Ваша електронна бібліотека

По історії України та всесвітній історії

БОРОТЬБА ЗА ВИЗВОЛЕННЯ УКРАЇНИ З-ПIД ПОЛЬЩI (1590-1649 роки)

IВАН СУЛИМА

Пiсля невдалої для полякiв Переяславської вiйни iз запорожцями коронний гетьман Конецпольський незабаром почав притискувати козакiв. Знову комiсари заходилися складати козакам реєстр, куди здебiльшого записували тiльки тих, що пiд час вiйни були на боцi полякiв, iнших же повертали панам. Запорожцi вже не могли на Українi зимувати по селах та мiстах, їм тут не продавали селiтри для пороху та олова на кулi тощо. Року ж 1633-го Конецпольський надумав звести запорожцiв й iншими заходами. За згодою короля вiн доручив французькому iнженеровi Боплану спорудити над Днiпром, бiля Ко-дацького порога, на землi Вiйська Запорозького, фортецю й замок, щоб заступити запорожцям шлях на Україну, а з України - не пускати людей тiкати Днiпром та понад Днiпром на Запорожжя.

Цi заходи польського уряду, разом iз вiдповiддю сенаторiв козакам на сеймi, мали б переконати запорожцiв у неминучiй потребi рiшуче боротися з Польщею, але вони ще й у тi часи вважали сварки та сутички з поляками лише своїми хатнiми справами, i їх, як i Самiйла Кiшку, вабило до себе Чорне море з турецькими галерами-каторгами та пишними мiстами на берегах, звiдкiля до них простягали руки замордованi турецькою неволею земляки i навiть сiчовi товаришi й побратими.

Пiд впливом такого настрою й бойових традицiй Вiйсько Запорозьке в першi роки королювання Владислава не бажало брати участi у вiйнi з Москвою та Швецiєю (воювали тiльки городовi козаки), а, обравши собi гетьманом Iвана Сулиму, загадало йому вирушати походом на море.

Iсторiя життя й пригод Судими така ж, як у Самiйла Кiшки, тiльки вона була ще дивнiша й цiкавiша. Коли Iван Сулима прожив свiй середнiй вiк (мабуть, десь року 1614-го), то вiн пiд час морського наскоку дiстався туркам у бранцi. Його, як i Кiшку, яничари прикували на вiйськовiй галерi до гребки, i Сулима на тiй галерi побував у всiх чорноморських мiстах, мiж iншим, i в Азовi, що лежав бiля устя Дону. Рокiв через 15 своєї неволi, .коли виникла вiйна турецького султана з римським папою Павлом, галеру Сулими було послано в Середземне море до iталiйських берегiв. Довго тяглася та вiйна, i довго плавав галерником Сулима, навiть волоссям зарiс до самiсiнького пояса, та якось йому, як i Самiйловi Кiшцi, пощастило хитрощами обдурити туркiв, одiмкнути замки на кайданах своїх товаришiв-невольникiв i з ними разом, пов'язавши вночi яничарiв, захопили галеру. Проблукавши якийсь час у морi, уникаючи зустрiчi з турецькими кораблями, Сулима щасливо прибився до iталiйського берега й, доступившись до римського папи, подарував йому три сотнi туркiв-бранцiв. У свою чергу вiйсько владики, побачивши, що Сулима i його товаришi-невольники майже голi й заїденi нужею, дав усiм запорожцям грошей, щоб їм причепуритися й зодягнутися; коли ж вони захотiли повернутися на Україну, то папа видiлив кошти й на подорож, а Сулимi подарував навiть свого портрета.

Повернувшись до рiдного краю, Сулима негайно прибув на Запорожжя, став ходити iз сiчовиками на море, а десь року 1633-го його вже обрало товариство гетьманом. Зважаючи на волю козацтва вирушити чайками в похiд, Сулима пригадав велике й пишне турецьке мiсто Азов, де ще жодного разу не гостювало Вiйсько Запорозьке, а там же стогнали й гинули в неволi запорожцi.

