БОРОТЬБА ЗА ВИЗВОЛЕННЯ УКРАЇНИ З-ПIД ПОЛЬЩI (1590-1649 роки)

ОСТРЯНИЦЯ Й ГУНЯ

За старшого над козаками Потоцький поставив вiдомого польського прибiчника Iлляша Караїмовича й напровеснi року 1638-го вирядив його з двома полками реєстровцiв на Запорожжя. Тим часом кошовий отаман Вiйська Запорозького Дмитро Гуня скликав усiх козакiв iз лугiв та степiв у Сiч, що мiстилася тодi на островi Томакiвка, i спитав, чи згодне товариство скоритися вимогам польського уряду й вiддати власними руками Сiч на руйнування, а вiйськовi чайки - на поталу вогню: чи волять вони обстоювати матiр-Сiч до загину. З великим обуренням запорожцi вiдповiли, що лiпше їм усiм покласти свої голови на сiчових окопах, анiж побачити в руїнах свою неньку.

Зваживши на одностайнiсть Запорозького Вiйська, Гуня послав переказати Iлляшевi, щоб не пiдходив до Сiчi, бо вiн iз товариством воюватиме з ним, як iз ворогом. Дiставши ту звiстку i знаючи, що пiдступитися до Томакiвки нелегко, Iлляш спинився бiля Кодака i якийсь час простояв там, вагаючись, що робити, та зрозумiвши, що його реєстровi козаки, дихнувши повiтрям вiльного Запорожжя, почали тiкати на Сiч до запорожцiв, тодi й вирушив iз вiйськом назад, на Україну.

Розбурхане козацтво не заспокоїлося на тому, що зберегло свою волю, i заповзялося ще раз поквитатися з поляками за всi кривди та мордування лицарiв Сулими й Павлюка. З тим у квiтнi року 1638-го запорожцi обрали гетьманом полковника Остряницю й наказали йому вести вiйсько на Україну.

Частина козакiв вирушила на чолi з Гунею Днiпром угору, а сам Остряниця iз Скиданом та комонним вiйськом пiшов повз Самару, схiдним берегом Днiпра. Все козацтво, пiше й комонне, з'єдналося в Кременчуцi й посунуло звiдти на Лiвобережжя, вiдряджаючи загони на Правобережжя й на пiвнiч у Чернiгiвщину.

Польське вiйсько вiв Потоцький. Вiн намагався перетнути Остряницi шлях на Україну, та той обминув його й отаборився на зручному до бою мiсцi, де злилися рiчки Псьол i Говтва. Потоцький, не вагаючись, атакував тут козакiв, але запорожцi вiдбили полякiв так, що їхнi цiлi роти полягли трупом.

Пiсля такого розгрому Потоцький став одходити на Лубни, де сподiвався мати кiлька полкiв пiдмоги. Остря-ниця ж погнався за ним, щоб на походi здибатися iз Скиданом, Соломою та iншими полковниками, що вели до нього повстанцiв. Тiльки не пощастило Остряницi: вiн розминувся iз своєю пiдмогою, а Потоцький дiстав собi пiдкрiплення й пiд Лубнами напав на запорожцiв iз такою силою, що Остряниця не мiг вистояти й мусив одходити понад Сулою на Жовнин; загони ж повстанцiв, що поспiшали на пiдмогу, зiткнулися з поляками й усi були розбитi нарiзно.

Козацька сила пiсля таких подiй дуже зменшилась, а проте Остряниця ще раз дав полякам бiй пiд Жовнином. З поганенькими гарматами й невеликим вiйськом Остряниця не змiг подолати Потоцького й, побоюючись мати собi долю Сулими й Павлюка, залишив iз своїми найближчими товаришами козацький табiр i, перейшовши на Слобiдську Україну, оселився там назавжди.

Довiдавшись, що в таборi немає Остряницi, запорожцi обрали гетьманом свого старого ватажка Гуню, i той, прийнявши вiйсько майже серед бою, невдовзi дав йому лад, одiгнав полякiв i почав одходити до давнього городища, яке знав на Старицi, себто на старому рiчищi Днiпра. Там сивоусий досвiдчений козацький лицар так мiцно став табором, що Потоцький скiльки не посилав своє вiйсько на штурм, але не змiг його здобути.

Пiд час наступу Потоцький втратив дуже багато жовнiрiв i намислив собi виманити запорожцiв iз їхнього табору й розбити те вiйсько в полi. Важучи на щире козацьке серце, вiн почав палити навколишнi села та мордувати й рiзати людей на очах запорожцiв. Болiла козацька душа, дивлячись на те знущання над жiнками й дiтьми, i сiчовики поривалися оборонити безневинних та покарати катiв, але Гуня розгадав замiри Потоцького й не пустив козакiв iз табору.

Пiсля того Потоцький довго обстрiлював табiр iз гармат, та й те нiчого не дало, i облога тривала аж до осенi.

Тим часом у запорожцiв вичерпувалися набої та їжа, i Гуня всю надiю покладав на полковника Филоненка, який мав привезти припаси iз Сiчi. Нарештi козацька валка наблизилася до Старицi, та, на лихо, поляки довiдалися про це i воднораз атакували i валку й козацький табiр. Хоч i дуже хоробро вiдбивався Филоненко, прокладаючи собi шлях до побратимiв, та оборонити обоз було неможливо, i вiн пробився до товариства лише з кiлькома возами.

Така невдача й безхлiб'я пiдсiкли запорожцiв, i вони мусили замиритися з поляками на тяжких торiшнiх умовах.