Ваша електронна бібліотека

Про історію України та всесвітню історію

БОРОТЬБА ЗА ВИЗВОЛЕННЯ УКРАЇНИ З-ПIД ПОЛЬЩI (1590-1649 роки)

ГЕТЬМАН ПЕТРО КОНАШЕВИЧ-САГАЙДАЧНИЙ

У цей час з-помiж запорозького товариства постає величезна постать Сагайдачного. Родом вiн був з-пiд мiста Самбора. Як син українського шляхтича, вiн освiту дiстав в українськiй школi князя Острозького, та, маючи з природи войовничий хист i жваву вдачу, Сагайдачний не пiшов шляхом тодiшнiх учених, а ще за молодих лiт захопився думкою про боротьбу з бусурманами. Пiд час другого гетьманування Самiйла Кiшки Конашевич перебував у всiх його походах, здобув собi вiйськовий досвiд i зажив собi мiж козаками значної слави, бо, як писав поляк Собєський, "був вiн чоловiк великого духу, що сам собi шукав небезпеки, легковажив життям, у битвi був перший, коли ж доводилося вiдступати - останнiй; мав жваву дiяльну вдачу, в таборi сторожкий, мало спав i не пиячив; на нарадах поводився обережно, в розмовах був небалакучий".

Коли саме Сагайдачний став гетьманом Вiйська Запорозького, з певнiстю невiдомо. Дмитро Бантиш-Каменський та Володимир Антонович твердять, що з року 1606-го, але перший додає, що через дуже сувору розправу Сагайдачного над неслухняними козаками запорожцi не раз скидали його з гетьманського уряду, а далi, пiд час рiшучих подiй, знову обирали на гетьмана.

Чи був Сагайдачний 1606 року гетьманом, чи ще не був, можна тiльки сказати, що тодi славний похiд запорожцiв на море вiдбувався не без нього. Надосiнь запорожцi вийшли на чайках, вистежили недалеко вiд турецького мiста Варни десять турецьких галер, несподiвано атакували їх уночi, дiсталися за допомогою линв на судно й, вирiзавши всiх туркiв, попереносили їхнi меншi гармати на свої човни, а пiсля того взяли приступом i саму Варну.

Про цю подiю спiвають кобзарi i в нашi часи:

А в недiлю пораненьку

Зiбралися громадоньки

До козацької порадоньки:

Стали раду радувати -

Вiдкiль Варну добувати:

Ой, чи з поля, ой, чи з моря,

А чи з рiчки-невелички?

Ой, в недiлю пораненьку

Бiжать, плинуть човенцями,

Поблискують весельцями,

Ударили з самопалiв

В семи - п'ятдесят запалiв;

Ударили iз гармати -

Стали мiсто добувати,

Стали турки утiкати,

Тую рiчку проклинати:

- Бодай рiчка висихала,

Що нас, туркiв, в себе взяла.

Була Варна здавна славна -

Славнiшiї козаки,

Що ту Варну дiстали

I в нiй туркiв забрали.

З цiєї пiснi можна собi уявити, що запорожцi атакували Варну i з моря, i з берега, причому, мабуть, як за звичай запорожцi чинили: вони виманили туркiв iз мiста за рiчку, вдарили на них з усiєю силою i потопили в тiй рiчцi, а вже пiсля того, як турецьке вiйсько зменшилося, пiшли на Варну з моря i суходолу й узяли її штурмом.

У Варнi козакам дiсталися великi скарби й сила всякого добра, як стверджує iсторик, на 180000 злотих. Опрiч того, вони визволили тут кiлька тисяч невольникiв, що складалися не тiльки з українцiв, а ще й з угорцiв, волохiв, полякiв та нiмцiв, та чимало ще захопили козаки у бранцi знатних туркiв, щоб потiм узяти за них викуп або помiняти їх на своїх товаришiв, що гибiли в турецькiй неволi.

