Ваша електронна бібліотека

Про історію України та всесвітню історію

БОРОТЬБА ЗА ВИЗВОЛЕННЯ УКРАЇНИ З-ПIД ПОЛЬЩI (1590-1649 роки)

ЛОБОДА Й НАЛИВАЙКО

Тим часом Северин Наливайко, який служив у князя Острозького, довiдавшись, що папа Римський та нiмецький цiсар закликають запорожцiв пiдтримати їх, облишив князiв Острозьких i на власну руку почав збирати козакiв на Українi, щоб наздогнати татар, якi пiшли на Угорщину. Про те, як це було, розповiдає нам народна пiсня з дещо пiзнiших часiв:

Корсунський полковник Хвилон,

як став в охотне вiйсько виряджати,

Осавулiв по вулицях розсилав,

Червонiї прапорки у руки давав;

Осавули по вулицях пробiгали,

Червонiї прапорки у руках пронощали,

Козакiв на Черкень-долину

в охотне вiйсько викликали.

Крикне-покрикне на винникiв,

на броварникiв,

На п'яницi, на костерникiв:

"Годi вам по винницях горiлок курити,

По броварнях пив варити,

По лазнях лазень топити,

Годi вам по грубах, по запiчках валятися,

Товстим видом мух годувати,

Очей своїх молодецьких

димом викуряти,

Своїми молодецькими плечима

сажу витирати:

Ходiть з Хвилоном,

корсунським полковником,

На Черкень-долину

в охотне вiйсько гуляти.

На заклик Северина Наливайка зiйшлося чимало охочих воювати; й доки Лясота розмовляв на Сiчi iз запорожцями, Наливайко з 2000 козакiв уже вирушив у похiд i, хоч не змiг своєю силою перепинити шлях татарам до нiмецьких земель, проте кiлька разiв бився з ними й захопив 4000 татарських коней.

Тим щасливим випадком Наливайко скористався, щоб мати ласку Запорозького Вiйська й, знаючи, яка була на Запорожжi потреба в конях, передав на Сiч 1600 коней у дарунок, перепрошуючи через своїх посланцiв товариство за те, що торiк бився проти Криштофа Косинського.

Запорожцi примирилися з Наливайком i восени того ж 1594 року, обравши кошовим отаманом знову переможця над турками в Бiлгородi Грицька Лободу, виступили всiм вiйськом на Подiлля; з'єднавшись там iз наливайкiвцями, почали виганяти туркiв iз Молдови, а оскiльки молдавський господар Арон був прихильником султана, то воювали i з ним.

З чималою силою в 12 000 козакiв Лобода й Наливайко перейшли пiд Сороками Днiстер, здобули фортецю Цецору та, розгромивши пiд Сучавою турецьке й волоське вiйсько, опанували Яссами й, навантажившись здобиччю, знову вернулися за Днiстер.

Козацький погром змусив господаря Молдови, разом з Угорщиною й Семиграддям, зректися туркiв, перейти на бiк нiмецького цiсаря й покликати своїх ворогiв - козакiв - собi на помiч. Зважаючи на те прохання, Лобода й Наливайко року 1595-го знову пiшли бити туркiв i, захопивши мiсто Тягиню (Бендери), Бiлгород i Килiю, поруйнували всi татарськi улуси на Буджаку й понад низом Дунаю. Далi ж, побачивши, що мiж волохами й семигородцями немає згоди, а почалася зрада, повернули з великою здобиччю на Україну.

Тiльки завзятий Наливайко не заспокоївся на тому; зi своїми козаками вiн ходив-таки через Галичину й мiсто Самбiр за Карпатськi гори, на Угорщину й Цiсарщину, допомагати цiсарю Рудольфу II в боротьбi проти туркiв i татар.

У народних пiснях мало лишилося згадок про походи козакiв за Днiстер, де тодi панували турки, але все-таки є, i з них видно, як нелегко було запорожцям боротися з бусурманами.

Ой, три лiта, три недiлi

Минулося на Вкраїнi,

Як козака турки вбили,

Пiд явором положили.

Пiд явором зелененьким

Лежав козак молоденький;

Його тiло почорнiло,

А од вiтру пострупiло.

