Ваша електронна бібліотека

Про історію України та всесвітню історію

БОРОТЬБА ЗА ВИЗВОЛЕННЯ УКРАЇНИ З-ПIД ПОЛЬЩI (1590-1649 роки)

ПАВЛЮК (ПАВЛО БУТ)

Продавши старого Сулиму, красу козацького лицарства, реєстровi козаки просили собi в короля всiляких пiльг, та замiсть того дiстали новий наказ - не ходити на море. I мiж реєстровцями почалося розраїння. Конецпольський, вiддавши Сулиму на смерть, не дотримав перед козаками свого слова i тим образив їх, та й зректися морських походiв - це означало б залишитися без нiчого.

Значна частина козакiв пiд проводом Павлюка, якого на прохання канцлера Замойського випустили з варшавської тюрми, ганила ту старшину реєстрових козакiв, що видала Сулиму, не хотiла їй коритися й вiдверто називала Iлляша та Барабаша зрадниками.

На Українi визрiвало нове повстання, та на якийсь час воно вiдклалося через татарськi справи. Кримський хан Iнает-Гiрей, виступивши проти туркiв, прислав на Сiч просити допомоги в запорожцiв, i козацтво негайно забуло про стосунки з Польщею, обрало гетьманом Павлюка й посунуло на Перекоп. Цей похiд тривав увесь 1636 рiк i вiдтяг повстання на Українi, повернувшись iз Криму на Сiч, Павлюк знову задумав помститися за смерть Сулими й неодмiнно покарати старшину реєстрових козакiв. Почав вiн iз того, що, взявши невелику ватагу запорожцiв, зненацька наскочив на Черкаси i, захопивши там вiйськову артилерiю, перевiз її на Сiч. Приголомшенi цiєю подiєю, польськi прибiчники з реєстрової старшини звинуватили легального козацького гетьмана (старшого) Томiленка i скинули його з уряду, а булаву вручили прихильниковi Польщi Савi Кононовичу.

У вiдповiдь на цi заходи Павлюк вирушив iз Сiчi з Вiйськом Запорозьким на Крилiв, а заздалегiдь вислав полковникiв Скидана та Биховця з наказом захопити всiх польських ставленикiв. У Переяславi запорожцi взяли Саву Кононовича та вiйськового писаря Онушкевича, iнша ж старшина Iлляш та Барабаш одбилися i втекли до коронного гетьмана. У Крилевi запорозька рада засудила Кононовича й Онушкевича за те, що дбали не про Україну, а про Польщу, до смертної кари, i їх було розстрiляно, а Павлюка тодi ж козаки проголосили гетьманом України.

Павлюк не скористався слушною годиною i, замiсть того, щоб пiднiмати повстання, повернувся на Сiч i звiдтiля почав умовлятися з ханом та з донськими козаками, щоб вони подали йому допомогу; роздмухувати повстання вiн доручив на Правобережжi Скидану, а на Лiвобережжi - Кузимi. Тi полковники хоча й схилили чимало людей на свiй бiк i розгромили польськi маєтки, але не зважилися на рiшучi виступи проти польського вiйська, i доки Павлюк перебував на Запорожжi, на Україну прийшов польський гетьман Потоцький iз чималою силою i став гамувати повстання; реєстровцi ж, що пiсля страти Кононовича приєдналися до Скидана, побачивши, що поляки беруть гору, а Павлюк десь вiдсутнiй, знову повернулися пiд корону.

Повстання складалося погано, бо хан тiльки дурив Павлюка своїми обiцянками про допомогу, а донцi саме воювали з турками бiля Азова й не мали змоги прийти на помiч. Та ще, як на лихо, 4000 запорожцiв, що з весни допомагали донським козакам, до зими не повернулися з походу.

Тiльки на початку грудня року 1637-го Павлюк вибрався iз Сiчi з артилерiєю й прибув до Черкас. Там вiн згуртував бiля себе повстанцiв Правобережної України, а з Лiвобережжя людей не дочекався, бо Днiпром сунула крига i перевозу через рiчку не було. Потоцький тим часом уже прямував на Черкаси, й Павлюковi довелося виступити з мiста йому назустрiч.

Обидва вiйська зблизилися мiж Мошнами та Россю бiля невеликого села Кумейки. Потоцький не хотiв брати приступом козацький табiр, а заманював запорожцiв у свiй. Шостого грудня Павлюк таки виступив проти полякiв: козаки рухалися, маючи попереду i з бокiв по шiсть рядiв возiв, перед вiйськом везли шiсть гармат, а збоку та з тилу - по двi. У Павлюка зiбралося 23 000 вiйська, та тiльки певних козакiв було не бiльше як 6000, бо чотири тисячi запорожцiв усе ще залишалися на Дону; решта ж 17000 складалися з мiсцевих повстанцiв i не мали в руках нiякої зброї, а йшли iз косами, вилами та кийками. Вони сунули на полякiв iз вигуками й лайкою, галасуючи на все поле.