Року 1608-го, коли значна частина Вiйська Запорозького i все городове козацтво було iз Лжедмитрiєм Другим пiд Москвою, Сагайдачний вийшов потай iз Сiчi, пiдступив до мiцного Перекопу i, виманивши хитрощами татарське вiйсько у степ, розгромив його, а саме мiсто пошарпав i спалив. Наступного року бiльшiсть козацтва, пiд рукою самого польського короля, ходила воювати Московщину й була пiд Смоленськом: тi ж iз запорожцiв, що не ходили туди, вийшли теж, мабуть, пiд проводом Сагайдачного в Чорне море й поруйнували турецькi мiста на Дунаї: Iзмаїл, Килiю та Бiлгород.

Подальшi три роки козаки дуже були захопленi походами в Московщину. Польський уряд i польське панство заохочували їх до походiв i не чинили тепер жодних перешкод до переходу селян у козаки, а добра пожива й без того вабила їх. Через таке становище козаччина, починаючи з 1604 року, почала хутко зростати. Року 1612-го запорожцi знову вирушили на Чорне море; наступного ж року вони пiд проводом Сагайдачного ходили всiм вiйськом на Московщину й, руйнуючи мiста, сягали Калуги.

Повернувшись iз Московщини, запорожцi вспiли того ж року вийти у Чорне море й добре пошарпати береги Криму, зруйнувавши, мiж iншим, мiсто Ахтiяр, що лежав там, де зараз Севастополь. Турки, почувши про цей напад, зiбрали в Очаковi кiлька галер i багато сандалiв, щоб розгромити запорожцiв, якi вертатимуть повз Очакiв до Днiпра; та тiльки вийшло навпаки - запорожцi серед темної ночi самi напали на туркiв i, розбивши їхнiй флот, безпечно пiднялися Днiпром на Сiч.

Воюючи з татарами й турками, Сагайдачний забув, що й Польща була потайним ворогом України, бо дедалi дужче й мщнiше пiдгортала українське селянство пiд польських панiв, обмежувала права українських селян та мiщан i якнайтяжче утискувала православну вiру, поширюючи унiю й католицтво. Пiд тим гнiтом українське нацiональне життя наприкiнцi XVI столiття зовсiм занепало, а зi смертю старого князя Острозького року 1608-го згасли й останнi вогнища української культури - Острозька школа й друкарня, а стародавнiй рiд князiв Острозьких пiшов слiдом бiльшостi української шляхти - покатоличився.

Сагайдачний добре почував потребу розпочати боротьбу з Польщею, та, маючи за спиною бусурманський Крим, вiн вважав неможливим виступати проти шляхти зi зброєю, бо, на його думку, тим скористалися б татари, щоб украй сплюндрувати Україну. Вiн гадав, що з Польщею треба боротися лише культурними засобами, i через те звернув свою увагу на пiднесення української нацiональної культури.

З початку 1614 року Сагайдачний прибув до Києва i взявся до спiльної працi зi своїми земляками-галичанами: Плетенецьким, iгуменом Києво-Печерського монастиря, та Борецьким - вченим зi Львова. Вони придбали монастирським коштом друкарню Балабанiв i року 1615-го видрукували в Києвi першу книжку, а далi заснували Київське українське братство на зразок Львiвського. До того братства почали приписуватися всi свiдомi українцi, що мали на метi боротьбу з польщизною: приписався до братства i Сагайдачний, а слiдом за ним - i все Запорозьке Вiйсько, так що братство в Києвi, спираючись на козаччину, стало на мiцний грунт.

Пiд осiнь 1614 року Сагайдачного знову було викликано на Сiч, бо там сталася тяжка пригода: сiчове товариство по веснi вийшло, було, без нього на море, та там здiйнялася така хуртовина, що чайки козацькi були розкиданi по всьому морю й деякi потонули, а деякi порозбивалися об турецькi береги.