Над ним коник зажурився,

По колiна в землю вбився.

- Не стiй, коню, надi мною,

Бачу вже я щирiсть твою!

Бiжи ж степом та гаями,

Долинами, байраками.

До моєї родиноньки,

До вiрної дружиноньки!

Стукни в браму копитами

Та й забрязкай поводами,

Ой, вийде брат - понуриться;

Вийде мати - зажуриться;

Вийде мила - порадiє,

Стане, гляне та й зомлiє!..

- Ой, десь, коню, пана скинув?

Кажи, коню, чи не згинув?

- Мене турки надiгнали,

Пана мого з мене стяли,

Пострiляли, порубали

Та над Днiстром поховали!

Ой, цить, мати, не журися!

Вже ж бо твiй син оженився:

Вiн взяв собi за жiночку

Зеленую долиночку

Та крутую могилочку...

Доки козаки були захопленi боротьбою з бусурманами i все ще не розумiли свого обов'язку обстоювати права українського народу вiд полякiв, король польський Жигмонт III дбав про те, як би зовсiм знищити i козакiв, i навiть усю українську нацiю. Вiн якраз розпочав здiйснювати те сполучення, або унiю грецької вiри з латинською, що вигадав римський папа Климент. Пригнобленi за православну вiру й улещенi всiлякими обiцянками православнi єпископи: луцький - Кирило Терлецький та волинський - Iпатiй Потiй - прийняли унiю i стали висвячувати унiатських попiв, лишаючи православних українцiв без церков.

Одночасно з тим король перестав брати на державну службу православну українську шляхту; отже, українське панство, щоб мати посаду, почало й собi переходити в унiю, а часто й прямо до католицтва. Змiна вiри вiдiрвала українську шляхту вiд мiщанства та селян i викликала з їхнього боку ворожнечу до свого ж панства.

Лишившись без помочi освiченої шляхти, українськi мiщани й селяни все-таки мiцно трималися православної вiри та, обурюючись на гнiт, повставали й, переходячи в козаки, розпалювали ненависть помiж козацтвом до католицької вiри, польського та свого споляченого шляхетства.

Повернувшись iз Цiсарщини з 2000 козакiв, Наливайко наприкiнцi року 1595 пiд впливом народних хвилювань, викликаних утисками православної вiри, став зi зброєю на її оборону. Довiдавшись, що єпископ луцький Кирило Терлецький якраз поїхав у Рим до папи висвячуватись, Наливайко прийшов iз козаками в Луцьк, понiвечив i пограбував майно вiдступника, взяв iз мiста викуп i, нагнавши страху на всiх унiатiв, рушив далi, на Бiлу Русь.

Вiйсько в Наливайка швидко зростало. Зброєю вiн захопив Слуцьк i, забравши там 12 гармат, 80 гакiвниць та 700 рушниць, змiцнив свої лави та й подався далi, на Бобруйськ i Могилiв, i, здобувши їх, поруйнував костьоли, передав унiатськi церкви православним, розiгнав панiв, сплюндрував їхнє добро; до того ж, ще змусив обоє мiст платити викуп.

Тим часом з наказу короля проти Наливайка вийшов коронний гетьман литовський князь Радзивiл iз чималим вiйськом, а саме, з 14 000 литовцiв i 4000 татар. Дiзнавшись про це, козацький ватажок вивiв своє вiйсько з Могилева на зручну для бою мiсцевiсть i там дав армiї короля таку вiдсiч, що Радзивiл не наважився вдруге на нього нападати.

Вiдбившись од коронного гетьмана, Наливайко рушив на Рiчицю, але вiдразу ж наткнувся на вiйсько Унiговсь-кого, озброєне польськими панами. Його хотiли перепинити i знову навернути на бiй iз Радзивiлом, та тiльки це не вдалося: козаки вщент розгромили полякiв, знищили самого Унiговського й, поминувши Рiчицю, Турiв та Городню, пiшли на Волинь.

На початку року 1596-го Наливайко розташувався в маєтках князя Острозького й, певний, що той мiцно тримається православної вiри, не чинив йому жодної шкоди, але почав шарпати маєтки брата єпископа Терлецького та польських магнатiв, одбираючи в унiатiв церкви й визволяючи селян од їхнiх панiв.