Це мiсто було вiдрiзане вiд України не морем, як Сiноп i Трапезунт, а рiчками та безмежними степами, на яких кочували татари. Отож, утекти невольникам звiдти бiльше щастило, нiж iз заморських турецьких мiст, хоча той шлях пролягав через безводнi степи, де на кожному кроцi могли наздогнати вороги, й бiльшiсть втiкачiв iз Азова гинула в дорозi, так i не побачивши тихих вод i ясних зiрок рiдної України, як те оспiвано народом у думi "Про втечу трьох братiв з Азова":

Як iз землi Турецької

Да з вiри бусурманської

Iз города iз Азова не пили - тумани вставали,

Як три брати рiдненькi,

Як голубоньки сивенькi,

Iз города iз Азова з тяжкої неволi

У землю християнську до батька,

до матерi, до роду утiкали.

Два брати кiнних,

А третiй, менший, пiша пiшаниця,

За кiнними братами уганяє

I на бiле камiння,

На сире корiння

Свої нiжки козацькi молодецькi побиває,

Кровiю слiд заливає

I до кiнних братiв словами промовляє:

"Братики мої рiдненькi,

Голубоньки сивенькi!

Добре ви учинiте,

Мене, найменшого брата, мiж конi вiзьмiте

I в землю християнську до отця,

до матерi, до роду надвезiте".

I тi брати теє зачували,

Словами промовляли:

"Братику милий,

Голубоньку сивий!

Радi б ми тебе мiж конi узяти,

Так буде нас Азовська орда наганяти,

Буде впень сiкти-рубати,

Буде нам велику муку завдавати,

А як жив-здоров будеш,

Сам у землю християнську прибудеш!"

I теє промовляли,

Вiдтiль побiгали.

А менший брат, пiша пiшаниця,

За кiнними братами вганяє,

Конi за стремена хватає

I словами промовляє,

Слiзьми обливає:

"Братики мої рiдненькi,

Голубоньки сивенькi!

Не хочете мене мiж конi узяти,

То хоч одне милосердя майте:

Вiзьмiть мене пострiляйте-порубайте,

В чистiм полi поховайте,

Звiру та птицi на поталу не подайте".

А тi брати теє зачували,

Словами промовляли:

"Братику милий,

Голубоньку сивий!

Що ти кажеш,

Мов наше серце ножем пробиваєш!

Що нашi мечi на тебе не здiймуться,

На дванадцять частей розлетяться,

I наша душа грiхiв довiку не вiдкупиться.

Сього, брате, iзроду нiгде не чували,

Щоб рiдною кровiю шаблi обмивали

Або гострим списом опрощення брали,

А будем ми до байракiв, до мелюсiв добiгати,

I будем ми тернове вiття, верхи стинати,

I будем тобi, найменшому брату,

Пiшiй пiшаницi, на признаку покидати,

Щоб знав з тяжкої неволi

В землю християнську

До батька, до матерi, до роду куди утiкати!"

i теє промовляли,

Вiдтiля побiгали.

I до байракiв, до мелюсiв добiгали,

I терновi вiття, верхи стинали,

Своєму меншому брату,

Пiшiй пiшаницi, на признаку покидали,

Далi з байракiв, iз мелюсiв вибiгали,

I не стало нi байракiв, нi мелюсiв ставати,

I тiльки поле лилiє,

На йому трава зелена зеленiє,

На шлях Муравський вибiгали

I єден до єдного словами промовляли.

Що промово середульший до старшого:

"Братику рiдненький,

Голубоньку сивенький!

I ну думати-гадати,

З-пiд червоного каптана чорнi китицi видирати,

Своєму брату найменшому,

Пiшiй пiшаницi, на признаку покидати,

Щоб знав, куди у землю християнську

До батька, до матерi, до роду прибувати!"

Старший брат теє зачуває,

Словами промовляє:

"Братику милий,

Голубоньку сивий!

Лиш ми будем коло своїх каптанiв

чорнi китицi видирати,

То як дасть нам господь до батька,

до матерi, до роду прибувати,

I нi в чiм буде мiж бiлу челядь

пiти погуляти".