Треба було рятувати тих козакiв, якi ще були живi, й Сагайдачний, прибувши на Сiч, спорядив до морського походу 40 чайок i, перепливши з двома тисячами козакiв Чорне море впоперек, напав на турецьке мiсто Трапезунт. Тут на козакiв нiхто не сподiвався, бо вже три столiття, як турки на пiвденному березi Чорного моря не бачили жодних ворогiв. Поруйнувавши та пошарпавши Трапезунт, запорожцi попливли понад берегом на захiд сонця, руйнуючи до ряду всi мiста, i скрiзь до них прилучалися захопленi турками в неволю товаришi й показували, яким способом легше нападати на турецькi замки i знищувати ворожi залоги. Там запорожцi дiйшли до найбагатшого на цьому березi турецького мiста Сiнопа, що завдяки своїй красi й розкошi був прозваний "мiстом кохання". Напавши на Сiноп, запорожцi добули замок, вирiзали залогу, спалили турецькi кораблi, галери й сандали, що були в затоцi, й, забравши на свої чайки великi скарби й багато визволених невольникiв, попливли до Днiпра.

Звiстка про сплюндрування Сiнопа мов громом ударила султана, i в запалi гнiву вiн звелiв повiсити великого вiзира; ледве вже жiнки та доньки вблагали султана, щоб змилувався, i той, трохи одiйшовши, обмежився тим, що побив вiзира булавою. Аби виправдатися перед султаном, вiзир послав кораблi й сандали з яничарами до Очакова, щоб перестрiти там запорожцiв. Турецький флот справдi встиг туди ранiш за козакiв, та Сагайдачний довiдався про те i, щоб якось вбрати туркiв у шори, подiлив свої чайки надвоє: з однiєю половиною вiн пристав до Кiнбурнської коси, що проти Очакова, й почав перетягати чайки через Прогноїнськi озера до лиману; другу ж половину послав пробиватися в лиман серед ночi повз турецькi кораблi.

Тiльки на цей раз запорожцiв дуже пильнували i турки, й татари; на тих козакiв, що перетягли чайки через Прогноїнськi озера, напали татари й засипали їх стрiлами. Козакам довелось одбиватися, та все-таки вони хоч i втратили кiлька десяткiв товаришiв, а таки пробилися до лиману й попливли в напрямi Днiпра. Тi ж запорожцi, що йшли водою, хоч i щасливо обминули турецькi кораблi, та турки свiтом їх помiтили й, наздогнавши, почали громити з гармат. Все-таки й цi козаки пробилися до Днiпра, туркам пощастило тiльки потрощити гарматними кулями одну чайку та взяти з неї у бранцi двадцять запорожцiв. Тих знедолених воякiв турецький султан послав до Сiнопа, i їх було замучено на смерть задля втiхи сiнопських туркiв.

Пiсля нападу запорожцiв на Сiноп i Трапезунт султан пригрозив королю Жигмонту, що сам пiде з вiйськом на Україну й Запорожжя, щоб винищити козацтво. Польський уряд збентежився цими погрозами й почав навiть збирати вiйсько, та запорожцi на те не вважали й напровеснi року 1615-го знову вийшли iз Сагайдачним у Чорне море вже на восьми десятках чайок.

Цим разом, маючи пiд рукою 4000 козакiв, Сагайдачний намислив, як казали запорожцi, "обкурити мушкетним димом самий Царгород".

Несподiвано запорожцi пiдпливли до Босфору; дiставшись до самого Царгорода, запалили його передмiстя Архiокой та Мiзовню разом з усiма портовими будiвлями й почали грабувати заможних туркiв. Султан, що саме тодi перебував на ловах, своїми очима бачив ту пожежу й чув пальбу запорозьких мушкетiв. Страшенно розгнiваний, помчав вiн верхи у Царгород i звелiв вислати на козакiв усi свої кораблi й галери, наказавши потопити козацькi чайки, а козакiв привести до нього бранцями. Султан Осман хотiв власноруч мордувати запорожцiв, та тiльки це йому не вдалося, бо наляканi козаками яничари не бажали сiдати на кораблi, а доки їх позаганяли туди киями, козаки, обтяженi здобиччю, пливли вже Чорним морем.