Вiстi про рух українського люду проти полякiв невдовзi дiйшли й до Запорожжя, й на початку 1596 року Григорiй Лобода з половиною козацького вiйська виступив iз Сiчi Днiпром у Черкаси; друга ж половина запорожцiв пiд проводом Матвiя Шаули вирушила кiньми через усю Україну аж на Бiлу Русь. Обидвi частини Вiйська Запорозького ставали постоєм у панських маєтках, забирали в економiях всiлякi припаси, а поспiльство пiдбурювали до непокори, проте насильства над панами не чинили.

Наполохана й розгнiвана козаками польська шляхта кинулася iз скаргами у Варшаву до короля, i Жигмонт III наказав коронному гетьману Жолкевському, який був тодi з вiйськом у Молдовi, йти на Україну та приборкати повсталих. Гетьман прикликав до себе чимало польського панства з надвiрними ротами й, приєднавши те рушення, з коронним вiйськом прибув на Волинь. Бiля Наливайка на той час зiбралося лише 1000 козакiв; решта ж порозходилася дрiбними ватагами по селах i мiстах.

Наливайко зрозумiв, що в такому становищi не можна йому битися з коронним вiйськом i, забравши свої гармати, почав одходити на Брацлавщину, а звiдтiля - на Умань. Жолкевський ув'язливе наступав слiдом, намагаючись оточити козакiв, i це йому мало не вдалося на перевозi через одну рiчку. Вiдчувши лихо, Наливайко потопив свої гармати у водi, порох, кулi тощо закопав у землю i, обминувши Умань, подався на прикордоння Запорожжя, до Чорного Лiсу та Чути.

Жолкевський не наважився йти в лiси, а Наливайко, скориставшись iз того, встиг послати кiлька козакiв до Лободи просити, щоб Вiйсько Запорозьке взяло його до спiлки iз собою.

Запорожцi не вiдразу згодилися на прохання Наливайка. Було чимало голосiв на радi, що пригадували, як вiн бився на боцi полякiв iз сiчовиками; дехто натякав узагалi на непевнiсть реєстрових козакiв; проте дiяльнiсть Наливайка, що обстоював православну вiру та волю українського люду, була до серця запорожцям, так що iдея єдностi козацтва взяла перевагу, й рада ухвалила зарахувати Наливайка з вiйськом до спiлки й разом боротися проти полякiв.

Облишивши полювати за Наливайком, Жолкевський кинувся на Бiлу Церкву з тим, щоб розгромити Шаулу, який iз кiлькома полками та гарматами прямував на з'єднання з Лободою. Тiльки поляки не встигли випередити козакiв, i всi троє їхнiх ватажкiв: Шаула, Лобода й Наливайко - пiд Бiлою Церквою з'єдналися й на загальнiй радi обрали Матвiя Шаулу гетьманом усього козацького вiйська.

Довiдавшись, що Жолкевський наступає на Бiлу Церкву з великими силами, Шаула вивiв козакiв iз мiста i став табором в урочищi Гострий Камiнь бiля озера. Весь табiр вiн оточив п'ятьма рядами возiв, скувавши їх ланцюгами, й, поставивши мiж возами двадцять чотири гармати, почав очiкувати нападу польських вiйськ.

Жолкевський, маючи потужнiшi гармати й у бiльшiй кiлькостi, нiж у запорожцiв, одразу став обстрiлювати вози козацького табору гарматними кулями, а потрощивши їх у кiлькох мiсцях, послав своє вiйсько в наступ. Але козаки стояли мiцно: вiдбивали полякiв вогнем, а далi зустрiли списами та шаблями й змагалися, не шкодуючи свого життя. Бойовище було вперте й криваве. Зрештою, козаки перемогли й, вирвавшись iз свого табору, вiдiгнали полякiв аж до Бiлої Церкви.

Проте й козаки зазнали дуже великих втрат: гетьману Шаулi, що бився, мов лицар, одiрвало гарматною кулею руку; Наливайка теж поранило; кiлька полковникiв та курiнних отаманiв Запорозького Вiйська поклали свої голови пiд час бою, а простих козакiв було вбито й поранено десь бiля 2000, що складало чверть усього козацького вiйська.