Середульший брат на те не потурає,

З-пiд червоного каптана чорнi китицi видирає

I своєму меншому брату, пiшiй пiшаницi,

По шляху Муравському на примiту покидає.

А старший брат теє забачає,

Середульшого брата на смiх пiднiмає:

"Братику рiдний,

Голубоньку сизий!

Либонь, ти собi жiноцький розум маєш,

Що ти на собi прекрасну одежу таряєш.

Як дасть нам господь до отця, до матерi,

до роду прибувати,

Нi в чому буде мiж бiлу челядь погуляти".

Теє промовляли,

Вiдтiля побiгали.

I бiгли не день, не два,

Не три й не чотири,

I до Савур-могили добiгали,

На Савур-могилi три днi, три ночi спочивали,

Свого найменшого брата,

Пiшу пiшаницю, пiджидали.

А менший брат, пiша пiшаниця,

до тернiв, до байракiв добiгав

I тернове вiття у руки бере-хапає,

До серця козацького прикладає,

Сльозами обмиває:

Iз байракiв, iз мелюсiв вибiгає.

Не стало байракiв, нi мелюсiв ставати,

I тiльки поле лилiє,

На йому трава зелена зеленiє.

На шлях Муравський вибiгає.

I по шляху Муравському побiгає,

З-пiд червоного каптана чорнi китицi забачає,

У руки бере-хватає,

До серця козацького молодецького прикладає,

Сльозами обливає,

Словами промовляє:

"Сюди мої два брати кiннi пробiгали,

I, видно, їх Азовська орда доганяла

I посiкла, порубала,

Мене, найменшого брата, пiшу пiшаницю,

У тернах, у мелюсах на спочинку минала!

I коли б їх кiсть, каже, я знаходив би,

Поховав би, похоронив би,

Звiру та птицi на поталу не подав би".

I теє промовляє,

Вiдтiля побiгає.

До Савур-могили добiгає,

I тiльки своїх братiв рiдних трошки слiди забачає.

I на Савур-могилу збiгає,

Словами промовляє,

Сльозами обливає:

"Побило мене в полi

Три недолi -

Перва недоля - безхлiб'я,

Друга недоля - безвiддя,

Третя недоля, що своїх братiв рiдних не догнав".

I буйний вiтер повiває,

Бiдного козака, безщасного, з нiг вже валяє!

От менший брат на Савур-могилу лягає,

Головку склоняє,

I вовки-сiроманцi набiгали,

I орли сизоперi налiтали,

В головках сiдали.

Хотiли заздалегiдь живота темний похорон

одправляти.

Менший брат теє зачуває,

Словами промовляє:

"Вовки-сiроманцi, орли-чорнокрильцi,

Гостi мої милi! Хоч мало-мало пiдождiте,

Поки козацька душа з тiлом розлучиться.

Тодi будете менi з лоба чорнi очi

висмикати,

Бiле тiло коло жовтої костi оббирати,

Попiд зеленим явором ховати

I комишами вкривати".

Мало-немного спочивав:

От руками не вiзьме,

Ногами не пiде.

I ясно очима на небо не згляне...

На небо взирає,

Тяжко здихає,

Батькову-матчину молитву споминає -

I богу душу оддає.

Тодi сивi зозулi налiтали,

У головках сiдали

I так, як рiднi сестри, кукували.

Тодi орли сизоперi налiтали,

На кудрi наступали,

З лоба очi висмикали.

Тодi ще й дрiбна птиця налiтала,

Коло жовтої костi тiло оббирала.

I вовки-сiроманцi набiгали,

Костi по байраках, по мелюсах рознощали,

Попiд зеленим явором ховали

I комишами вкривали:

То ж вони козацький похорон одправляли.

Ще гетьман Скалозуб хотiв дiстатися того багатого турецького кубла Азова, та це йому не вдалося; тепер же запорожцi з Сулимою надумали помститися за невдачу та загибель Скалозуба.