Через кiлька днiв навпроти Дунайського гирла турецькi галери почали-таки наздоганяти козакiв, але те вийшло їм же на лихо; побачивши ще здалеку погоню, запорожцi весь день налягали на всi весла, чимдуж поспiшали на пiвнiч; коли ж увечерi сутенiло, вони пiдпустили туркiв ближче; а як стало зовсiм темно, вони повернули свої чайки на ворогiв i, оточивши турецькi галери з усiх бокiв, пiшли на них штурмом. На деякi галери козаки закидали, залiзнi гаки з линвами й лiзли по них на судна, iншi галери вимащували дьогтем i пiдпалювали; третiм прорубували дiрки у боках i топили їх. Врештi дуже мало турецьких галер урятувалося i втекло до Царгорода; останнi або ж були потопленi, або попаленi запорожцями, а кiлька вцiлiлих галер, що їх захопили козаки, вони пригнали до Очакова i вже там спалили перед очима в туркiв. Усiх яничарiв, що перебували на галерах, запорожцi повикидали в море або повбивали; пашу ж, що керував флотом, забрали пораненим у бранцi, та тiльки вiн скоро помер.

Наступної весни року 1616-го турецький султан, сподiваючись нового нападу козакiв, завчасно послав пiд Очакiв цiлий флот, щоб не пускати запорожцiв на море. Сагайдачний справдi-таки налагодив новий похiд. I на цей раз узяв козакiв багато, як нiколи, аж 700 на пiвтораста чайках. З такою великою силою вiн смiливо напав на турецький флот, i хоч турецького вiйська на галерах було далеко бiльше, нiж на чайках козакiв, вiн упень погромив туркiв. Паша турецький Алi з кiлькома галерами втiк, а десятка пiвтора суден та бiля сотнi сандалiв запорожцi захопили.

На цей раз Сагайдачний не звелiв нi топити, нi палити галер, а, обсадивши їх запорожцями та визволеними невольниками, прилучив до своїх чайок; випливши в море, напав на турецьке мiсто в Криму Кафу (тепер Феодосiя). Навкруг того мiста стояли мiцнi замки й фортецi, збудованi ще iталiйцями; турки ж, захопивши в них чорноморськi мiста, ще дужче змiцнили Кафу i зрихтували її гарматами.

За часiв Сагайдачного Кафа була найголовнiшим невольницьким ринком на всi землi, що оточували Чорне й Середземне моря. До цього мiста приганяли татари з України, Польщi, Литви й Московщини велику силу людей, часом по кiлька сот тисяч, продавали їх тут у неволю купцям, що приїздили сюди морем iз Царгорода та iнших мiст.

От тих-то нещасних невольникiв i прибув визволяти Сагайдачний. Добутi бiля Очакова турецькi галери з гарматами тепер стали у великiй пригодi й за допомогою їх запорожцi за кiлька днiв добули Кафу, побили й вигубили 14 000 бусурманiв, визволили й забрали на галери й чайки силу невольникiв з усiх земель i, набравши ще, як звичайно, всiляких скарбiв та добра, щасливо вернулися на Сiч.

Велика радiсть була по всiй Українi й по сусiднiх землях, коли припливли до рiдних осель визволенi з Кафи батьки, сини й дочки, що були вже оплаканi; а слава Сагайдачного розiйшлася по всьому свiту.

Рухливий козацький гетьман i пiсля цього не всидiв довго на Сiчi, а як тiльки минулися яснi та гарячi ночi, знову опинився iз запорожцями на Чорному морi. I почав удруге руйнувати малоазiатський турецький берег. Налетiло, було, тодi на козакiв шiсть великих турецьких галер i чимало менших, та Сагайдачний їх розбив, а три великi галери потопив. Довiдавшись ще од турецьких бранцiв, що султан послав увесь свiй флот до Очакова, щоб там перестрiти запорожцiв, Сагайдачний повернув iз Трапе-зунта на необоронений Царгород ї, наробивши там шкоди та нагнавши на туркiв страху, повiв козакiв додому не повз Очакiв, а морем на Тамань, а звiдти перейшов Азовське море й, пiднявшись у степ чи рiчкою Бердою, чи Молочною, перетяг чайки на Кiнськi Води й виїхав до Великого Лугу.

