Ваша електронна бібліотека

Про історію України та всесвітню історію

ЗАПОРОЗЬКI ВОЛЬНОСТI Й УКЛАД ВIЙСЬКОВОГО Й ГРОМАДСЬКОГО ЖИТТЯ НА ЗАПОРОЖЖI

СКЛАД ВIЙСЬКА ЗАПОРОЗЬКОГО

Великi простори вiдвоювало Вiйсько Запорозьке вiд татар, i треба було мати силу, щоб тi землi, тi зольностi, як казали запорожцi, боронити вiд ворогiв. Де ж черпало сили Вiйсько Запорозьке?

З iсторiї вiдомо, що це вiйсько нiколи не було великим. Щоразу в походи виступало переважно три-п'ять тисяч козакiв. Не часто кiлькiсть вiйська перевищувала десять тисяч. Навiть iз Богданом Хмельницьким, коли Запорожжя розпочинало вiйну не на життя, а на смерть, Сiч дала всього 6000 козакiв. Щоправда, за часiв Сагайдачного проти туркiв пiд Хотин ходило понад 40 000, та тiльки з того вiйська запорожцiв було навряд чи й 10 000, решту складали або козаки городовi, а то й охочi люди з України.

Отож, сила запорожцiв полягала не в кiлькостi їх: її треба шукати в органiзацiї вiйська, а найголовнiше - в iдеї боротьби з бусурманським свiтом, що висмоктував з України всю кров, а згодом - ще й у iдеї боротьби з iншими гнобителями краю, бо тiльки це могло об'єднувати запорожцiв i згуртовувати їх в одне мiцне, стале тiло.

Першими козаками були бездомнi люди - тi, що пiд час татарської руїни втратили сiм'ї. Так тривало й надалi:

на Запорожжя йшли або бурлаки, або такi, що мусили кидати родину через якiсь пригоди. Там, де доводилося жити пiд вiльним небом та ховатися вiд ворогiв у печерах та очеретах, не було мiсця жiноцтву, i через те в запорожцiв одразу склався звичай - не пускати жiнок на Сiч. Цей звичай iз часом не тiльки не викорiнився - навiть поширився, а саме: щоб запорожцi дбали лише про своє сiчове товариство, про "матiр Сiч" i про рiдний край - "неньку Україну", а не про власний рiд i сiм'ю, - їм зовсiм заборонялося мати жiнок i взагалi єднатися з жiноцтвом. Так що коли до сiчовикiв хотiв пристати хтось iз одружених козакiв, то мусив мовчати про своє одруження i навiть забувати про сiм'ю.

Але запорозькi звичаї не вимагали нi вiд кого з товариства залишатися сiчовиком назавжди. Навпаки, кожен козак повсякчас мiг вiльно покинути Запорожжя так, як вiн i прийшов сюди, i з того дня йому вiльно було i взяти шлюб. Не заборонялося запорожцям пiсля того, як вони випишуться з куреня, побратися з жiнкою i сiсти на господарство своїм зимiвником десь у захищеному куточку того ж Запорожжя. Тiльки й усього, що такий запорожець уже не мав права брати участь у вiйськових радах. Проте за козацьким звичаєм це годилося робити тiльки пiдстаркуватим запорожцям або покалiченим, якi не здатнi були до бою; одружуватися ж замолоду вважали ганьбою для козака.

На прохання заходжалої людини записати її до Сiчi кошовий отаман питав:

- А в бога вiруєш?

- Вiрую! - вiдповiдав гiсть.

- Перехрестись!

Коли той хрестився, то це було певним доказом, що вiн хрещений, i його брали на Сiч. Те, хто вiн, навiть якої нацiї, нiкого не цiкавило. Розмова по-українському вважалася ознакою рiдного народу, а до того, якого ти походження чи з якого громадського стану, ставилися байдуже, бо на Запорожжi всi були однаковi й рiвнi.

I хоч усi люди вiльно приходили на Сiч, та з усього видно, що запорожцями не могли бути поляки, московцi, нiмцi, волохи й навiть татари, як гадає дехто з наших iсторикiв i письменникiв. Iз походження, звiсно, тут були всякi, але серцем i душею вони мали зректися своєї нацiональностi i стати українцями, а татари, до того ж, повиннi були ще й хреститися, бо "поганця" нiколи в свiтi не вписав би до громади жоден курiнь. Звичайно, iз стороннiх людей прибивалися до Сiчi лише такi, що втекли, уникаючи кари за якусь провину. Зрозумiло, батькiвщина переставала бути рiдним краєм, i вони невдовзi ставали добрими сiчовими товаришами.

Щоб зовсiм забулося походження й становище нового сiчовика, на Запорожжi був звичай не називати на прiзвище, а до кожного прикладали прозвисько, яке змальовувало б його особу або передавало звичку. Вiд того виникли такi прiзвища, як-от: Перебийнiс, Рябошапка, Сторчеус, Рудий, Палiй, Лелека, Гава, Нечоса та iншi.

Вiйсько Запорозьке "споконвiку" подiлялося на 38 куренiв. Назви їм були наданi здебiльшого на згадку про мiста України, з яких вийшли на Запорожжя першi товаришi, що заклали курiнь; деякi з куренiв мали наймення якогось славного курiнного товариша або отамана.

Ось тi назви:

Пашкiвський

Кущевський

Кислякiвський

Iванiвський

Копелiвський

Незамайкiвський

Iрклiївський

Щербинiвський

Титарiвський

Шкуринський

Переяславський

Полтавський

Мишастiвський

Менський

Тимошевський

Сергiєвський

Дiнський

Кирилiвський

Канiвський

Батуринський

Поповичевський

Васюринський

Коринiвський

Рогiвський

Корсунський

Каяниболоцький

Уманський

Дерев'янiвський

Нижчестеблiвський

Вищестеблiвський

Величкiвський

Левушкiвський

Пластунiвський

Дядькiвський

Брюховецький

Ведмедiвський

Платнирiвський

Джерелiвський

Звалися подiли Вiйська Запорозького куренями через те, що попервах козаки жили в куренях; вони були довгi, й у них могло вмiститися кiлькасот товариства; їх укривали очеретом, а зверху ще й звiриними шкурами, щоб узимку не мерзли. Iз часом замiсть куренiв на Сiчах почали будувати для козакiв хати по 12 - 15 сажнiв завдовжки, i хоч запорожцi селилися в таких житлах ще з початку XVII столiття, але i їх називали звичною для козакiв назвою - куренями.



Кащенко Адріан