Випливши чайками в лиман, Сулима щасливо обминув уночi пiд Очаковом турецький флот i, щоб не виказати себе бiля берегiв Криму, пiшов далеко в море, а потiм, лишивши Крим iз лiвої руки, так само потайки проплив Керченську протоку, перетнув Азовське море, виїхав у Дон i зовсiм несподiвано напав на Азов. Багато бусурманiв повбивали запорожцi, велику захопили здобич i чимало визволили невольникiв, а пiсля того тим же шляхом подалися назад i пiдпливли до Очакова. Розвiдавши, що там запорожцiв пiдстерiгає турецький флот, Сулима напав на судна серед темної ночi й безлiч кораблiв попалив, а iншi розiгнав i вже потому повернувся року 1635-го лиманом та Днiпром на Сiч.

Цей далекий похiд забрав чимало часу, й на Сiчi Сулима почув великi нарiкання на польський Кодак, що цвяхом вбився в тiло Запорожжя. Комендант Кодацької фортецi полковник Морiон не пускав нiкого плавати Днiпром повз Кодак, а хто не слухався i плив човном, то стрiляв iз гармат; не дозволяв вiн бiля Кодака й запорожцям полювати й рибалити. Сiч Запорозька почувала себе вiдiрваною вiд України й голодувала без борошна.

Обмiркувавши на радi становище й знаючи, що польське вiйсько перебувало на пiвночi, воюючи зi шведами, Сулима наважився зруйнувати Кодак. Iз цiєю метою вiн узяв тисячу охочих сiчовикiв, наблизився до фортецi темної ночi й пiшов iз козаками на штурм, закидаючи рiвчаки в'язанками хмизу. Все сталося так зненацька, що доки жовнiри схопили зброю, запорожцi вже видерлися драбинами на стiни й заволодiли фортецею. Всi поляки в Кодаку були вбитi, полковника Морiона, з наказу Сулими, розстрiляли, всю замкову будову спалили, гармати й гакiвницi позабирали на Сiч.

Вiдчинивши дверi на Україну, Сулима викликав iз Сiчi решту вiйська й рушив на Чигирин, пiднiмаючи повстання проти панiв, що дедалi дужче поневолювали український люд. Спочатку повстання iшло добре, й запорожцi здобули Чигирин, Черкаси, Корсунь, але на той час, вертаючись iз шведської вiйни, на Україну прибув коронний гетьман Конецпольський iз жовнiрами та реєстровими козаками i, почувши, що запорожцi зруйнували збудований ним Кодак, обурений, нахвалявся люто вiдплатити Сулимi.

Ворожi вiйська зблизилися неподалiк Корсуня й отаборилися там. Запорожцi сподiвалися, що поляки нападуть, а Конецпольський задумав iнше: вiн улестив старшину реєстрових козакiв обiцянками та ще й сипнув їм грошей; i вони погодилися зрадою взяти Сулиму, маючи гетьманське запевнення, що з його голови не впаде жодна волосина. Реєстровцi побоялися, щоб за непослух їх знову не позбавили прав, i, вдавши iз себе спiльникiв запорожцiв, пiшли в їхнiй табiр; уночi ж, пiсля того, коли Сулима їх почастував вечерею як своїх приятелiв, старшi реєстрових козакiв Iлляш Караїмович, Барабаш та iншi захопили Iвана Сулиму, його побратима Павлюка та ще декого iз запорозької старшини й потайки вiдвезли їх до Конецпольського.

Тiльки наступного дня запорожцi довiдалися про зраду реєстрових козакiв i хотiли з ними битися на смерть, але, дiзнавшись, що Сулима вже далеко i його неможливо врятувати, вгамувалися й подалися на Запорожжя.

Поляки довго тримали Сулиму у варшавськiй в'язницi. Його боронили лицарська слава й портрет - подарунок римського папи, та тiльки й це не могло заступитися за нього, бо смертi гетьмана вимагали польськi пани, власники поруйнованих маєткiв, i, до того ж, турецький султан, що жадав помститися за похiд козакiв на Азов. Зрештою Сулимi було вiдтято голову, а тiло розрубали начетверо й порозвiшували на вулицях i майданах Варшави на поталу птицi.



Кащенко Адріан