Тут козакам трапилась несподiванка. Турецький паша Iбрагiм, що його послав султан пiд Очакiв стерегти козакiв, очiкуючи собi од султана кари за те, що не вловив їх, пiднявся на сандалах та човнах угору Днiпром аж до Сiчi Запорозької, себто до острова Базавлуцького. На Сiчi тодi козакiв було всього сот три, бо всi, хто не був у походi iз Сагайдачним, зважаючи на пiзню осiнь, уже повиходили зимувати на Україну; придатних гармат на Сiчi теж не було, їх побрали на чайки; так що, не маючи чим оборонитися, запорожцi покинули Сiч i засiли в плавнях. Паша Iбрагiм без перешкоди зайшов у табiр, спалив куренi й церкву, але, вiдшукавши двi залишенi запорожцями непридатнi гармати, взяв їх iз собою, щоб похвалитися перед султаном.

Зруйнувавши Сiч, Iбрагiм, побоюючись здибатись iз Сагайдачним на Днiпрi й надумавши повернутись до Очакова через Крим, поплив у Кiнськi Води, та бiля Великого Лугу якраз i натрапив на запорожцiв, що верталися iз Сагайдачним на Сiч. Зчинилася кривава битва, яка скiнчилася тим, що козаки оточили туркiв з усiх бокiв i винищили всiх до одного.

Наблизившись до Сiчi й побачивши, що вона зруйнована, Сагайдачний не захотiв наново будуватися на Базавлуцькому островi, бо вiн був невеликий i щодалi дужче змивався Чортомликом. Сiчi там було так тiсно, що пiд час великих негод Запорозьке товариство мусило переїздити на берег.

Сагайдачного й манило на бiльший простiр та привiлля... I от, за згодою товариства, вiн пiднявся чайками угору до острова Хортиця й став кошем на руїнах городкiв славного гетьмана Байди-Вишневецького. Там, на старому Днiпрi, що розмежовує Хортицю й захiдний берег, бiля Малої Хортицi, була добра затока, в якiй стояли й зимували запорозькi вiйськовi чайки. На схiдному березi Днiпра проти голови Хортицi рiс гарний дубовий гай, у якому, певне, стояла хата Сагайдачного, бо та мiсцевiсть i досi зветься "Сагайдачне". Величезнi скелi урочища "Сагайдачного" теж донедавна зберiгали згадку про видатного козацького гетьмана, бо один iз великих каменiв, що лежав на Середнiй скелi й був схожий на турецьку софу, люди називали... "Лiжком Сагайдачного".

Пробула Запорозька Сiч на Хортицi недовго, всього сiм або вiсiм рокiв, бо коли пiсля смертi Сагайдачного почалися вiйни з Польщею i кiлькiсть Вiйська Запорозького зменшилась, воно перейшло iз Сiччю на стародавнє своє мiсце - на краще захований лиманами та плавнями острiв Буцький або Томакiвку.

Славнi походи Сагайдачного на туркiв i татар високо пiднесли славу козацтва. Чутка про запорожцiв, що в'їдалися в самiсiньке серце бусурманського свiту - Стамбул, тодi коли iншi народи Європи з їхнїми вiйськами i флотами не насмiлювалися вже про те й гадати, полинула з краю в край, i спiлки iз козаками почали шукати не тiльки близькi його сусiди - Москва й Молдова, а й далекi - iталiйцi, нiмцi й шведи. Та тiльки й польський уряд дивився на ту запорозьку славу лихим оком, бо, з одного боку, походи Сагайдачного на Чорне море дратували турецького султана, й вiн, маючи Польщу за зверхника козакiв, погрожував королю Жигмонту вiйною; з другого ж, польськi пани й магнати, власники українських земель, вимагали од короля, щоб той вгамував козаччину, бо їхнi селяни-крiпаки пiд впливом козакiв не хотiли їм коритися й або бунтувалися, або втiкали на Запорожжя. Король Жигмонт, захоплений розповсюдженням католицтва, i сам ненавидiв козакiв як оборонцiв православної вiри й пiд впливом панських домагань вислав на Україну комiсарiв разом iз польським вiйськом, щоб вгамувати українську люднiсть. Вони вимагали вiд козацької старшини й Сагайдачного вирядити з вiйськом усiх новоприбулих людей i зменшити кiлькiсть козакiв до однiєї тисячi й заборонити їм зачiпати туркiв.

