИЗВОЛЕННЯ УКРАЇНИ З-ПIД ПОЛЬЩI (1590-1649 роки)

ЗАНЕПАД КОЗАЧЧИНИ

Таким чином року 1638-го козацтво зрештою було придушено. Сталося так через те, що козаки неодностайно виступали проти полякiв. Багато з них, не згадуючи вже шляхту, все-таки вважали себе частиною Речi Посполитої й пiдданцями короля та трималися прислiв'я: "Моя хата скраю", реєстровцi ж, переважно рятуючи свої права, допомагали полякам i проливали кров своїх братiв-запорожцiв i своїх землякiв-повстанцiв.

Перебiг подальших подiй незабаром переконав реєстрових козакiв у тому, що, зрадивши запорожцiв, вони втратили своїх заступникiв, з якими рахувався польський уряд, бо, пригнiтивши сiчовикiв, коронний гетьман почав збиткуватись, як хотiв, над реєстровцями. Хоча пiсля повстання Остряницi козацький реєстр було заведено на 6000 душ, та насправдi тiєї кiлькостi не дотримувалися, бо замiсть убитих, померлих та скалiчених коронний гетьман не дозволяв записувати молодих козакiв; до того ж, у тому реєстрi значилося чимало й полякiв. Жити козаки могли тiльки в Чигиринi, Корсунi й Черкасах; усi ж, не заведенi до реєстру, мали вертатися у пiдданство панам. Найтяжче гноблення козацтва полягало в тому, що польський уряд скасував у козацькому вiйську виборний лад, а вiйськову козацьку старшину, за ухвалою сейму, тепер призначав коронний гетьман. Потоцький зразу ж скористався зi свого права i наставив полковниками й iншими старшими чинами родовитих шляхтичiв-полякiв; iз козакiв лишив тiльки сотникiв та по два осавули на полк, i то виключно тих, кого вважав за цiлком вiрних людей.

Згодом було вiдбудовано Кодак iз його замком. Сам Потоцький ходив на Запорожжя iз польським вiйськом i поставив у Кодаку залогу, наказавши комендантовi нiкого не пускати з України, а свавiльникiв карати смертю. Сiч Запорозьку вiн змусив перенести з добре захованого острова Буцького на зовсiм беззахисний кут Микитин Рiг, та ще й там, у самiсiнькiй Сiчi, залишив залогу з реєстрових козакiв та жовнiрiв. Усi вiйськовi чайки запорожцiв, за винятком тих, що козаки встигли заховати або потопити на вiдомих їм мiсцях у днiпрових протоках, були спаленi, а сiчовi гармати, яких не змогли сховати в пiсках та очеретах, вiдвезли до Канева та в Київ.

Вчинивши так, Потоцький заспокоївся, що знищив українську козаччину й скасував морськi походи запорожцiв, i, повернувшись на Україну, розташувався там iз жовнiрами, пильнуючи, щоб на Запорожжi знову не збиралася сiрома.

Про цей занепад Вiйська Запорозького збереглася навiть народна пiсня:

Питається Днiпро тихого Дунаю:

"Тихий Дунаю! Чом я своїх козакiв на тобi не видаю?

Чи твоє дунайське гирло моїх козакiв пожерло,

Чи твоя, Дунай, вода моїх козакiв забрала?"

Промовить тихий Дунай до Днiпра-Славути:

"Днiпре-батьку, Славуто! Сам собi я думаю, гадаю,

Чом твоїх козакiв у себе не видаю.

Уже чверть года - три мiсяцi вибуває,

Як твоїх козакiв у мене немає...

Нi, моє дунайське гирло твоїх козакiв не пожерло,

Нi, моя дунайська вода твоїх козакiв не забрала,

їх турки не пострiляли, не порубали,

До Царя-города в полон не забрали...

Всi мої квiтки луговiї низовiї понидiли,

Що твоїх козакiв у себе не видiли".

Там минуло десять рокiв. Польща нi з ким не воювала, козаки були їй не потрiбнi, й вона дедалi дужче пригнiчувала реєстровцiв. Польська старшина, поставлена над ними, обернула козакiв майже на своїх гайдукiв; українськi ж селяни на той час зрештою стали крiпаками; жага помсти за цi кривди пекла козацькi серця; селянство ж, хоч здавалося i покiрливо стогнало в польському ярмi, та потайки гострило ножi й на панiв i на орендарiв їхнiх маєткiв - жидiв.