Обраний гетьманом, замiсть Шаули, Григорiй Лобода зрозумiв, що змагатися з польським вiйськом нема в козакiв сили, й через кiлька днiв, знявши табiр, пiшов на Трипiлля, а далi став перевозити вiйсько на схiдний берег Днiпра. Жолкевський не переслiдував Лободу й не заважав йому переправлятися рiчкою, бо вiн i сам мав ще бiльшi втрати, нiж козаки. Поляки не виходили з Бiлої Церкви, очiкуючи Потоцького, що, за наказом короля, квапився до нього на пiдмогу з новим вiйськом.

За якийсь час, довiдавшись, що запорожцi вирушили на Переяслав, а в Трипiллi лишили тiльки залогу, щоб заступити полякам перевiз, Жолкевський пiшов на Василькiв, з'єднався там iз Потоцьким i, просунувшись далi у Київ, почав перевозити своє вiйсько на схiдний берег. Через такий марш Жолкевського Лобода мусив покинути Переяслав, бо його сили були вдвiчi меншi вiд полякiв.

Збагнувши, що запорожцi залишають Переяслав, мешканцi мiста, а найбiльше козачi жiнки та дiти, страхаючись помсти, кинулися тiкати з козаками, i з Переяслава на схiд потяглися сотнi возiв, у яких сидiли жiнки й дiти.

За сучасних воєн стороннiм людям не дозволяють iти разом iз вiйськом i навiть виганяють їх iз вiйськових таборiв; у запорожцiв же оборона жiноцтва та всiляких немiчних була одним iз непорушних вiйськових правил, i через те Лобода, хоч i знав, що жiноцтво заважатиме йому, та мав за неможливе залишати жiнок iз дiтьми на поталу ворогам; до того ж, вiн ще сподiвався на те, що поляки не пiдуть за ним далеко в степ, як не пiшли й за Наливайком.

Та надiї й Лободи й Наливайка не здiйснилися. Жолкевський заповзявся винищити козакiв i вирiшив переслiдувати їх i в степах. Прибувши в Переяслав, вiн там ще дiждався литовського вiйська, що його привiв Огiнсь-кий, i, маючи вже силу втричi бiльшу проти козакiв, наздогнав Лободу бiля Лубен i перетяв йому всi шляхи на схiд i на пiвдень. Козаки змушенi були стати табором бiля Солоницi, за 5 верст од Лубен, i почали там обкопуватись до оборони.

Польське вiйсько облягло козацький табiр з усiх бокiв i заходилося громити його з гармат i брати приступом. Проте запорожцi трималися мiцно й давали таку вiдсiч, що Жолкевський, не вдiявши нiчого за цiлий мiсяць облоги i втративши чимало вiйська в боях, зрештою послав у Київ за великими гарматами, а сам почав гнiтити оточених голодом.

На другому мiсяцi облоги в козацькому таборi справдi почалося тяжке лихо: коням не вистачало пашi, й вони дохли тут же серед табору, отруюючи повiтря своїм трупом; солi в козакiв давно не було, харчiв теж бракувало, воду ж мали тiльки поза табором. Щоб роздобути води й сiна, Лобода посилав козакiв на герцi та робив несподiванi наскоки на полякiв; i доки однi билися, iншi дiставали сiно та приносили воду, так що кожен день за кiлька десяткiв вiдер води та оберемки сiна козаки мусили вiдплачувати життям кiлькох десяткiв зi свого товариства.

Окрiм того, весь час, доки тривала облога, Жолкевський усе перемовлявся з Лободою про згоду й сiяв ворожнечу мiж козаками Наливайка й запорожцями. Через пiдiсланих зрадникiв вiн страхав реєстровцiв тим, що Лобода хоче примиритися з поляками, а їх видати на страту; запорожцiв же умовляв одцуратися вiд Наливайка, запевняючи Лободу, що воює iз його козаками тiльки через те, що вони обороняють Наливайка. Пiд впливом цих вигадок запорожцi й реєстровики почали позирати один на одного вороже, й, нарештi, на великiй радi мiж ними зчинилася колотнеча, в якiй наливайкiвцi вбили Лободу, домагаючись, щоб гетьманом був Наливайко. Обуренi запорожцi не захотiли його обирати, а настановили гетьманом, замiсть Лободи, свого сiчового товариша полковника Стефана Кремпського; реєстровцям же пригрозили за смерть Лободи кривавою помстою.