Щоб не доводити до вiйни з Польщею, Сагайдачний дав обiцянку комiсарам, що пiдпише згоду на їхнi вимоги, та тiльки не на всi, й поїде просити короля про змiну деяких пунктiв i, таким чином, одтягав справу, сподiваючись, що тим часом виникне якась вiйна й козаки знову будуть потрiбнi Польщi; поки вiйна минеться, то забудуться й тi комiсарськi вимоги.

На цей раз воно справдi так i сталося. Року 1617-го королевич польський Владислав, домагаючись московської корони, пiшов на Москву з невеликим вiйськом й опинився в скрутному становищi. Його треба було врятувати, а польський сейм не хотiв давати на вiйну грошей.

Через те король змушений був звернутися до Сагайдачного, щоб не тiльки не зменшував козацтво, а, навпаки, збiльшив його та повiв би на пiдмогу королевичу.

Маючи надiю, що за послугу козакiв польський уряд залишить запорожцям усi їхнi права, Сагайдачний охоче почав скликати козакiв, зiбравши їх до 20 000, i лiтом року 1618-го рушив пiд Москву, руйнуючи всi мiста, якi траплялися йому на дорозi. Прибувши пiд Москву i з'єднавшись iз польським вiйськом, Сагайдачний сприяв тому, що московський уряд згодився на деякi домагання полякiв i змирився з королем.

Повернувшись iз походу, Сагайдачний вирядив запорожцiв на Сiч, городових козакiв розпустив по домiвках, сам же поїхав у Київ клопотатися за просвiтнi та релiгiйнi справи. Це було його помилкою, бо коронний гетьман Жолкевський та королiвськi комiсари скористалися з того, що вiн опинився без вiйська, й примусили його пiдписати угоду про те, щоб козакiв лишалося всього 3000, а останнi вернулися б у пiдданство до панiв.

Коли пiсля того Сагайдачний поїхав на Запорожжя, козацтво зустрiло його дуже неприхильне, i, хоч як шанувало його за славнi походи, але не подарувало того, що пiдписав угоду з поляками без волi вiйськової ради. Пiсля дорiкань Вiйсько Запорозьке скинуло Сагайдачного з гетьманства, а обрало замiсть нього Бородавку.

Сагайдачний не образився з того, бо такi змiни були, й, передавши булаву, поїхав у Київ служити Українi тим чином, який мав за найкращий.

На той час закiнчили будiвлю Братського монастиря на Подолi, та стала працювати при тому монастирi школа; Сагайдачний разом iз Плетенецьким та Борецьким узявся до подальшої боротьби проти латинства та спольщення українського народу. На першу чергу вiн поставив вiдновлення на Українi православних владик. По смертi Балабана (1607) у Львовi, Копистинського (1610) у Перемишлi король Жигмонт вiддавав владицтва тiльки унiатам, i до року 1619-го на всю Україну лишався тiльки один православний владика Тисаровський, та й той здобув сан тiльки через те, що обiцяв королевi прийняти унiю, хоча й не зробив того.

Почувши, що через Україну має вертатися з Москви в Туреччину патрiарх Теофан, Сагайдачний закликав його до Києва на престольне свято Печорського монастиря; разом з iншими православними дiячами почав просити його, щоб висвятив для України митрополита i владик. Патрiарх не наважувався того зробити, боячись помсти короля й католикiв, та Сагайдачний, що держав пiд своєю рукою всiх городових козакiв, узяв на себе вiдповiдальнiсть за безпеку для патрiарха, й тодi Теофан висвятив за осiнь та зиму 1620 року митрополита в Київ та п'ятьох владик на українськi та бiлоруськi кафедри. Дотримуючи свого слова, Сагайдачний з цiлим полком козакiв провiв патрiарха аж за рiчку Днiстер.