Не звикле до працi польське панство не хотiло господарювати в своїх маєтках i вiддавало їх в оренду жидам, а тi орендарi, прибравши до своїх рук землi, рiчки, озера, корчми, перевози, греблi й навiть, як свiдчать народнi думи, церкви, оббирали селян до останку й ставали власниками самих селян, а це було чи не найбiльшою образою для наших людей, як те можна побачити з народної думи:

Як од Кумiвщини да до Хмельнищини

У землi королiвськiй да добра не було:

Як жиди-рандарi

Всi шляхи козацькii зарандували:

Що на однiй милi

Да по три шинки становили,

Становили шинки по долинах,

Заводили щогли по високих могилах.

I ще ж то жиди-раiндарi

У тому не перестали:

На славнiй Українi всi козацькi торги

зарандували,

Да брали мито-промито

Од возового по пiївзолотого,

Од пiшого пiшаниiцi по три денежки брали,

Од неборака-старцрi брали кури да яйця,

Iще ж то жиди-раiндарi

У тому не перестали:

На славнiй Українi всi козацькi церкви зарандували.

Котрому б то козаку альбо мужику дав бог

дитину появити,

То не йди до попа благословиться,

Да пiди до жида-рiандаря да положи шостак,

щоб дозволив церкву одчинити,

Тую дитину охрестити.

ще ж то которому б то козаку альбо мужику

дав бог дитину одружити,

То не йди до попа благословитися,

Да пiди до жида-рiандаря та полож битий таляр,

щоб дозволив церкву одчинити,

Тую дитину одружити. I ще то жиди-рандарi

У тому не перестаїли:

На славнiй Українi всi козацькi рiки заорандували:

Перва на Самарi,

Друга на Саксагагаi,

Третя на Гнилiй,

Четверта на Пробойнiй,

П'ята на рiчцi Кудесцi.

Котрий би то козак або мужик iсхотiв

риби ловити,

Жiнку свою з дiтьми покормити,

То не йди до попа благословиться,

Да пiди до жида-рандаря да поступи йому

часть оддать,

Щоб позволив на рiчцi риби вловити,

Жiнку свою з дiтьми покормити.

Тодi ж то один козак мимо шинку йде,

За плечима мушкет несе,

Хоче на рiчцi утя вбити,

Жiнку свою з дiтьми покормити.

То жид-рандар у кватирку поглядає,

На жидiвку свою стиха словами промовляє:

"Ей, жидiвочко ж моя, Рася!

Що сей козак думає, що вiн у шинок

не вступить,

За денежку горiлки не купить,

Мене, жида-рандаря, не перепросить,

Щоб дозволив йому на рiчцi утя ввити,

Жiнку свою з дiтьми покормити".

Тодi жид-рандар стиха пiдходжає,

Козака за патлi хватає.

То козак на жида-рандаря скоса, як ведмiдь, поглядає,

I ще жида-рандаря мостивим паном узиває:

"Ей, жиду, - каже, - жиду-рандаре,

Мостивий пане!

Позволь менi на рiчцi утя убити,

Жiнку свою з дiтьми покормити".

Тодi жид-рандар у шинок входжає,

На жидiвку свою стиха словами промовляє:

"Ей, жидiвочко ж моя, Рася!

Будь менi тепер у Бiлiй Церквi наставним равом -

Назвав мене козак мостивим паном!"

Радiла польська шляхта з того, що на Українi стало спокiйно, та тiльки недовго вона втiшалася. Татари враз же скористалися з пригноблення козаччини та Вiйська Запорозького i року 1640-го наскочили на Україну великою ордою в 70 000 вершникiв i, просунувшись мало не до Києва, без будь-якої перешкоди забрали в неволю та погнали до Криму понад 200 000 молодi й не тiльки української, а й польської. Року 1643-го такий саме напад здiйснив i перекопський мурза Туган-Бей. Вiн цiлий рiк ходив iз загонами, ловив людей, мов овець, палив села й мiста i вислав у Крим кiлькасот тисяч невольникiв, доки аж року 1644-го Потоцький спромiгся розбити татар.

Україна знову, як 150 рокiв досi, застогнала, скривавлена татарською руїною, запорожцi ж не могли тепер боронити й заступити її, бо не мали нi гармат, нi коней, нi чайок, нi навiть пороху.

Незважаючи на такий занепад, розiгнане по Великому Лузi та Базавлузi козацтво бодай i принишкло, а не втратило своєї органiзацiї, i хоча в Сiчi на Микитиному Розi й небагато жило козакiв, зате у Великому Лузi та на руїнах старих Сiчей: Базавлуцької, Хортицької й Томакiвської - їх гуртувалося чимало, принаджуючи до себе всiлякий люд, що все-таки тiкав сюди з України. Вiйсько Запорозьке, наперекiр усiм заходам польського уряду, не бажало ще поховати навiки свою славу й тiльки чекало випадку, щоб поквитатися зi своїм ворогом за всi завданi ним кривди. Це й сталося року 1648-го, коли на Запорожжя прибув Богдан Хмельницький.



Кащенко Адріан