Пiд час такого неладу мiж козаками до полякiв прибули з Києва великi гармати, й Жолкевський почав обстрiлювати ними козацький табiр. Вози розлiталися на трiски й нiвечили людей; переляканi, змученi спрагою жiнки й дiти галасували, а козаки сварилися мiж собою й падали, пораненi та вбитi, без будь-якої допомоги. За чотири днi, коли Жолкевський громив козакiв, серед табору повиростали цiлi купи людських i кiнських трупiв, а пiд возами гинули дiти й безневинне жiноцтво.

Кремпський бачив, що не втриматися, i кiлька разiв намагався вирватися з табору та пробитися крiзь польське вiйсько, та тiльки всi його намагання були даремнi. Нарештi, 8 червня 1596 року запорожцi, зрозумiвши, що настала їм остання година, заграли в сурми, припинили пальбу й послали спитати в Жолкевського, чого вiн од них хоче. Той вимагав, щоб козаки видали Наливайка, Шаулу й Шостака i привезли б до польського табору всi свої гармати та клейноди, подарованi Вiйську Запорозькому нiмецьким цiсарем Рудольфом II.

Вiдплачуючись за Лободу, запорожцi вiдразу ж схопили Наливайка й видали полякам, пiсля того прикотили їм гармати й принесли клейноди.

Нiч минала неспокiйно, i в козацькому таборi всi, змученi, нетерпляче сподiвалися свiтла, щоб вийти на волю. А в польському вiйську глузували з козакiв, що вони вiддали свої гармати, й лагодилися вранцi залити запорозькою кров'ю Солоницю. Вдосвiта, коли козаки розкували свої вози й почали рушати в степ, то поляки знову оточили їх, i Жолкевський проголосив, що нiбито пани мають ще переглянути всiх козакiв, щоб забрати своїх пiдданцiв. Обуренi такою зрадою, запорожцi вiдмовилися видавати шляхтi своїх товаришiв i хотiли, було, йти на пiвдень, та за наказом Жолкевського шляхта кинулася на козакiв кiнно й пiшо й давай їх колоти й рубати.

У козакiв не було жодних засобiв до оборони. Вони голiруч намагалися пробитися крiзь польськi лави, й 1500 козакiв iз Кремпським на чолi таки вирвалися з оточення й подалися на Запорожжя; решта ж, бiля 4500 чоловiк, полягли на Солоницi трупом. Не маючи милосердя навiть до жiнок i дiтей, поляки рубали їх, доки не потомили собi рук. Переказують, що в козацькому таборi на Солоницi було майже 12 000 неозброєного люду, i з того загинуло пiд польськими шаблями бiльше половини. Все поле зiйшло кров'ю, й околицi Лубен засiяли трупи.

Український iсторик i поет Пантелеймон Кулiш наголошує, що Жолкевський лише через те перемiг запорожцiв та Наливайка, що всi реєстровi козаки перебували на його боцi. В поемi "Солониця" вiн пише:

Бенкетує шляхта,

Iграючи в карти,

А козаки-лейстровики

Додержують варти.

Поскидала шляхта

Панцирi й шишаки,

Бо козаки-лейстровики

Вiрнi, як собаки.

Справивши свiй кривавий бенкет, Жолкевський не пiшов за козаками-запорожцями на Сiч, а попрямував у Київ; Наливайка ж за якийсь час привезли до Варшави й почали там допитувати його про замiри. Народнi оповiдання передавали, що розлютованi польськi пани пекли Наливайка в мiдному казанi-бицi, а iншi переказували, неначе його посадили на розпечену мiдну кобилу й зодягли йому на голову гарячу залiзну корону... Мабуть, того насправдi не було, та тiльки вiдомо, що Наливайковi цiлий рiк завдавали нелюдських мук i лише тодi, коли все польське панство з'їхалося до Варшави на сейм, його у присутностi шляхетства четвертували, а шматки тiла розвiшали на палях по вулицях. i майданах столицi Речi Посполитої.



Кащенко Адріан