Король Жигмонт, почувши про висвячення владик, звелiв усiх їх захопити та кинути до в'язниць; проте Сагайдачний iз козаками не допустили того злодiйства й переховували владик у рiзнцх монастирях. Доки Сагайдачний працював над розвитком української нацiональної свiдомостi, на Запорожжi гетьман Бородавка водив Запорозьке Вiйсько новим походом на Чорне море. Пiдпливши знову пiд Царгород, запорожцi почали шарпати його околицi. Турки не чинили козакам жодних перешкод, бо походи Сагайдачного нагнали такого страху на турецьке вiйсько, що яничарiв навiть киями не змогли загнати на кораблi, й турецький флот так i не вийшов у море. Погулявши по околицях Царгорода досхочу, запорожцi пiсля того пограбували береги мало не по всьому Чорному морю.

Турецький султан, украй роздратований останнiм походом запорожцiв та нападами полякiв на пiдлеглих султановi угорцiв, послав на Польщу своє вiйсько й неподалiк Днiстра так розгромив полякiв, що сам коронний гетьман Жолкевський наклав там головою, а напольний гетьман дiстався туркам у бранцi.

Пiсля того погрому Польща опинилася в дуже скрутному становищi, бо пiдготовленого вiйська майже не мала, на упорядкування нового не було часу й грошей. Доводилося королевi проти бажання знову звертатися до козакiв. Сагайдачний скористався з цього й року 1621-го вирядив на польський сейм свого посла клопотатись, щоб за участь козакiв у вiйнi було затверджено православних владик та надано козацтву полегкостi. Тiльки всi вимоги й докори українського посла пiшли на вiтер: король та сенатори нiде не хотiли поступатися.

Тодi Сагайдачний задумав повести полiтику Самiйла Кiшки й разом iз владикою Курцевичем поїхав на Сiч умовляти запорожцiв, щоб не йшли на помiч польському вiйськовi, доки король не задовольнить козацьких вимог. Пiд впливом промов Сагайдачного та владики запорожцi зчинили гвалт, що боронитимуть православну вiру до загину свого, а проте, коли королiвський посол сипнув грошима та понадавав усiляких обiцянок, запорожцi не втерпiли... Вiйна з бусурманами здавалася їм святим дiлом, полiтика ж для бiльшостi з них не була зрозумiла. Скiнчилося тим, що Вiйсько Запорозьке доручило Сагайдачному разом iз Курцевичем їхати до короля випрошувати козацькi права, саме ж пiд проводом Бородавки виступило походом до Днiстра на помiч Польщi.

Доки Сагайдачний прибув до Варшави, король уже довiдався, що козаки виступили iз Сiчi, й не схотiв поступатися; у розмовi iз Сагайдачним обмежився тiльки ласкавими словами, так що той нi з чим повернувся до вiйська.

Тим часом у козакiв настрiй перемiнився; Бородавцi запорожцi дорiкали за те, що невдало керував вiйськом i втратив уже в зачiпках iз турками чимало товариства; коли ж Сагайдачний прибув на Сiч, запорожцi одразу ж скинули Бородавку з уряду, а обрали гетьманом Сагайдачного.

Прийнявши булаву, Сагайдачний мав владу одвести козакiв од Днiстра й лишити полякiв без пiдмоги, аж доки король задовольнить його домагання, та тiльки знаючи, що на 35 000 польського вiйська наступає сам султан Осман iз величезною силою в 300 000 туркiв, вiн зрозумiв, що таким вчинком вiддав би польське вiйсько на вiрну смерть, а саму Польщу разом з Україною - на руїну й загибель; маючи ж короля за свого державця, Сагайдачний вважав такий вчинок зрадою, i його лицарська вдача не дозволила йому так вчинити. Український лицар обмежився тiльки тим, що ще раз листом просив короля, щоб за козацьку послугу задовольнив бажання козакiв; сам же якнайскорше почав гуртувати навколо себе не тiльки козакiв, а й тих, хто, не бувши козаком, хотiв козакувати. Це добре йому вдалося, бо його iм'я i слава були вiдомi всiй Українi, й на цей заклик зiйшлося бiльш як 40 000 озброєного люду. З тiєю силою вiн i рушив за Днiстер визволяти коронного гетьмана Ходкевича, що стояв, оточений турками, пiд Хотином.