Потоцький зумисне поставив свiй табiр так, що запорожцям, наближаючись до нього, довелося обминати велике багнище, яке навiть не замерзло, i, отже, Павлюк змушений був повернути вiйсько вбiк. I, зрозумiло, на цьому трудному маршi козацький табiр iз возiв розiрвався, а щоб не погiршити становище козакiв, поляки пiдпалили Кумейки, i дим од пожежi застеляв шлях, i запорожцi не бачили, куди вони йдуть. Тим часом вдарила польська кiннота в бiк козакам, удерлася в їхнiй табiр i зчинила в ньому велике замiшання. За кiннотою рушила й пiхота, i хоч як намагався Павлюк змiцнити свiй табiр, коли не возами, то хоч кращим вiйськом - запорожцями, та вже не змiг того зробити... Стиснутi поляками повстанцi бодай i не тiкали, та, не маючи зброї, гинули сотнями й тисячами.

Кiлька годин тривала ця страшна рiзанина, надвечiр же Павлюк, збагнувши, що битву програно, зiбрав коло себе гармати, щоб не дiсталися вони ворогам, i хутко подався з частиною вiйська на Черкаси, а вести бiй доручив старшому полковниковi Гунi. Впорядкувавши за нiч вiйсько й залишивши поранених у Мошнах, вiн став одходити слiдом за гетьманом.

За пiдрахунками iсторикiв, пiд Кумейками полягло 6000 козакiв, а серед них переважна бiльшiсть селян-повстанцiв, та ще в Мошнах поляки знайшли силу поранених i всiх їх добили.

Коли козацьке вiйсько вiдходило через Черкаси, до нього, страхаючись помсти полякiв, прилучалися мешканцi з жiнками та дiтьми, i тому коли Павлюк, одступивши до Боровицi, заклав там новий табiр, то в ньому було повно жiноцтва, дiтей i всiлякого неозброєного люду, як колись у Лободи й Наливайка на Солоницi.

Грудня 20-го поляки наблизились до Боровицi й стали обстрiлювати табiр iз гармат, а Потоцький водночас, через вiдомого українського шляхтича Кисiля, почав умовляти козакiв видати йому Павлюка, запевняючи їх, що на тому все мiж ними й забудеться.

Козаки скликали раду. Становище їхнього вiйська було безнадiйне. Комоннi ж запорозькi полки Скидана, Биховця та Остряницi вiдiйшли вже аж до Чигирина, так що невелике запорозьке вiйсько зменшилось ще дужче. Повстанцi пiсля разгрому пiд Кумейками втратили будь-якi сподiвання на перемогу й думали тiльки про те, як би врятувати своє життя; присутнiсть у таборi жiнок i дiтей не давала змоги розпочинати бiй. Розумiючи те, Павлюк вклонився вiйськовiй радi, просив йому вибачити за те, що своїм невдалим керуванням призвiв стiлькох козакiв до загибелi, й дозволити йому вiддатися Потоцькому на кару, щоб урятувати товариство й неозброєний люд.

Запорожцi спершу не хотiли видавати свого завзятого гетьмана, що зажив ранiше собi великої слави, але коли Кисiль присягнув, що ручиться за голову Павлюка, вони стали прощатися зi своїм славним товаришем; плачучи, цiлувалися з ним i пiсля того провели його з Кисiлем до польського табору.

Дiставши гетьмана, Потоцький одразу ж вирядив його до Варшави. Там Кисiль справдi обстоював Павлюка, та тiльки те не допомогло, i пiсля тяжких тортур гетьмана, як i Сулиму, було четвертовано.

Хоч як запевняв Потоцький, що все їм забудеться, аби тiльки видали йому Павлюка, насправдi ж вiн не дотримав свого слова. Запорожцi одразу ж були примушенi пiдписати умову про те, що на Запорожжя пiдуть реєстровi полки i там, на очах польських комiсарiв, спалять усi козацькi чайки, а сiчовикiв виженуть на Україну. З тим Потоцький вирушив на Лiвобережжя, де бiля Кузими гуртувалося багато повстанцiв, i почав там влаштовувати кривавий бенкет, катуючи й настромляючи на палi тисячi неозброєного українського люду. Безпосередньо участь у стратi, з наказу Потоцького, брали й реєстровi козаки.



Кащенко Адріан