Нападаючи на туркiв несподiвано то з одного, то з другого боку, Сагайдачний зумiв здiйняти в турецькому вiйську переполох i пробився пiд Хотин на велику радiсть полякiв, що вже очiкували свою загибель.

Поляки тим дужче радiли з приходу козакiв, що знали їхню звичку до вiйни з турками й татарами та їхнiй войовничий хист. Турки ж вважали козакiв за бiльшу силу од польської i всю увагу звернули на те, щоб перемогти спочатку козакiв, а потiм уже взятися за полякiв. Вони рiшуче атакували козацький табiр, та Сагайдачний не тiльки вiдбив їх, а ще й сам почав атакувати, розгромивши їхнi чати, залоги й окремi загони, ба навiть вдерся в турецький табiр.

Така вiдвага даремно не минулася й самому Сагайдачному, який особисто водив козакiв у бiй: його було поранено кулею в руку. Проте й це нещастя не зменшило завзяття гетьмана, i вiн, ховаючись зi своєю раною од товариства, щоб не завдавати козакам жалю, бився поряд iз ними до кiнця. Хоча вiйна тривала довго, так що польськi шляхтичi занудьгували за домiвками i без сорому потай тiкали з табору, ховаючись у возах, що йшли за припасом, та Сагайдачний зумiв втримати козакiв у слухняностi, й вони рiшуче билися, аж доки султан, побачивши, що нiчого не вдiє, змирився з Польщею.

Одходячи з-пiд Хотина, поляки прославляли козакiв та Сагайдачного, називаючи їх збавителями Польщi. Сподiваючись, що так тепер дивиться на козацтво й король, Сагайдачний, повертаючись на Україну, послав до нього гiнцiв iз проханням, щоб за послугу було збiльшено плату козакам iз 40000 злотих до 100000, щоб їм вiльно було пробувати по всiй Українi в своїх оселях по маєтностях королiвських, духовних та панських, користуючись вольностями своїми, та щоб заспокоєно було православну вiру. Але козаки вже були не потрiбнi королевi, сила ж їхня лякала польське панство, й через те король передав тiльки через посланцiв Сагайдачному трохи грошей на лiкаря, щоб гоїти його рану; волю ж свою з приводу козацьких домагань обiцяв передати через комiсарiв. Пiсля того, як Сагайдачний розпустив козакiв i повернувся в Київ, до нього прибули комiсари й повiдомили, що з волi короля вiйсько козацьке має бути зменшене до двох, а найбiльше до трьох тисяч; решта ж козакiв має вернутися до своїх панiв у пiдданство; що ж до вiри, то, мовляв, козакам, як i досi, не було нiякої кривди, то так i надалi не буде...

Така лиха звiстка од короля тяжко вразила недужого, з раною, гетьмана. Всi його надiї на пiднесення українського нацiонального життя шляхом миру та згоди з польським урядом, разом iз мрiями про те, що Польща колись гляне на Україну, як на свою сестру, в прах розвiялися. Вiн зрозумiв, що кров козакiв i його власна кров, пролита за Польщу, тiльки змiцнила ворога козацтва. Розкраяним своїм серцем вiн почав передчувати свою смерть од рани, добутої на вiйнi не за рiдний край, а за щастя недругiв свого народу, i в останнiй день життя душу гетьмана охопила туга за покривджену Україну.

Незадовго до смертi Сагайдачний склав духiвницю, одписавши свої маєтки на українськi братства: Київське та Львiвське, а 10 квiтня року 1622-го помер на горе козацтву i всiм, хто разом iз ним працював...



Кащенко Адріан